1.2. Історіографія

Питанню українського консерватизму першої чверті ХХ ст. в історіографії приділяється менша увага, ніж іншим напрямам суспільно-політичної думки. Це пояснюється тим, що консервативна ідея та її носії зазвичай не вписуються в традиційну національну парадигму української історії з її акцентом на явищах, які чітко можна віднести до проявів українського національного руху. Домодерний український консерватизм із його небажанням чіткого національного ідентифікування до таких явищ не належав. Іншої причиною недостатньої уваги дослідників до консервативної тематики є соціальна складова українського руху кінця ХІХ-початку ХХ ст. Формуючись насамперед з інтелігенції соціалістичного спрямування, цей рух неприязно ставився до представників аристократії. Тому студії, присвячені українському рухові даного періоду зазвичай, тримаючи у фокусі модерний національний рух інтелігенції, ігнорують консервативно налаштовані кола тодішнього українського суспільства.

Більша увага приділена в історіографії модерному українському консерватизму: монархічному рухові та церковній сфері. Проте і в цьому випадку інтерес до консерватизму не є на передньому плані, що пов’язано із провідною роллю у міжвоєнному українському суспільстві націоналізму. Окремою була ситуація із УАПЦ у Радянському Союзі, де про плюралізм ідей не йшлося взагалі.

Наведені тенденції в історіографії не означають відсутність праць на тему українського консерватизму. Існуючі студії, що прямо чи опосередковано дотичні до цієї тематики, можна розділити на три категорії, або ж рівні: 1) загальні теоретичні праці; 2) «вузлові» дослідження; 3) студії, присвячені конкретним явищам чи персоналіям з історії українського консерватизму.

Перша категорія засвідчує гостру нестачу в українській історіографії ґрунтовних теоретичних досліджень явища консерватизму як комплексної моделі у першій чверті ХХ ст. Поодиноким вітчизняним дослідженням такого штибу є праця Володимира Потульницького⁴. У ній автор розглядає роль і місце аристократизму в українському суспільстві ХІХ-початку ХХ ст. та різні прояви домодерного консерватизму.

Лише частково нестачу вітчизняних студій про теорію консерватизму компенсують праці класиків західної консервативної думки. Найважливішим автором із цієї когорти є британський політичний діяч та мислитель Е. Берк, чиї праці створили фундамент та визначили головні засади консерватизму⁵. Не можна обійти увагою роль американської консервативної школи, представники якої протягом ХХ ст. зробили вагомий внесок у вивчення консерватизму та подальше конструювання його теоретичних моделей⁶. Саме американська та британська школи консерватизму займають провідне місце у дослідженні цієї ідеї. Будь-яка спроба зрозуміти український консерватизм неможлива без ґрунтовного дослідження загальної теорії цього явища у працях британських та американських консерваторів.

Рівнем нижче ситуація сприятливіша для дослідника. Існуючих сьогодні досліджень типів українського консерватизму достатньо для створення загального уявлення про такі вузлові явища як малоросійство та русофільство. Дещо гірше вивчені крайовство та церковний консерватизм. Особливою є ситуація із вивченням монархізму.

Теоретичним аспектам малоросійської ідентичності, її виникненню та розвитку, присвячено статті Зенона Когута, вміщені у книзі «Коріння ідентичности». Дослідник простежує ідейні витоки малоросійської свідомості у козацьку добу, аналізує її головні складові (уявлення про територію, історичну традицію та ін.) та простежує еволюцію до середини ХІХ ст.⁷ Вагомий внесок у вивчення коренів та суті малоросійства зробив Володимир Кравченко, зосередивши увагу насамперед на історії назви «Мала Русь», «Малоросія»⁸. Кризу малоросійської ідентичності під впливом наступу модерних національних ідентичностей та види відповідей на цей виклик досліджують Ернест Гийдел та Рікарда Вульпіус. У своїх публікаціях вони демонструють існування паралельних і конкуруючих між собою реакцій носіїв малоросійської ідентичності на новочасні виклики⁹. Важливою для розуміння цього явища є класифікація типів кризового малоросійства, запропонована Е. Гийделом на сторінках часопису «Ab Imperio».

Явищу крайовства присвячена ґрунтовна стаття Наталії Черкаської¹⁰. Вона робить спробу охарактеризувати ідейні витоки цього явища із ментального спадку Речі Посполитої та встановити взаємозв’язок між польсько-українськими та польсько-литовськими крайовцями. Дослідженню ідеї крайовства на землях історичної Литви, яку вважали своєї Батьківщиною поляки, литовці й білоруси, присвячено ряд студій зарубіжних істориків. Білоруський дослідник Алєсь Смалянчук розглядає у своїй монографії теорію і практику крайового руху на білоруських землях¹¹. Теоретичним концепція польсько-литовських крайовців присвячено статтю Марти Мацкєвіч¹², а Збігнєв Солак досліджує життєвий шлях чільного діяча крайового руху у Литві – Міхала Рьомера¹³. Увага до праць, присвячених польсько – литовському типу крайової ідеї є необхідною з огляду на її роль зразка для аристократії правобережної України.

Неоднозначним є трактування українською історіографією явища русофільства. Традиційно воно сприймалось як альтернатива українського національного руху у негативному значенні – із закидами у проросійській позиції та загалом антиукраїнстві. Русофільство справді було альтернативним проектом щодо народовців, проте проектом консервативним, а не росієцентричним. Напрям в історіографії, що саме таким чином розглядає феномен русофільства розвинувся в Україні протягом останніх 10-15 років. Тут варто згадати у першу чергу праці Олени Аркуші та Мар’яна Мудрого, які обґрунтовують консервативний характер русофільського руху, що постав на основі зорієнтованої на мовно-історичну традицію ідеї «всеруськості», а ніяк не російськості¹⁴. Наведене нове трактування русофільства розвиває німецька дослідниця Анна Вероніка Вендланд¹⁵. Її монографія є на сьогодні найповнішим дослідженням теоретичних та практичних аспектів явища русофільства. Русофільству міжвоєнного періоду, коли воно набуло рис відвертої архаїки, присвятила свою працю Людмила Матюшко¹⁶.

Безумовно, найкраще вивченим аспектом українського консерватизму є монархізм. Це зумовлено тим, що саме у такому вигляді український консерватизм протягом першої чверті ХХ ст. вперше вийшов на передній план в українській історії у формі Гетьманської держави П. Скоропадського та консервативно-монархічної теоретичної моделі В. Липинського. Проте, ситуація із вивченістю українського монархізму українською історіографією є доволі парадоксальною. Попри наявність великої кількості студій, присвячених конкретним аспектам та постатям монархічного руху, можна спостерігати брак узагальнюючих праць, у яких робились би спроби звести розрізненні монархічні концепції та ідеї то спільного знаменника. Тут можна лише виокремити дослідження, у яких проаналізовано взаємодію принаймні двох проявів монархізму. Юрій Терещенко простежує взаємозв’язок між В. Липинським та ерцгерцогом Вільгельмом Габсбургом¹⁷, а Тетяна Осташко на прикладі оформлення гетьманського руху в еміграції аналізує спільності та суперечності бачень В. Липинського та П. Скоропадського¹⁸.

Недослідженим як теоретична цілість є питання церковного консерватизму. Існуючі студії присвячені конкретно Греко-католицькій чи Православній церкві без намагань порівняти та звести до спільного знаменника консерватизм цих інституцій у першій половині ХХ ст.

Нерівномірним є також стан вивченості конкретних аспектів вузлових проблем. Дослідження практичних проявів малоросійської ідентичності на прикладі представників української аристократії у більшості випадків обмежується короткими енциклопедичними статтями¹⁹. Представникам роду Скоропадських присвячено розвідку Омеляна Пріцака, у якій автор простежує діяльність членів цього роду щодо підтримки українського культурного життя²⁰. На постаті Андрія Стороженка концентрує увагу історик Сергій Копилов, аналізуючи його еволюцію від українського консерватизму до російського націоналізму²¹.

Вивченню феномену крайовства на українських землях на прикладі листа аристократа Йосипа Потоцького до В. Липинського присвячена стаття Н. Черкаської²². Коротку довідку біографічного характеру про правобережного шляхтича, видавця газети для селянства «Світова зірниця» Йоахима Волошиновського подає В. Колесник²³. Найбільшу увагу дослідників привертає постать графа Михайла Тишкевича. Варто наголосити на незбалансованості вивчення цієї постаті української історії. Його практичній діяльності як дипломата УНР присвячено ряд студій²⁴, натомість еволюція його ідентичності від крайової до модерної української залишається занедбаною темою в історіографії.

Зародження русофільських ідей в Галичині досліджували Степан Макарчук та Олексій Сухий. Ці дослідники показують етапи зародження русофільства у галицькому суспільстві та висвітлюють внутрішні і зовнішні чинники появи цієї течії у контексті пошуку галицькими українцями власної національної ідентичності²⁵. Цій ж тематиці присвячена коротка розвідка Олега Турія²⁶. При дослідженні польсько-русофільського союзу 1908 р. слід відзначити статтю О. Аркуші про галицького намісника Анджея Потоцького, де розглянуто важливу роль цієї постаті у тогочасних домовленостях²⁷.

Добре дослідженими є постаті П. Скоропадського та В. Липинського. Серед найважливіших досліджень про гетьмана та його державу варто відзначити статтю Ю. Терещенка, де гетьманський проект розглянуто як український прояв ширшої загальноєвропейської консервативної революції початку ХХ ст.²⁸ Марк фон Гаґен акцентує свою увагу на суперечливій подвійності ідентичності П. Скоропадського, обґрунтовуючи думку, що крах його українсько-російської держави був неминучим²⁹. Також Гетьманська держава 1918 р. перебуває у центрі уваги Руслана Пирога. У свої публікаціях він комплексно досліджує постать П. Скоропадського, еволюцію його свідомості, протиріччя державницького проекту³⁰.

Численні дослідження присвячені постаті В. Липинського. Насамперед історики аналізують його теоретичну державницьку модель чи її окремі аспекти³¹. В. Потульницький, окрім цього, приділяє увагу причинам та процесу еволюції свідомості В. Липинського від польської до української³². Кирило Галушко розширює масштаби, досліджуючи ідеї Липинського у загальноєвропейському контексті першої третини ХХ ст.³³ Важливими є висновки дослідника щодо витоків елітарної концепції українського мислителя, а порівняння із тогочасними європейськими консервативними течіями дозволяє краще зрозуміти ідеї Липинського. Окремо слід виділити короткі, проте дуже змістовні есеї Івана Лисяка-Рудницького³⁴.

Неординарній постаті Вільгельма Габсбурга присвячена монографія Ю. Терещенка і Т. Осташко³⁵. Простежуючи життєвий шлях ерцгерцога та опираючись на численні документальні свідчення, автори трактують Вільгельма як свідомого українського патріота, який прагнув прислужитись українській справі. Американський історик Тімоті Снайдер значно розширює цей погляд на постать Вільгельма³⁶. Він показує, що українська свідомість ерцгерцога пригасла у другій половині 1920-1930-х рр. під час життя у Мадриді та Парижі. Але діяльність Вільгельма на користь українських націоналістів протягом Другої світової війни наштовхує американського дослідника на ті ж висновки, що й українських істориків – можливо менш категорично, проте Т. Снайдер також виставляє героя своєї книги як свідомого прихильника українства, який зберіг обрану ідентичність навіть після втрати шансів на український престол.

Студії щодо консервативних проявів у середовищі Греко-католицької церкви зосереджені переважно навколо постаті митрополита Андрея Шептицького. Василь Расевич зосереджує увагу на зусиллях митрополита щодо адаптації церкви до нових умов більш секулярного суспільства³⁷. Олександр Зайцев досліджує взаємовідносини Греко-католицької церкви із радикальним українським націоналізмом, демонструючи їх неоднозначність³⁸. Окремою темою є дискусія щодо екуменічної діяльності митрополита та породжені нею дискусії між окциденталістами та орієнталістами всередині ГКЦ³⁹.

Дослідження консерватизму в українській православній церкві першої чверті ХХ ст. значною мірою присвячені митрополиту УАПЦ Василю Липківському. Арсен Зінченко у своїй монографії комплексно аналізує життєвий шлях та ідеї митрополита, приділяючи значну увагу його уявленням про українську церковну традицію⁴⁰. Іван Коровицький, у свою чергу, наголошує на різному, часто настороженому сприйнятті нововведень Липківського не лише російською православною церквою, а й українським середовищем⁴¹. Тему українського православ’я розглядає і Р. Вульпіус⁴². У центрі її уваги становище та ідентичність православного духовенства напередодні Першої світової війни.

Огляд історіографії досліджуваної теми наштовхує на неоднозначні висновки. Написано чимало досліджень, присвячених конкретним проявам консерватизму чи персоналіям. Безумовно, найкраще висвітленими на цьому рівні є постаті П. Скоропадського та В. Липинського. Водночас відчувається брак узагальнюючих праць щодо вузлових проблем українського консерватизму першої чверті ХХ ст. Найбільшою мірою це стосується крайовства, монархізму та церковного консерватизму. Найгіршою ж є ситуація із загальними теоретичними працями, де було б розглянуто український консерватизм не як діяльність постаті чи ситуативний прояв, а як цілісна теоретична структура на домодерному і модерному рівні у різних її втіленнях.