33.Економічний детермінізм та його значення для сучасного розуміння причин злочинності.

У 1833 році французький соціолог і кримінолог Геррі визнав, що бідність має лише другорядне значення в процесі виникнення злочинності. Але, на думку бельгійського кримінолога і соціолога Кетле (1835), різкий перехід від добробуту до убогості обов’язково призведе до злочину. У середині XIX ст. в Англії виникла дискусія про те, який стан економіки сприяє розвитку злочинності – позитивний чи негативний. Думки розділилися на діаметрально протилежні.

Економічний розвиток впливає на види і рівень злочинності як безпосередньо, так і побічно, особливо в сфері майнових деліктів. Проте існуюче в суспільній думці переконання, начебто злочин породжує бідність, є грубим і не відповідаючим істині, спрощенням. Бідність - це відносне, суб’єктивне поняття. Вона визначається рівнем добробуту в даному суспільстві й оцінкою окремих людей. Те, що один розглядає як бідність, інший вважає статком чи навіть розкішшю. Тому саме поняття “бідність” важко визначити. Крім того, необхідно врахувати, що ту чи іншу економічну ситуацію яка відображається на розвитку злочинності з запізненням на 2 – 3 роки. Далі, розгортання економічних сил певною мірою залежить від розвитку суспільства в цілому, адже саме цей розвиток визначає види і рівень злочинності.

Існують три основні теорії, які намагаються обґрунтувати вплив економіки на злочинність:

Теорія депресії припускає, що злочинність у періоди високої кон’юнктури знижується, а в період економічної депресії зростає.

Теорія експансії виходить з того, що злочинність з розвитком економіки росте, а при спаді економіки знижується. Під час економічного процвітання та буму матеріальні блага стають більш доступними і помітними. Очікування підйому рівня життя посилюється. І те, чого людина не може домогтися легальним шляхом, вона намагається одержати протиправними методами. З поліпшенням життєвих умов збільшується споживання алкоголю, посилюється недбалість у роботі, необдуманість вчинків, неуважність і зарозумілість у відношенні людей один до одного. Місце матеріальних потреб посідають психологічні і моральні цілі (придбаня символів статусу, престижу), що і формують так звану злочинність добробуту.

Комбінована теорія депресії-експансії передбачає, що злочинність зростає в періоди підйому і спаду економіки. Зміна економічної ситуації як у кращу, так і в гіршу сторону підвищує рівень злочинності. А от економічна стабільність діє на злочинність пом’якшуючим чином.

Теорія депресії не може пояснити, чому в періоди високої економічної кон’юнктури злочинність зростає. Теорія експансії, в свою чергу, не здатна чітко відповісти, чому злочинність посилюється в періоди економічного спаду. При нинішньому стані кримінологічних досліджень комбінована теорія депресії-експансії виявляється, очевидно, найбільш прийнятною.

34.Теорія стигматизації та її значення для сучасного розуміння причин злочинності.

Прихильники теорії стигматизації (від грец. Stigmo — клеймо) взяли за основу головну ідею конфліктології, згідно з якою індивіди часто не можуть порозумітися один з одним, так як розходяться в своїх інтересах і поглядах на життя, при цьому ті, хто стоять при владі, мають можливість висловлювати свої погляди і принципи в нормах, які керують інституційної життям, і з успіхом навішують негативні ярлики на порушників цих норм. Їх цікавить процес, в результаті якого окремі індивіди отримують клеймо девиантов, починають розглядати свою поведінку як девіантна.

Прихильники теорії стигматизації Едвін Лемерт, Говард Бекер і Кай Еріксон стверджують, що, по-перше, жоден вчинок сам по собі не є кримінальним або некримінальним по суті. «Заперечність» вчинку обумовлена ​​не його внутрішнім змістом, а тим, як оточуючі оцінюють такий вчинок і реагують на нього. Відхилення завжди є предмет соціального визначення.

По-друге, всім людям властиво девіантна поведінка, пов’язана з порушенням якихось норм. Прихильники даної теорії заперечують популярну ідею про те, що людей можна розділити на нормальних і мають якісь патології. Наприклад, деякі перевищують швидкість їзди, здійснюють крадіжки в магазинах, шахраюють з виконанням домашнього завдання, приховують доходи від податкової інспекції, напиваються, беруть участь в актах вандалізму на честь перемоги улюбленої футбольної команди, порушують права приватної власності або без попиту розкочують в машині свого приятеля. Прихильники теорії стигматизації називають такі дії первинної девіацією, визначаючи її як поведінка, що порушує соціальні норми, але зазвичай вислизає від уваги правоохоронних органів.

По-третє, чи будуть конкретні вчинки людей розглядатися як девіантні, залежить від того, що роблять ці люди, і від того, як реагують на це інші люди, тобто ця оцінка залежить від того, якими правилами краще строго слідувати суспільство, в яких ситуаціях і щодо яких людей. Не всіх, хто перевищив швидкість їзди, зробив магазинну крадіжку, приховав доходи, порушив права приватної власності тощо, засуджують. Так, в США чорношкірих можуть засудити за вчинки, дозволені для білих, а жінок — за вчинки, дозволені для чоловіків; деяких можуть засудити за ті ж вчинки, що безкарно вчиняють їхні друзі; поведінка окремих людей може бути засуджена як девіантна, хоча воно не порушує жодних норм, просто тому, що огульно звинуватили в таких вчинках, яких вони, можливо, ніколи не робили (наприклад, людина виглядає «жінкоподібним» і на нього навішується ярлик гомосексуаліста). Особливе значення має соціальне оточення і те, таврує воно конкретного індивіда як порушника норм чи ні.

По-четверте, навішування ярликів на людей тягне певні наслідки для таких людей. Воно створює умови, що ведуть до вторинної девіації — девіантної поведінки, що виробляється у індивіда у відповідь на санкції з боку інших. Прихильники теорії стигматизації стверджують, що таке нове відхилення від норми ініціюється ворожими реакціями з боку законодавчих органів і законослухняних громадян. Індивід отримує публічне визначення, яке зводиться в стереотип, і оголошується правопорушником, «чокнутим», фальшивомонетником, насильником, наркоманом, неробою, збоченцем або злочинцем. Ярлик сприяє закріпленню індивіда в статусі аутсайдера («людини не нашого кола»). Подібний «головний» статус пригнічує всі інші статуси індивіда у формуванні його соціального досвіду і в результаті грає роль самореалізується пророцтва. Порушники норм починають сприймати свій статус як конкретний тип девіантності і формувати на основі цього статусу власне життя.

По-п’яте, ті, хто отримав клеймо правопорушників, зазвичай виявляють, що законослухняні громадяни засуджують їх і не хочуть «мати з ними справи»; від них можуть відвернутися друзі та рідні, а в деяких випадках їх можуть ув’язнити або помістити в лікарню для душевнохворих. Загальний осуд та ізоляція підштовхнуть стигматизованих індивідів до девіантною групам, що складається з людей, доля яких схожа на їх власну. Участь в девіантної субкультури — це спосіб впоратися з критичною ситуацією, знайти емоційну підтримку та оточення, де тебе приймають таким, який ти є. У свою чергу вступ в подібну девіантною групу зміцнює в індивіда уявлення про себе як про правопорушника, сприяє виробленню девіантної життєвого стилю і послаблює зв’язку з законослухняним оточенням.

Отже, згідно теорії стигматизації, девіація визначається не самою поведінкою, а реакцією суспільства на таку поведінку. Коли поведінка людей розглядається як відступаюче від прийнятих норм, це дає поштовх ряду соціальних реакцій. Інші визначають, оцінюють поведінку і «навішують» на нього певний ярлик. Порушник норм починає узгоджувати свої подальші вчинки з такими ярликами. У багатьох випадках у індивіда виробляється самопредставлення, що збігається з цим ярликом, в результаті чого він здатний вступити на шлях девіації