2.2. Українці на російській державній службі

Найкращим способом дослідити еволюцію та прояви малоросійства як форми українського консерватизму є розгляд його на конкретних прикладах діяльності представників дворян українського походження. Інтеграція малоросійської старшини до російського дворянства після скасування Гетьманщини призвела до перетворення малоросійської ідентичності на консервативний світогляд, основою якого була служба трону, а отже й імперії в якості чиновників, військових і т.д. Зразком хороших кар’єрних перспектив можна вважати той факт, що протягом ХІХ-початку ХХ ст. очільниками Харківської, Чернігівської, Полтавської, Київської, Подільської, Волинської, Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній неодноразово були вихідці із давніх українських родів, наприклад Євген Янковський, Адріан Устимович, Леонід Милорадович, Лев Томара, Віктор Рославець, Микола Княжевич, Дмитро Мартинов та ін. Що цікаво, жоден із чиновників українського походження ніколи не зайняв посаду генерал-губернатора.

Імперська служба не витравлювала із свідомості українських дворян їхню малоросійську ідентичність, як могло здаватися представникам новочасного українського національного руху другої половини ХІХ ст. Представники української еліти на службі імперії часто не відрікались від свого малоросійського походження, любили історію свого краю, його культуру та народ, що абсолютно не конфліктувало із вірнопідданством дому Романових. Малоросійська самоідентифікація багатьох представників дворянських родів українського походження часто сприяла розвитку освіти та культури, хоч вони зазвичай і виступали проти українофільського руху інтелігенції.

Яскравими прикладами поєднуваності російської державної служби із прихильністю до Малоросії є представники відомих родів Скоропадських та Милорадовичів. Іван Михайлович Скоропадський (1805-1887) займав посади прилуцького повітового маршала і губерніального маршала Полтавщини, також очолював пирятинську рекрутську комісію і був надвірним радником⁹³. Водночас, Іван Скоропадський активно цікавився історією Малоросії та дбав про розвиток освіти у рідному Прилуцькому повіті. Наприклад, стіни його тростянецького дому були завішані портретами гетьманів, почесне місце серед яких займали портрет Івана Мазепи та кілька старовинних народних картин із зображеннями народного героя – козака Мамая⁹⁴. Завдяки діяльності І.М. Скоропадського прилуцький повіт посів перше місце на теренах Полтавщини за кількістю шкіл та учнів у них. У 1867 р. він заснував пансіон для підготовки народних учителів, вихованцями якого могли стати лише селянські діти. Усі вони перебували на повному утриманні Скоропадського. Року 1870 відбувся перший випуск пансіону, після чого меценат закрив його, заснувавши натомість перше у місті жіноче початкове училище, що пропрацювало десять років. Ціла низка шкіл та гімназій в Україні завдячують своїм існуванням саме І. Скоропадському⁹⁵.

Активними продовжувачами справи Івана Михайловича стали його діти – Петро Скоропадський та Єлизавета Милорадович-Скоропадська (дружина дійсного статського радника Лева Милорадовича, який був дядьком відомого українського історика графа Григорія Милорадовича). Петро Скоропадський взяв активну участь у демонтажі кріпосницьких відносин, за що був нагороджений владою⁹⁶. Єлизавета Милорадович-Скоропадська, хоч і не займала державних посад, проте демонструвала небайдужість української еліти до власних коренів та історії. Вона активно допомагала українським видавництвам і школам, сприяла поширенню освіти та збереженню національної культури. Також підтримувала національний рух у Галичині, зокрема жертвувала гроші на товариство «Просвіта» та Літературне товариство імені Шевченка. Через свою діяльність навіть підозрювалась владою у намірах реставрації гетьманського устрою, тому знаходилась під наглядом⁹⁷.

Вагомим свідченням продовження існування автономної гетьманської концепції у другій половині ХІХ століття В. Потульницький вважає діяльність представників давніх козацько-старшинських родів Григорія Галагана та Василя Тарновського⁹⁸. Василь Васильович Тарновський шість разів обирався повітовим предводителем дворянства, займав посаду маршала Ніжинського повіту. Найбільше прославився як меценат української культури: допомагав Київському історичному музею, створив унікальну збірку, присвячену Тарасові Шевченку, став фундатором Музею українських старожитностей у Чернігові та багато ін.. У колі діячів української культури, що часто гостювали у маєтку Тарновського, він отримав прізвисько «Гетьман»⁹⁹. І не безпідставно, адже своєю та однодумців активною діяльністю у земських установах спровокував донос, в якому йшлося про те, що «українці прагнуть вільної Української республіки з Гетьманом на чолі», і кандидатом на гетьманство називався саме Тарновський¹⁰⁰. Одним із перших, хто виразно відмежовував український шляхетський консерватизм від народництва і оцінював монархічний гетьманський рух як політичний напрям українського життя став Григорій Галаган. Його, як і Василя Тарновського, вважали претендентом на гетьманську булаву¹⁰¹.

Малоросійська ідентичність у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. мала й інші прояви, аніж участь у культурному житті та теорії відновлення гетьманства. Йдеться про представників другого типу проявів малоросійської ідентичності згідно теорії Е. Гийдела: українських діячів, чиї консервативні погляди привели їх до «великоросійського табору» і заперечення та боротьби із українським рухом.

Показово, що до появи двох найвідоміших актів доби Російської імперії, спрямованих проти українського руху – Валуєвського циркуляру та Емського указу активно долучились діячі українського походження. Одним із ініціаторів Валуєвського циркуляру 1863 р. став Орест Новицький, відомий тогочасний філософ, син православного священика із Волині. У 1863 р. посідав посаду голови Київського цензурного комітету і саме йому належать слова, що української мови «не було, немає і не може бути». О. Новицький був одним із адептів концепції «Святої Русі»¹⁰², тому сприймав український рух як загрозу єдності всеруського простору. Велику роль у виданні циркуляру та сприйнятті українського руху відіграло польське повстання 1863-1864 років, у розпал якого і було видано документ. Ситуація зумовила виникнення в імперських сановників думки про використання поляками українського руху у власних цілях. Крізь призму польського сепаратизму російська імперська влада дивилася також на нові форми української громадської активності, зокрема рух «хлопоманів» – вихідців із польської шляхти, що заявили про перехід до українського руху¹⁰³. Присутнім був також ще один мотив, який стосувався і Новицького. Йдеться про відгомін дискусії про переклад з церковнослов’янської на українську Нового Заповіту Пилипа Морачевського, видання якого намагались не допустити консерватори, насамперед церковні¹⁰⁴.

Усі підстави для звинувачень на свою адресу в «антиукраїнстві» зі сторони діячів українського руху мав Михайло Юзефович. Нащадок реєстрових козаків, він обіймав посади голови Київської археографічної комісії, комісії для побудови пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві та був одним із засновників Південно-Західного відділу Географічного товариства. Це показує, що, будучи прикладом «малороса-російського націоналіста», Юзефович любив народну селянську культуру, цікавився історією краю, проте різко виступав проти українського руху. Виступаючи ідейним натхненником Емського указу 1876 р., свою позицію Юзефович детально обґрунтовує у записці начальнику ІІІ відділу генерал-ад’ютанту Потапову. У цьому документі він робив акцент на концепції триєдиної російської нації. Почавши з історичного екскурсу про єдність віри, мови, історичних коренів та ідеалів «російських племен», Юзефович характеризує українофільський рух як «австро-польську інтригу», доказом чого наводить значну, на його думку, роль польського діяча М. Грабовського у наверненні в українофільство Пантелеймона Куліша¹⁰⁵. Таким чином, бачимо добрий приклад того типу трансформації малоросійської ідентичності, що приводив до підтримки модерного розуміння російської нації у сукупності із домодерними уявленнями про слов’янську єдність.

Цікавий шлях від консервативного малоросійського патріотизму до радикального анти українства пройшов представник козацького старшинського роду Андрій Стороженко. Він походив від Івана Стороженка, який переселився на Лівобережжя після Андрусівського перемир’я 1667 року і був полковником Прилуцького полку¹⁰⁶. Світогляд А. Стороженка формувався під впливом традицій козацького роду – пошани до української культури та історії, насамперед, періоду козаччини, що зумовило його майбутній інтерес до явища козацтва як дослідника історії України. У той же час, елітне походження та елітне виховання (закінчив Імператорський ліцей царевича Миколая) зумовило формування поглядів Стороженка у формі українського дворянського консерватизму¹⁰⁷. Консервативність поглядів зумовила поступовий дрейф Стороженка до російського націоналізму. Насамперед, до цього спричинилась революція 1905-1907 рр. та пов’язана з нею активізація українського демократичного, переважно соціалістичного спрямування, руху. Такий розвиток подій був неприйнятний для консервативного світогляду Стороженка і відповідь на цей виклик він знайшов у ідеях Київського клубу російських націоналістів: національна російська державність; єдність російського народу, а, відповідно, невизнання окремішності народу українського. останньому відводилась роль «південноросійської гілки єдиного російського народу»¹⁰⁸. Те, що навіть такий кардинальний антагонізм з українським рухом може бути проявом малоросійської ідентичності, свідчить стаття Стороженка «Мала Росія чи Україна», де автор доводив потребу застосовувати термін «Мала Русь», а не «Україна», мотивуючи це тим, що «термін «Мала Русь» щодо Київської, Придніпровської Русі був запроваджений вселенським патріархом Константинопольським і візантійським імператором, який згодом прижився на Русі й «міцно тримався серед книжних людей», тоді як слово «Україна» в якості негативного, в значенні прикордоння, прикордонної місцевості чи області, і в руській, і в польських мовах увійшло в обіг з давнього часу». Але після «Вічного миру» 1686 р. поляки усіляко намагалися «загубити ім’я Малої Русі у своїх межах і замінити його іменем України». І лише через понад сто років, коли «минули жахи гайдамаччини, відбулися поділи Польщі – і ось тоді польські вчені заговорили про особливу українську національність»¹⁰⁹. Тож, попри заперечення окремішності українства від російської нації, Андрій Стороженко усе одно виділяє територію «Малої Русі» як окремішність, хоч і в дуже консервативному, радше навіть украй реакційному як на першу чверть ХХ століття, трактуванні.

Окремою сторінкою в історії малоросійської ідентичності як форми українського консерватизму є її сприйняття державними службовцями неукраїнського походження. Несучи службу на території українських губерній Російської імперії, деякі з них проймались відчуттям спорідненості із даної територією, тобто починали сповідувати щодо «Малоросії» територіальний патріотизм, який є однією із теоретичних основ консерватизму.

Найвідоміший приклад такого діяча – князь Микола Рєпнін-Волконський. Протягом свого перебування на посаді малоросійського генерал – губернатора (1816-1834) він неодноразово клопотав перед царем та урядом про відновлення козацьких прав. Наголошуючи, зокрема, що «зміна прав, якими користувався століттями войовничий народ козаків, і заборона їхніх старовинних порядків і власності є нічим іншим як наслідком необдуманої зміни судження і мусить бути назад повернена»¹¹⁰. На формування позиції князя Рєпніна велике значення могло мати одруження із внучкою останнього гетьмана Кирила Розумовського, а також оточення генерал-губернатора, до якого входили відомі постаті того часу: В. Чарниш, А. Чепа, В. Полетика¹¹¹. Парадоксально, що в авангарді опозиції задумам князя Рєпніна стояв представник давнього козацького роду – Віктор Кочубей. Ця ситуація демонструє перетворення, що відбувались із українською елітою імперії: петербуржці захищали права України, а провінціали, що увійшли до імперської еліти, стали вірними поборниками імперії¹¹².

Перша чверть ХХ ст. дає більше прикладів дворян неукраїнського походження, котрі бодай частково пройнялись територіальним патріотизмом до українських територій Російської імперії. Це харківський губернатор у 1903-1904 роках Сергій Гербель та Полтавський губернатор протягом 1915-1917 Русчу Моллов. Сергій Миколайович Гербель, родом із дворян Санкт – Петербурзької губернії, вже у період Української революції 1917-1923 рр. займав важливі посади в Українській державі гетьмана Павло Скоропадського. Від 3 липня 1918 р. обіймав пост міністра продовольства в уряді Федора Лизогуба, зокрема брав участь у складанні проекту аграрної реформи. Восени 1918 наполягав на переорієнтації зовнішньої політики Української держави на Антанту та встановлення федеративного зв’язку з майбутньою небільшовицькою Росією. Після проголошення Федеративної грамоти 14 листопада очолив новий урядовий кабінет, де обіймав також посаду міністра земельних справ. Після арешту в грудні 1918 р. та звільнення у лютому наступного року приєднався до армії Антона Денікіна. Збереглись неперевірені свідчення князя Євгенія Трубецького про те, що, будучи на службі у гетьмана, Гербель займався саботажем поставок продовольства та сприяв організації добровольчих загонів на території України¹¹³. Важко стверджувати достовірність цих свідчень. Проте, викликає сумніви, що Гербель міг здійснювати акти саботажу продовольства – у 1918 році з цим і без його участі успішно справлялись загони Нестора Махна. Окрім цього, у випадку безапеляційної симпатії до справи генерала Денікіна, Гербель мав можливість одразу приєднатись до його армії, а не триматись до кінця за посаду, хай і високу, в Українській державі. У будь якому разі, незалежно від ставлення колишнього харківського губернатора до питання української державності, факт його участі в урядах Гетьманату Скоропадського можна сприймати як свідчення певної прив’язаності до української території.

Багато в чому схожою була доля болгарина за походженням Русчу Георгійовича Моллова. Пройшовши різні щаблі імперської державної служби, зокрема й губернаторство у Полтаві, у 1918 р. він опинився у державному апараті Гетьманської держави, де займав посаду управляючого з ліквідації загальноземських і загальноміських установ та їх майна. Після падіння Української держави, як і Гербель, опинився в армії Денікіна, а згодом на еміграції в Болгарії. Щоправда, свідчень, навіть неперевірених, щодо якихось саботажних дій Моллова в часі служби гетьману не збереглось.

Отже, практика державної служби та діяльності в легальних рамках Російської імперії наочно показує еволюцію і трансформацію малоросійства протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Дотримуючись класифікації, запропонованої Е. Гийделом, найчисельнішими були представники першого типу, насамперед нащадки давніх козацьких родів, як Скоропадські, Милорадовичі, Тарновські чи Галагани. Їхня діяльність зазвичай обмежувалася традиційною любов’ю до традиційної народної культури, її меценатством, розвитком освіти.

Діячі, яких можна віднести до категорії «малорос – український націоналіст» та їх прообрази займали рішуче негативну позицію щодо новочасного українського руху, або ж «українофільства», яке найчастіше трактувалось як польська інтрига. Доказом цього є Валуєвський циркуляр та Емський указ, серед ініціаторів яких були українці Орест Новицький та Михайло Юзефович. У першій чверті ХХ ст. виразником цього типу мислення можна назвати Андрія Стороженка, який пройшов еволюцію від українського дворянського консерватизму до відверто антиукраїнських позицій.

Не залишались осторонь і чиновники неукраїнського походження, що служили в українських губерніях. Широковідомою є діяльність малоросійського генерал-губернатора Миколи Рєпніна-Волконського. Менш відомими є долі діячів першої чверті ХХ ст. Сергія Гербеля та Русчу Моллова, які, після служби на українських землях у часі імперії, брали активну участь у функціонуванні Української держави Павла Скоропадського.

Малоросійство, що сформувалось у XVIII ст. на основі ідей козацьких «прав і вольностей», історії та території Гетьманщини як домодерна ідентичність української еліти, певний час було двигуном українського руху. Проте, остаточна ліквідація залишків державності та втрата сподівань на реставрацію давнього устрою до середини ХІХ ст. привела носіїв малоросійської ідентичності до ностальгії за минулим і втрати чільного місця в національному русі. З цього моменту українське дворянство стає одним із консервативних елементів імперського соціуму із характерними ознаками: високе соціальне походження, відданість династії, неприйняття модерного національного будівництва тощо. На першу чверть ХХ ст. малоросійська ідентичність розпалась на три типи: традиційний малорос у межах імперської соціальної ієрархії, малорос-російський націоналіст, і «українець російської культури».

Приклади практичної діяльності українського дворянства на імперській державній службі кінця ХІХ – початку ХХ ст. є свідченнями збереження у більшості його представників основ домодерної ідентичності, сформованої ще на межі XVIII–ХІХ ст. Криза малоросійської ідентичності у зв’язку із буремними подіями початку ХХ ст. ставала все очевиднішою, що спонукало деяких украй консервативних діячів шукати своє місце у світі модерних націй. Сила давнього династичного лоялізму та високий соціальний статус відштовхували їх від українського руху, долучаючи до російського націоналізму. Падінням монархії 1917 р. остаточно зруйнувало домодерне малоросійство, змусивши його носіїв шукати нову опору для власної ідентичності.