1.3. Джерельна база

Джерельну базу цього дослідження складають опубліковані матеріали, які можна розділити на чотири групи: 1) окремі документи та збірники матеріалів; 2) мемуарна література; 3) публіцистичні видання; 4) матеріали періодичних видань.

До першої категорії відносяться найбільшою мірою матеріали приватних листувань діячів українського консервативного руху. Використані у дослідженні зразки епістолярної спадщини перш за все висвітлюють роль і місце церкви у консервативних теоріях початку ХХ ст. Так, листи митрополита УАПЦ Василя Липківського до о. Петра Маєвського, написані у 1933-1937 рр. висвітлюють ретроспективне бачення очільником Автокефальної церкви її теоретичних засад, а також ряд інших аспектів теоретичного та практичного характеру⁴³. Аналогічного характеру інформацію надає об’ємний лист Василя Липківського до Є. Бачинського, написаний у 1924 р. Тут, зокрема, митрополит обґрунтовує основоположний для УАПЦ принцип собороправності⁴⁴.

Листування В. Липинського показує роль та місце церкви у його консервативній державницькій моделі. Один із листів, адресованих о. Миколі Горникевичу, дає свідчення про необхідні, на думку мислителя, риси церкви – канонічність та апостольське благословення⁴⁵. Будучи вихідцем із польського католицького роду, В. Липинський, звертаючись до Осипа Назарука, обґрунтовує велику роль східної візантійської церковної традиції в українській історії, яку не можна ігнорувати попри численні негативні складові⁴⁶.

Для розуміння феномену постаті В. Габсбурга важливим є його листування із діячами українського руху, такими як Микола Василько чи митрополит Андрей Шептицький. Найкраще простежити становлення у ерцгерцога протягом Першої світової війни української національної свідомості дає змогу листування із другом, бароном Казимиром Гужковським⁴⁷. Воно показує еволюцію патріотизму Вільгельма від загальних фраз про «вірних українців» до ототожнення себе з українською справою.

Цікаві думки П. Скоропадського містить його лист дружині від 12 березня 1917 р. У ньому майбутній гетьман засвідчує свою прихильність до повалення монархії та приходу до влади Тимчасового уряду, водночас різко критикуючи імператорську сім’ю⁴⁸. Такі слова дозволяють зафіксувати один із перехідних моментів у свідомості П. Скоропадського на шляху від домодерної малоросійської ідентичності до новочасної української. У березні 1917 р. він уже втратив основоположну складову «малоросійства», проте у територіальних уявленнях ще переважно мислив загальноімперськими імперськими масштабами.

При дослідженні найбільшої консервативної політичної сили на території України в добу Гетьманату 1918 р. – Всеукраїнського союзу земельних власників – важливими є програмні документи та маніфести цієї організації⁴⁹. До прикладу, резолюція Полтавської організації Союзу яскраво демонструє незгоду землевласників із аграрною політикою Центральної Ради. А резолюція І З’їзду Союзу в травні 1918 р. та його петиція до гетьмана Скоропадського дають чітке розуміння основних принципів та вимог організації.

Найважливішу роль у вивченні постаті Андрея Шептицького як консервативного діяча мають його пастирські послання⁵⁰. У них тематично висвітлено ідеї та міркування митрополита щодо місця церкви у новому, значною мірою секуляризованому, суспільстві та засад, на яких повинне ґрунтуватись життя української громади. Часто ці пастирські послання мають вигляд справжніх програмних документів з глибоким обґрунтуванням позиції Греко-католицької церкви щодо соціального, родинного, екуменічного чи іншого питання.

Мемуари В. Габсбурга, П. Скоропадського та М. Тишкевича є ключами до розуміння світогляду цих постатей та їх еволюції. Автобіографічні відомості про ерцгерцога складаються з двох окремих частин⁵¹. Перша охоплює період від народження до кінця Австро-Угорської монархії, а друга охоплює період командування Вільгельмом Українськими Січовими стрільцями. Ці джерела висвітлюють розвиток свідомості ерцгерцога до стану українського патріота, його оцінку стану української національної справи, етапи та шлях лобіювання цієї справи при дворі Габсбургів, ставлення до держави П. Скоропадського і чимало інших аспектів.

Не дослідивши «Спогади» П. Скоропадського неможливо зрозуміти суть його дуалістичного українсько-російського державницького проекту 1918 р⁵². У цьому творі, написаному гетьманом у 1919 р., відображено часовий зріз його ідентичності – від народження до моменту написання. Мемуари П. Скоропадського не придатні для вивчення цієї постаті у міжвоєнний період. Але на питання про причини і суть критикованої багатьма його сучасниками й істориками «неукраїнськості» Гетьманської держави «Спогади» дають зрозумілі відповіді.

Єдиним шляхом розгляду постаті графа М. Тишкевича є аналіз його мемуарів⁵³. Вони є украй важливим джерелом при дослідженні причин еволюції графа від крайової ідеї до української ідентичності, а не польської, як вчинила абсолютна більшість його товаришів-аристократів по Крайовій партії. «З моїх споминів» М. Тишкевича насамперед дають інформацію про непорозуміння між ним та сусідами-шляхтичами, а також про зачарованість рідною землею та її історією у молоді роки. Ці чинники зіграли ключову роль у процесі вибору графом національної ідентичності.

Серед публіцистичних видань найголовніше місце займають праці творця ідейних засад модерного українського консерватизму В. Липинського⁵⁴. «Листи до братів-хліборобів» – це комплексна теоретична модель української держави, побудованої на консервативних засадах. Викладені у цій праці ідеї, доповнені іншими працями вченого, є суттю модерного українського консерватизму, що завершив своє формування наприкінці першої чверті ХХ ст. Важливість творчої спадщини В. Липинського полягає в тому, що вона охоплює обидві складові модерного консерватизму – монархізм і церковну сферу. У пропонованій моделі української держави на чолі з гетьманом вагома роль відведена церковній структурі з урахуванням її стану та можливостей у світському суспільстві ХХ ст.

Обґрунтування уявлень про українську церковну традицію митрополита Липківського знаходимо у сьомій, єдиній збереженій, частині його праці «Історія Української Православної Церкви»⁵⁵. Тут автор описує передумови створення та головні сфери існування УАПЦ у часі Української революції та до моменту її ліквідації у 1930 р. Велику увагу митрополит приділяє теоретичним питанням, таким як церковна традиція, принцип собороправності та загальний захист своєї церкви від звинувачень у не канонічності.

Важливе значення у дослідженні українського консерватизму першої чверті ХХ ст. мають матеріали тогочасної періодики. У висвітлення постаті графа Тишкевича певний внесок роблять некрологи у газеті «Діло»⁵⁶ та «Літературно-науковому вістнику»⁵⁷. Ці невеликі за обсягом матеріали не так привносять нову фактографічну інформацію, як демонструють визнання заслуг постаті М. Тишкевича. Зразком практичного втілення крайової ідеї є газета «Світова зірниця», що видавалась на початку ХХ ст. шляхтичем Йоахимом Волошиновським. Видання було зорієнтоване на селян, у ньому вміщувались матеріали насамперед економічного характеру⁵⁸.

Головним рупором русофільського руху в Галичині була газета «Слово». Сторінки її випусків є додатковим свідченням розмитості й аморфності «всеруської» ідеї, на яку спирався цей рух. До прикладу, програмна стаття, вміщена у першому випуску газети засвідчує прихильність до ідеї єдиного українського (руського) народу по обидва боки російсько-австрійського кордону⁵⁹. Інший матеріал засвідчує відсутність у русофілів чіткого уявлення про національність за виключенням того, що вони «не поляки, не москалі»⁶⁰. А у 1866 р. з’явилась стаття «Погляд в будучность», де декларувались ще інакше бачення проблеми ідентифікації русофілів⁶¹.

Можна підсумувати, що у джерельній базі проблематики українського консерватизму першої чверті ХХ ст. найважливішу роль відіграють мемуари та епістолярна спадщина консервативних діячів. Зазвичай листування дозволяє доповнити інформацію, що надана історіографією. У випадку мемуарів ерцгерцога Вільгельма, графа М. Тишкевича та П. Скоропадського ці джерела, натомість, відіграють провідну роль для розуміння тих чи інших аспектів українського консерватизму, пов’язаних із цими постатями. В один ряд із мемуаристикою за значенням можна поставити твори В. Липинського та митрополита Липківського. Праця останнього з історії Православної церкви носить доволі чіткий автобіографічний характер, адже автор описує чимало подій з точки зору їх безпосереднього учасника. Окрім цього, на час написання своєї книги Василь Липківський перебував фактично під домашнім арештом і, не маючи змоги користуватись документами, писав з використанням виключно власних спогадів. Твори ж В. Липинського за своїм значенням не поступаються наведеним зразкам автобіографічного жанру. Більш допоміжну, проте важливу уточнюючу, роль відіграють матеріали періодики, які висвітлюють різноманітні ситуативні прояви українського консерватизму.

Варто наголосити, що джерельна база досліджуваної теми зберігає великі перспективи для подальших досліджень. В українських архівах різних регіонів зберігаються чимало матеріалів, що можуть розширити уявлення про місцевий консерватизм. Значною є кількість неопублікованих джерел, тоді як багато опублікованих потребують повторного свого прочитання крізь призму консервативного мислення. Значно доповнити дослідження консерватизму можуть матеріали, що походять від його ідейних опонентів – соціалізму, комунізму та націоналізму. Вивчення критики консерватизму представниками цих ідеологій можуть значно розширити можливості дослідника, так само як консервативні студії мають шанси прислужитись при вивченні українського націоналізму чи соціалізму.