22.Поняття особистості злочинця. Особистість злочинця та суміжні поняття.

Особистість злочинця — це сукупність істотних і стійких соціальних властивостей і ознак, соціально значущих біопсихологічних особливостей індивіда, які, об’єктивно реалізуючись у конкретному вчиненому злочині, надають вчиненому діянню характеру суспільної небезпечності, а винній у ньому особі — властивості суспільної небезпечності, у зв’язку з чим вона і притягається до відповідальності, передбаченої кримінальним законом.

Про особу злочинця можна говорити лише стосовно особи, винної в злочинній діяльності, тобто особи, що вчинила систему навмисних цілеспрямованих дій, передбачених кримінальним законом, спрямованих на реалізацію загального для них мотиву. Інакше можна було б говорити лише про осіб, які вчинили злочини. Варто визнати умовність пропонованого розподілу на злочинців і осіб, які вчинили злочини. Він логічно небездоганний, тому що злочинна діяльність нерідко кваліфікується як один злочин і, отже, злочинці — це різновид людей, винних у злочинах. Однак з такою неточністю доводиться все-таки змиритися, оскільки дотепер не вироблено відповідної термінології, за допомогою якої можна було б відрізнити випадкових злочинців від «закоренілих», навіть якщо вони відбувають покарання за один злочин.

У кримінально-правовому аспекті особа злочинця виникає після визнання її судом винною та вступу вироку суду в законну силу і триває до моменту відбуття покарання та погашення (зняття) судимості. Таке положення має важливе значення, оскільки дає можливість правильно визначити напрями й межі вивчення особи злочинця та саме ті її властивості, котрі віді­грали вирішальну роль у вчиненні злочину.

Кримінологічна характеристика такої особи теж нерозривно пов’язана зі злочином, який вона скоїла. Та кримінологів більше цікавить ґенеза особи злочинця, тобто процес її становлення та розвитку, що розкриває детермінанти її формування. Такий інтерес зникає, коли ця особа перестає бути антисоціально орієнтованою. Отож, антисуспільні властивості, що характеризують особу злочинця, існують до злочину й зумовлюють його скоєння, проте визнання конкретної особи злочинцем можливе лише після тау зв’язку з вчиненням нею злочину. Отже, початковий момент появи «особи злочинця» збігається з фактом вчинення злочину. Вона припиняє своє існування після відбуття засудженим покарання за вчинений злочин, а саме після досягнення цілей покарання, після втрати ним властивості суспільної небезпечності. Як свідчить практика, трапляється, що виправлення засуджених може й не відбутися. Однак навіть у такому разі слід говорити не про особу злочинця, а про особу, що становить потенційну небезпеку для суспільства, у зв’язку з чим над нею встановляється адміністративний нагляд і щодо неї застосовуються інші превентивні заходи.

23.Класифікація злочинців, її основи та практичне значення.

Типологія — це прийом наукового мислення й емпіричного пізнання, що полягає в розчленуванні явищ і об’єктів на окремі елементи (типи) за найбільш істотними ознаками, у виявленні відмінності між ними.

Кримінологічна типологія злочинців, зазвичай, базується на двох підставах: характері вчинених злочинів; глибині та стійкості антисоціальності особи.

За характером вчинених злочинів виокремлюють такі типи злочинців: насильницькі (агресивні), що посягали на життя, здоров’я, честь і гідність людини (з агресивно-зневажливим ставленням до людини та її найважливіших благ) — це вбивці, ґвалтівники, хулігани, засуджені за вандалізм; корисливі, котрі вчинили крадіжки та розкрадання майна ненасильницькими способами — хабарники, контрабандисти, фальшивомонетники та ін.; корисливо-насильницькі (з корисливо-егоїстичною мо­тивацією, пов’язаною з ігноруванням принципу соціальної справедливості та чесної праці) — бандити, грабіжники, рекетири, злочинці й наймані вбивці; злісні соціально дезорганізовані типи (з індивідуалістично-анархічним ставленням до різних соціальних інститутів, своїх громадських, службових, сімейних та інших обов’язків) — порушники правил адміністративного нагляду, порушники правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою та ін.; необережні (з легковажно-безвідповідальним ставленням до виконання різних правил техніки безпеки) — особи, що вчинили злочини з необережності.

За глибиною та стійкістю антисоціальності особи виокремлюють таких злочинців: випадкових злочинців — осіб, які вперше вчинили злочин унаслідок випадкового збігу обставин усупереч загальній позитивній характеристиці всієї їхньої попередньої поведінки (для них злочин не домінантна лінія поведінки, не закономірний результат криміногенної взаємодії особистості та середовища, а радше, прикрий (хоча й винний) епізод їхнього життя); ситуаційних злочинців — осіб, що вперше вчинили зло­чин, невстоявши перед упливом несприятливих зовнішніх факторів формування та життєдіяльності особистості, однак взагалі характеризуються більше позитивно, ніж негативно (однак припускаються аморальних вчинків); злісних злочинців — осіб, які вчинили декілька злочинів і перебувають у стійкій опозиції до суспільства (для деяких з них злочин став професією); особливо злісних злочинців — осіб, котрі вчиняють тяжкі й особливо тяжкі злочини (до них належать й усі ті, хто вчиняє злочини у складі організованих груп і злочинних організацій).

Отже, типологія фіксує не просто те, що трактується найчастіше, а закономірне, що є логічним результатом соціального розвитку особи. Вона поглиблює наші знання про злочинців, що сприяє розв’язанню загальних завдань боротьби зі злочинністю, й зокрема, підвищенню ефективності індивідуальної профілактики злочинів і ресоціалізації засуджених. Слід зазначити, що будь-яка типологія має умовний і суб’єктивний характер, перелічені типи не завжди наявні в «чистій» формі. Можливі й мішані типи, додаткові варіації розчленування злочинців.