Розділ 6 церква

6.1. Греко-католицька церква: між інституційним консерватизмом

І новочасними викликами. Андрей Шептицький

Релігія та віра у вищий моральний порядок, Божественне провидіння, зазвичай є неодмінними атрибутами консервативного світогляду навіть на початку вельми секулярного ХХІ ст. Значно більшим був вплив релігії та церкви як консервативних інститутів на суспільство та політику у першій чверті ХХ ст. Серед засадничих основ консерватизму релігійність є чи не найважливішою, про що твердив Е. Берк: «релігія є основою громадянського суспільства і джерелом усього доброго і втішного. Свідомість ця (релігійна. – Авт.) …вивершила величну державну споруду, а ще й, мов обачний господар, оберігає цю споруду від руйнування та осквернення»³³⁴. Ці слова британського мислителя можна застосовувати не лише до релігійності як такої, а також до конкретних визначних постатей служителів церкви, які своїми ідеями та діями відіграли вагому роль у історії власних націй. До таких людей, говорячи про українське консервативне середовище, обов’язково необхідно віднести владику Андрея Шептицького (в миру – Роман Марія Олександр Шептицький) завдяки його діяльності спочатку як єпископа Станіславівського (1899-1900), згодом як митрополита Львівського (1900-1944).

Будучи вихідцем із сполонізованого українського графського роду, Шептицький поєднав у собі дві найголовніші передумови консервативного світогляду – соціальне походження і церковний сан. Проте заслуга митрополита не в цьому, адже таких прикладів поєднання походження і сану нерідко траплялись навіть у родині Шептицьких. Принципова відмінність владики Андрея полягає в добі його діяльності та обраних ним шляхах подолання численних протиріч і викликів цієї епохи. Втілення цих шляхів дає зразок незвичного для українського тогочасного суспільства консерватизму, який значно більшою мірою, аніж його світський аналог, адаптовувався до модерної доби. Дослідження цих новочасних викликів та відповіді на них очолюваної Шептицьким Греко-католицької церкви мають дати певне уявлення про цей вид українського консерватизму.

На відміну від своїх попередників на митрополичому престолі, які фактично безапеляційно вважалися очільниками українського національного руху протягом ХІХ ст., владика Андрей обійняв посаду за докорінно відмінних умов. На зламі ХІХ-ХХ ст. в галицькому українському політичному середовищі домінували секуляризаційні, подекуди й антиклерикальні тенденції³³⁵. Вони були пов’язані як зміцненням на чолі українського руху світської інтелігенції, так і кризою у самій церкві. Чимало унійних священників дотримувалось архаїчного русофільського консерватизму, що відштовхувало від церкви радикалів і націонал-демократів. Також потребувала оновлення й організаційна структура ГКЦ, яка у попередній формі вже не могла вчасно реагувати на нові виклики.

Андрей Шептицький став творцем нового церковного консерватизму. Першим кроком до поновлення впливу церкви на суспільство мало стати визнання нової реальності: «Справ, які взяла у своїх руки світська інтелігенція, ми її не відбираємо! Бо й не хочемо відбирати! Часи, коли руську інтелігенцію репрезентували самі лише священики, минули безповоротно»³³⁶. У цьому ж тексті владика вказує на функції кліру у нових умовах: утримувати провід у справах віри і моралі³³⁷. З точки зору цих традиційних цінностей митрополит формулював свої ідеї та провадив діяльність. Наприклад, значну увагу він приділяв інституту шлюбу та сім’ї, оскільки вважав родинний порядок основою суспільного ладу загалом³³⁸. Також гострій критиці піддавалися цивільні шлюби, які ототожнювалися зі старими поганськими звичаями³³⁹.

Елементом оновленої консервативної церкви мало стати зближення духовенства зі своїми вірними. Це передбачало активнішу повсякденну діяльність священиків, зокрема в економічній та соціальній сфері. Від них вимагалась безпосередня участь у культурних та економічних акціях, а найбільше віталась власна ініціатива таких заходів. Таким чином у всі сфери буття народу мала привноситись християнська мораль³⁴⁰.

Намагання утверджувати в суспільстві вплив християнських цінностей, міцність позицій яких значно похитнувся, можна вважати складовою ширшої програми митрополита Андрея, яка мала на меті не лише поновити вплив церкви, а також зберегти соціальний спокій у суспільстві, серед якого активно поширювалась соціалістична пропаганда. Такі дії ГКЦ повинні були також демонструвати звичну лояльність українських націонал-демократичних кіл, з якими найбільше співпрацював владика, до Габсбурзької монархії. У цьому контексті у текстах своїх праць владика наголошував на необхідності традиційного для консервативного світогляду визнання авторитету та послуху владі: «своїй владі маєте повинуватися не з огляду на людей, а з огляду Бога. пам’ятайте, що такий уже лад на світі! Так уже мусить і бути, що одні люди мають наказувати, а другі – слухати. Не можуть же всі розказувати!»³⁴¹.

Критика соціалістичних ідей була стрижнем консервативної відповіді Шептицького на найголовніший виклик епохи – нові ідеології. У центрі уваги митрополита напередодні Першої світової війни перебували соціалізм і лібералізм, а в 1920-х роках до цього переліку додався модерний радикальний націоналізм. Видається доволі дивним перебування в цьому списку лібералізму, проте саме його впливами обґрунтовує владика Андрей численні соціальні труднощі початку ХХ ст. Ліберальною капіталістичною ідеологію він пояснює суспільний устрій, де капітал переважає над працею так, що це призводить до несправедливості.³⁴² Поряд іде критика ліберальних економістів та їх теорії праці, яка стала причиною невиправдано низьких заробітних плат робітників³⁴³. Також наголошується на обманливості ліберальної теорії, яка, обіцяючи свободу, права особистості, вільну торгівлю й працю, призвела до неволі, потраплянню слабших у неволю до сильніших та гніту, «гіршого від давньої неволі»³⁴⁴.

Провідне місце протягом першої чверті ХХ ст. займала у працях митрополита полеміка стосовно соціалізму, який бачився йому як загроза християнському світу та традиційним суспільним цінностям: «соціалісти – то люди, котрі… погорджують всім тим, що є якоюсь властю і повагою на світі, і хулять все, що лиш святе. Вони хотіли би перевернути все те, що Божі і людські права встановили для безпеченства, супокою і поступу людей. Відмовляють у послуху всім властям, котрі від Бога дістали право розказувати. Всюди голосять повну рівність поміж людьми в правах і обов’язках. Вважають за неморальну связь супружеську чоловіка з женею, котрі навіть дикі народи вважали за святу. Ослаблюють тим способом основи життя родинного. Поривані захланністю дочасних дібр, котра єсть джерелом всякого зла і через котру не один вже стратив віру, підкопують право власности, оперте на праві природи»³⁴⁵. Ця критика, що містила згадку багатьох традиційних консервативних засад, ґрунтувалася на виданій 1891 р. Папою Левом ХІІІ енцикліці «Rerum Novarum». У цьому документі розглядалися відносини між владою, капіталом, робітниками і церквою. Папа висловився на підтримку права робітників створювати профспілки, відкидаючи при цьому соціалістичну ідеологію і підтверджуючи право на приватну власність³⁴⁶. Таким чином, у соціальній сфері новий консерватизм ГКЦ був утіленням ширшого процесу адаптації Католицької церкви до нового часу.

На цьому документі значною мірою базувалася соціальна контрпрограма, висунута Андреєм Шептицьким у даному питанні. Вона ґрунтувалася на п’яти тезах: 1) релігія і моральність – загальносуспільні справи, а не приватні; 2) природність приватної власності; 3) люди є рівними за своєю природою, проте абсолютна соціальна рівність – утопія; 4) неприпустимість посягань на традиційну сім’ю, родинні зв’язки; 5) соціалізм – ворожа народу, церкві та Богу секта³⁴⁷.

Розширюючи ці тези, митрополит описував необхідні складові соціальної ситуації, якою вона бачилась з точки зору церковного консерватора: справедливі контракти й платня, врахування духовних потреб, християнська справедливість, виконання убогими їх обов’язків (не допускати заздрості й ненависті), клерикальний дух. Важливим з точки зору консервативного принципу недосконалості (за Р. Керком³⁴⁸) є зауваження Шептицького про неможливість абсолютної справедливості: «То річ цілковито певна, що при найідеальніших уставах і при виміренню справедливости, зближенім найбільше до ідеалу, єще лишиться можливість великих конфліктів, єще лишиться велика трудність в відміренню, осудженню того, що кому по справедливості належиться»³⁴⁹. Погляди митрополита в соціальній сфері викликали активну полеміку в суспільстві, одним із найцікавіших проявів якої стала стаття Івана Франка – соціаліста в молоді роки, а отже людини, що добре орієнтувалась у цій темі³⁵⁰. Його похвала та критика тих чи інших тез владики Андрея свідчать про неабиякий вплив та поширення ідей Шептицького.

У 1920-х рр. на авансцену українського суспільно-політичного життя вийшов радикальний (інтегральний) український націоналізм, що перш за все уособлювався Українською військовою організацією, а з 1929 р. – Організацією українських націоналістів. Виклик, який уособлювала ця нова ідеологія для консерватизму Греко-католицької церкви та персонально митрополита був масштабнішим за попередні з огляду на вплив і популярність, які націоналісти здобули в Галичині в той час.

Головні конфлікти між церквою та ОУН розгорнулися вже у другій чверті ХХ ст., проте їх підґрунтя та ідейні передумови можна простежити ще на початку 1920-х рр. Творена у цей час ідеологія українського націоналізму своїми основними тезами частково, а інколи й цілковито, суперечила християнству³⁵¹. Головна розбіжність полягала у відведенні націоналістичною ідеологію настільки важливої ролі нації, що та фактично ставала замінником Бога. Розмірковуючи над причинами поразки українців у боротьбі за державність, головний ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов дійшов висновку, що провідники українського національного відродження XIX–XX ст. страждали на «надрозвиток інтелекту», були надміру раціоналістичними, занадто вірили у всесильність розуму, схилялися перед наукою, натомість не мали віри в силу власної національної ідеї. Український демократичний «націоналізм» засвоїв собі звульгаризовану релігію розуму, проте не мав релігійного запалу без якої не може перемогти жодна ідея. Відтак Донцов поставив собі за мету створити новий світогляд, перейнятий справді релігійною вірою в єдиний абсолют – націю. Ця ідея втілилася у низці праць Донцова з 1920-х рр.: «Наші цілі» (1923), «Церква і націоналізм» (1924), «Націоналізм» (1926)³⁵². З точки зору церкви ця ідея суперечила другій заповіді Божій. Християнство найвищою цінністю вважає Бога, а відтак людину, що діє за Божими законами³⁵³. Суперечили релігійній доктрині християнства також такі націоналістичні постулати, як вивищення власної нації над іншими, культ «вождя» чи «надлюдини»³⁵⁴. Попри такі суперечності, націоналісти у своєму проекті відводили церкві важливу виховну, проте цілковито підпорядковану роль³⁵⁵.

Реакція церковних кіл на ідеологію націоналізму була загалом критичною, проте міра цієї критики різнилася у залежності від того, з якої групи всередині ГКЦ вона походила. Митрополит Андрей перш за все критикував терористичні методи ОУН, наполягаючи, що лише легальною діяльністю, визнаючи себе громадянами польської держави, можна досягти успіху та покращити ситуацію для українців³⁵⁶. Проте окремі тези митрополита могли сприйматися навіть як підтримка націоналізму. В одній зі статей він писав: «Кожному католикові вільно належати до якого-небудь партійно-політичного угрупування, якого програма не є противна католицькій етиці чи вірі. Отже католик може бути монархістом, консерватистом, демократом, принципіялістом чи угодовцем, а навіть, в деяких виїмкових обставинах, екстремістом. Назвіть такі принципи католицької Церкви, як послух для законів і духовної чи світської влади, є теоретично окружені такими умовами і застереженнями, що в практиці можна знайти в кожній державі чимало законів, які не зовсім обов’язують католиків. Представляючи річ лише у загальних начерках, можемо сказати, що всі закони, противні Божому і природному законові, всі закони несправедливі і для громадянства чи народу шкідливі, не є в очах католицької доктрини обов’язуючими законами»³⁵⁷.

Ця позиція відповідала доктрині Католицької церкви, зокрема енцикліці Папи Лева ХІІІ «Diuturnum illud», де йшлося про втрату влади держави зобов’язуючої сили у випадку, якщо їхня воля суперечить волі та законам Бога³⁵⁸. З іншого боку, ці слова Шептицького могли трактуватись і як підтримка радикального націоналізму. За це дорікав Шептицькому в листі від 2 травня 1932 р. станіславівський єпископ Григорій Хомишин – очільник «окцидентального» крила в ГКЦ, стверджуючи, що слова митрополита є надто поблажливими щодо націоналістів³⁵⁹. Свою позицію з цього приводу єпископ Григорій Хомишин висловлював так: «Ми не сміємо зректися ідеї власної держави, але не сміємо також її будувати тільки в фантазії, без відповідного приготування і відповідних сил… Сяк чи так ми таки опинилися б у чужій державі, бо не змогли би створити так сильної держави, яка могла би припинити наїзд сеї чи другої сусідки… Практичний розум каже нам, що стоячи на ґрунті повної лояльності, маємо тим самим право домагатися від держави всіх нам належних і конечних прав до правдивого нашого культурного розвитку… Всякого рода тайні організації й саботажі може якраз на руку шовіністичним чинникам польської суспільности, щоб мати притоку до більших репресій…»³⁶⁰.

Упродовж другої половини 1920-1930-х рр. митрополит Андрей продовжував зберігати поміркованішу позицію, ніж владика Хомишин. Коли ж ОУН доходила до терористичних актів, він їх однозначно засуджував, адже вбивство суперечить християнській доктрині. Також він не заперечував проти співпраці священиків з націоналістами, проте категорично виступав проти належності духовенства до цієї організації³⁶¹.

Протиріччя між митрополитом Шептицьким і єпископом Хомишином щодо націоналістів було лише відголоском головного предмету дискусій двох консерватизмів всередині однієї структури – церковної традиції та її подальшої еволюції. У міжвоєнний період сформувалося дві течії всередині ГКЦ: «орієнталісти» на чолі з митрополитом і «окциденталісти» на чолі з станіславівським єпископом. Різниця між ними полягала у відмінному підході до реформи обряду. Дискусія розгорнулася щодо розуміння терміну «візантинізм» та його ролі в обряді греко-католиків. «Окциденталісти», або ж «західники» тлумачили візантинізм як суто негативне явище, успадковане від Візантійської імперії та російського православ’я. «Західники» приписували візантинізму такі риси, як хитрість, славолюбство, релігійний фанатизм, неморальність, цезаропапізм. Тобто, для «окциденталістів» візантинізм був утіленням усіх найгірших рис, тоді як католицизм сприймався як вищий і досконалий у порівнянні із православ’ям³⁶². Намаганням ще більше утвердити латинський обряд були спроби єпископа Хомишина запровадити григоріанський календар у своїй єпархії у 1916 р. (акція була скасована Шептицьким після повернення з Росії до Львова у 1917 р.) та активне сприяння поширенню целібату серед уніатського духовенства в 1920-х рр.

Натомість «греки» – «орієнталісти» акцентували увагу на позитивних елементах візантинізму, вбачаючи в ньому давню культуру й традицію, які великою мірою визначають ідентичність українського народу загалом і греко-католиків зокрема. Митрополит Шептицький та його однодумці вважали, що подальша латинізація Унійної церкви, на якій наполягали «західники», призведе до втрати ГКЦ ідентичності й посилить полонізацію³⁶³.

Така позиція митрополита видається зрозумілою у світлі його діяльності, спрямованої на об’єднання українських церков та повернення їх до найдавнішої традиції – єдиної Вселенської Церкви під зверхністю Папського престолу. Ця місія була для нього «правдивим ідеалом, вона відповідає найгарячішим нашим бажанням»³⁶⁴. Причину цього Шептицький вбачав у географічному розташуванні греко-католиків між Сходом і Заходом, що робить їх посередниками між двома культурами, завдання якого полягає в тому, аби надати Сходу можливість пізнати Захід і навпаки³⁶⁵.

Свій екуменічний проект митрополит Андрей наводить у пастирському посланні до греко-католицького духовенства в Росії: «Вселенська Церква, маючи одну віру, дотримується різних обрядів; об’єднаннє всіх Церков в одну зовсім не полягає в тому, щоби в усіх був один обряд, а тільки щоби в усіх була одна віра та щоб усі були поєднані путами цієї віри та путами загальної любови. Всесвітня церква ніколи не прагнула до того, щоб усі були латинянами, але тільки до того, щоб усі були католиками»³⁶⁶. Під католицизмом тут згадується не конкретний латинський обряд, а традиція, започаткована апостолом Петром, якому: «Христос віддав ключ небесного царства на землі. Віддав єму найвисшу власть святої Церкви. Казав єму тією церквою радити. Наслідників святого Петра узнавали намісниками Христовими всі святі отці, святий Василій Великий, святий Йоан Золотоустий, святий Атаназій Великий...До тої віри католицької признавалися від самого початку русини. Ту віру голосили святі Кирил і Методій. Коли ми, русини, прийняли віру християнську за святого Володимира, прийняли разом з вірою і власть Христового намісника»³⁶⁷.

Таким чином, екуменічна діяльність владики Андрея була спрямована на повернення до первісної християнської традиції єдиної Вселенської церкви. Ця традиція передбачала широку автономію національних церков, тобто виключала національне гноблення і створювала умови для розвитку всіх християнських народів. У рамках цього церковного консерватизму митрополит проводив усю свою діяльність, описану в цьому розділі, зокрема щодо посилення авторитету церкви, укріплення в суспільстві християнської моралі. У цей контекст вписується і полеміка Андрея Шептицького щодо різних ідеологій, зокрема такий підхід пояснює певну його поблажливість щодо націоналізму. Адже останній, у поміркованій формі цієї ідеології, має на меті розвиток і благодать нації без перетинання межі християнської моралі, що значною мірою співпадало з прагненнями митрополита.

Треба наголосити, що консервативна візія митрополита Андрея Шептицького була не єдиною течією цього напряму в середовищі Греко-католицької церкви. Частина духовенства на чолі з єпископом Григорієм Хомишином протиставляла митрополиту власний консерватизм, з акцентом на іншій традиції – традиції збереження статус-кво ГКЦ як регіональної церкви із подальшою тіснішою інтеграцією її у латинський обряд. Ці два консерватизми мирно співіснували та взаємодоповнювали один одного, роблячи чимало для розвитку традицій зокрема та українства загалом.