Розділ 5 український монархізм

5.1. Союз земельних власників

Поступова адаптація консервативних рухів на території України до модерних викликів початку ХХ ст. стала непростим і болючим процесом, упродовж якого консервативно налаштованим діячам, насамперед землевласникам, довелось зіткнутися з проблемою вибору чіткої національної ідентичності. У нових умовах існування українського консерватизму як сучасної політичної доктрини, йому украй необхідною була стрижнева ідея, навколо якої можна було розбудовувати ідеологічну та практичну діяльність. Вирішенням цієї дилеми стала ідея монархізму.

«Патріарх американського консерватизму»²³⁵ Рассел Керк у статті «Основи і принципи консерватизму» стверджує, що консерватори визнають потребу у сталому моральному авторитеті²³⁶. Це пояснює, чому монархізм є складовою консервативної політичної думки. Мало яка ідея настільки втілює схильність до традиціоналізму і збереження давніх звичаїв як монархічна. Найкращим прикладом є батьківщина політичного консерватизму – Велика Британія. Тут правлячий монарх є уособленням британської історії, традиції та величі, маючи незаперечний авторитет і повагу серед громадян навіть у ХХІ ст. Попри відсутність реального впливу на формування політичного курсу Британії, важливість монаршої родини важко переоцінити, на чому наголошують британські прем’єр-міністри. Зокрема, Тоні Блер у своїх мемуарах неодноразово показує на прикладі різних ситуацій беззаперечну важливість інституту монархії для держави²³⁷.

В українській ситуації початку ХХ ст. монархічна ідея не була новою. У середовищі української аристократії Лівобережжя зберігалася гетьманська традиція, що стало причиною одного із доносів російському уряду, де стверджувалось, що українці «прагнуть вільної республіки з гетьманом на чолі»²³⁸. Українська ідея монархії та функцій правителя як опікуна народу і захисника традицій мала свої відмінні характерні особливості, найкраще помітні на практиці при розгляді постатей Павла Скоропадського і ерцгерцога Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного). Власну специфіку мали також монархічні організації та партії, що були опорою Української держави 1918 року – консервативно-монархічного проекту традиціоналістських кіл українського суспільства. Серед таких організацій періоду Української революції 1917-1923 рр. на передових позиціях знаходився Союз земельних власників (з травня 1918 – Всеукраїнський союз земельних власників).

Ця всеросійська організація виникла в роки російської революції 1905-1907 рр. і стала першою правою партією, що розпочала діяльність на території України. Основу Союзу на початковому етапі складали великі землевласники та поміщики, які прагнули залучити також до своїх лав селян, що володіли землею на правах приватної власності. Не досягнувши якихось помітних успіхів, до 1909 р. організація фактично призупинила своє функціонування²³⁹.

Діяльність Союзу відновилася у 1916 р., а революція наступного року дала їй вагомий поштовх. Так, у березні-квітні 1917 р. його осередки виникають у Полтавській, Херсонській та Катеринославській губерніях. У травні 1917 р. у Москві відбувся установчий з’їзд Союзу, де були представлені поміщики, хуторяни, орендатори, заможні селяни від 31 губернії. В ухваленому новому статуті визначалася головна мета організації – захист приватної власності на землю²⁴⁰.

Активно розгорнулася діяльність Союзу на території України. На середину літа 1917 р. місцеві організації існували у всіх дев’яти українських губерніях, а загальна чисельність Союзу в Україні налічувала, на основі даних про повітові організації, 100-150 тис. осіб. Цю цифру слід сприймати скептично, оскільки значну частину складав малоактивний елемент селян, чимало з яких однаково легко брали участь у місцевих з’їздах Союзу земельних власників та партії есерів²⁴¹.

На території України Союз не був національно однорідною організацією. Сюди входили росіяни, українці, поляки та ін. Головним об’єднавчим моментом була соціальна позиція членів організації, насамперед щодо земельного питання. Натомість у національних прагненнях існувала неоднорідність. Більшість були захисниками ідеї єдиної Росії у дореволюційній формі, натомість лише незначна меншість великих землевласників підтримувала українські національні прагнення, бодай у культурницькій сфері (у першу чергу – один із чільних діячів Союзу в Україні М. Коваленко). Ця різнобічна тенденція у повній мірі проявилася 1918 р. у період Гетьманату.

Цей період став часом найбільшого зростання впливів Союзу земельних власників. Він зіграв ключову роль у поваленні Центральної Ради – саме на організованому Союзом Хліборобському з’їзді 29 квітня 1918 р. Павла Скоропадського було проголошено гетьманом.

До таких дій Союзу призвела його конфронтація із Центральною Радою. На початковому етапі серед українців-членів Союзу спостерігалося прагнення співпрацювати із цим представницьким органом. Так, М. Коваленко звертався до керівництва Ради із проханням включити до її складу членів «поважної й сильної вже своїм капіталом організації». Проте, соціалістичні лідери Центральної Ради, вважаючи землевласників класовим ворогом, проігнорували звернення²⁴². Головним предметом розбрату стало аграрне питання. Для землевласників була неприйнятною проголошена ІІІ Універсалом політика тогочасної української влади у земельному питанні, спрямована на ліквідацію приватної власності. Наприклад, Полтавська губернська рада Союзу відзначала, що «в совет партии поступают заявления о захвате мертвого и живого инвентаря, кормовых средств и даже о выселении владельцев»²⁴³.

Ключова роль Союзу земельних власників у приході до влади П. Скоропадського зумовила його значний вплив на державні справи, який почав проявлятись із перших ж днів існування Української держави. Вже 1 травня 1918 р. гетьмана відвідала делегація Союзу на чолі з князями О. Голіциним та В. Кочубеєм з поданням петиції. У документі йшлося про умови, на яких члени Союзу погоджувалися брати участь у органах влади, а також містились вимоги до нової влади. Насамперед вони стосувались внесення змін до місцевого управління згідно традицій Російської імперії та створення державної міліції, яка мала жорстко забезпечувати порядок у регіонах²⁴⁴. Така малоконструктивна силова лінія вирішення проблеми на селі стала основоположним принципом організації, що підтвердив у своїй резолюції І з’їзд Всеукраїнського союзу земельних власників (на цьому з’їзді і відбулось перейменування), який проходив 26-29 травня 1918 р. Документ наголошував на потребі підпорядкуванні губернським і повітовим старостам всіх місцевих адміністративних органів та військових сил для відновлення порядку; необхідності розпустити всі земські зібрання та губернські й волосні управи. На додачу до цього резолюція проголошувала, що «все изложенные меры не дадут положительных результатов, если одновременно с их проведением не будет введено по всей Украине военное положение, со всеми вытекающими из него последствиями»²⁴⁵. На думку сучасної української дослідниці О. Любовець, така позиція була неконструктивна, неадекватна реальній ситуації на селі, оскільки винятково силою неможливо було розв’язати антагонізм між землевласниками і селянством²⁴⁶.

Найважливішим і найсуперечливішим аспектом діяльності Союзу в період Гетьманату стала праця над аграрною реформою у складі трьох аграрних комісій Міністерства земельних справ. Представники землевласників відстоювали дореволюційну систему землеволодіння і навмисно затягували процес підготовки реформи, створивши проект, реалізація якого зайняла б 10-15 років. На ґрунті цієї реформи у Союзу виникли серйозні суперечності із гетьманом. П. Скоропадський позиціонував себе рішучим противником великого землеволодіння²⁴⁷. Ідеалом гетьмана, за його власними словами, було «бачити Україну, вкриту лише дрібними, високопродуктивними, приватними господарствами»²⁴⁸.

Така позиція очільників Союзу загострила і внутрішньоорганізаційні конфронтації, що живилися соціальними та національними конфліктами. Селяни-члени Союзу виступили із критикою затягування і зриву аграрної реформи, адже розрахували внаслідок реформи покращити власне економічне становище. У національному питанні керівництво Союзу із наближенням кінця Світової війни схилялось до проросійських позицій, водночас рішуче виступаючи проти будь-яких національних домагань українців, зокрема запровадження української мови в державному апараті та освіті. Виступили очільники Союзу і проти участі в коаліційному уряді українських партій. У відповідь на такі дії проводу Союзу М. Коваленко організував власну групу всередині організації, яка доводила, що позиція керівництва не відповідає настроям широких верств українських хліборобів-власників²⁴⁹.

Логічним наслідком протиріч став розкол Союзу на його ІІ Всеукраїнському з’їзді. Не дійшовши порозуміння щодо проекту резолюції, частина делегатів у кількості 200-250 осіб покинула збори і провела власний з’їзд. На ньому було проголошено створення Всеукраїнського союзу хліборобів-власників (селян), куди увійшли представники від Київської, Полтавської, Чернігівської і Катеринославської губернії²⁵⁰. Після розколу Всеукраїнський союз земельних власників проіснував лічені місяці, зійшовши з політичної сцени після повалення держави П. Скоропадського.

Роль Всеукраїнського союзу земельних власників в історії українського монархізму складно оцінити однозначно. З одного боку, ця організація була найбільшим представником вищих верств населення України, без яких консервативно-монархічний державницький проект не міг існувати. Беззаперечною є роль Союзу у приході до влади П. Скоропадського та забезпеченні, принаймні спочатку, нового режиму кадрами на місцях. Але аграрний та національний аспекти не дають позитивно оцінити цю організацію з точки зору власне українського консервативного державного будівництва. Керівництво Союзу земельних власників заперечувало як намагання гетьмана побудувати український національний варіант держави (хоча б у компромісному «малоросійському» варіанті), так і його прагнення провести аграрну реформу із намаганням опертись на клас дрібніших землевласників, ліквідувавши на користь селян найбільші маєтності. Внаслідок дій Союзу аграрну реформу було зірвано, що завдало непоправної шкоди авторитету гетьмана в очах селянства і значною мірою призвело до його падіння. Проросійська ж позиція очільників організації та незгода з нею великої частини українських членів із числа заможних селян-землевласників стала причиною розколу Союзу і його швидкого занепаду.