4.3. «Старокурсники»

Протягом першого десятиліття ХХ ст. спроби русофільського руху знайти ідеологічні та організаційні відповіді на виклики, що ставила перед ними нова модерна доба виявились безуспішними. Націонал-демократична течія продовжувала зміцнювати свої домінуючі позиції в українському русі Галичини, а ідея «всеруського» світу тріщала по швах.

У цей час наростали внутрішні ідейні незгоди всередині русофільського табору. Наближався крок, незворотній для цього руху: необхідність визначатися між українством і російськістю, оскільки прикривати цю дилему «всеруським» консерватизмом надалі ставало неможливим²¹⁷. Поступово, наразі неформально, викристалізувались дві течії руху. До першої належали ті русофільські діячі, котрі, намагаючись підлаштуватись під виклики епохи націоналізмів, прийшли у своїх пошуках до модерної російської ідеї. Ці «новокурсники» звинувачували старорусинів у «рутенстві», під яким розуміли безвір’я у практичну – на рівні громадського життя – реалізацію «русской идеи», замикання на захисті етимологічного правопису і «свого своеобразного консерватизма» тощо²¹⁸. На чолі цієї течії стояли Дмитро Марков та Володимир Дудикевич. Вони заявляли, що галицькі українці є складовою частиною «100-миллионного русского народа»

Другу течію – майбутніх «старокурсників» – характеризувало намагання зберегти власний уявний «всеруський» світ та себе у ньому. Найкраще цю позицію озвучив один із лідерів «старокурсників» Михайло Король, виступаючи 11 жовтня 1908 р. у Галицькому сеймі. Він заявив, що однозначно почуває себе «малоросом», тобто русином, який ніколи не буде «москалем» і зневажає людей, що «за російські рублі стоять на службі в іншої держави»²¹⁹. Визнаючи лише культурну єдність «всеруського» простору, питання про повну осібність малоруського народу М. Король пропонував залишити суду історії²²⁰.

Виступ М. Короля став каталізатором офіційного організаційного та структурного оформлення розколу русофільського руху на «новокурсників» та «старокурсників» на початку 1909 р. 2 лютого на з’їзді РНП більшість «старокурсників», насамперед основна частина парламентських і сеймових репрезентантів (М. Король, М. Глібовицький, І. Трач, Й. Ганчаковський, В. Курилович та ін.), покинула збори на знак протесту проти присутності запрошених Д. Марковим та В. Дудикевичем на власне бажання сторонніх осіб. Після нез’яви прихильників староруської концепції наступного дня на загальних зборах «Руської ради», головою організації було обрано В. Дудикевича. Перейшов під контроль «нових» і «народний совет»²²¹. Натомість «старокурсники» зберегли за собою газету «Галичанин» і тижневик «Русское слово». У свою чергу, «нові» почали видавати проросійської газети «Прикарпатская Русь» та тижневика «Голос народа»²²².

З цього часу в Галичині остаточно витворилось два русофільських курси, що засвідчили гостру ідейну кризу течії: традиційний старорусинський і новий москвофільський, що обстоював російську ідентифікацію галичан. «Старі» декларували свою вірність Австрії, «нові» підтримували православ’я, солідаризувалися із російською політикою на Балканах і тісно співпрацювали з російськими неослов’янофільськими товариствами²²³.

Розкол ще більше послабив позиції консервативних сил, довіра до яких у суспільстві вже була підірвана союзом із антиукраїнськими силами на сеймових виборах 1908 р. Обидві течії стрімко втрачали свої позиції, що вилилось у вже згадане фіаско на останніх передвоєнних виборах до Галицького сейму. Найкращою ілюстрацією передвоєнного стану русофільського руху, а найбільшою мірою його «старої» частини, є слова російського професора Олександра Погодіна, на якого русофільська молодь Львова справила гнітюче враження, викликавши «глибокий жаль» та створивши враження «людей розтеряних і не тямущих, що з собою робити, куди йти»²²⁴.

Під час Першої світової війни «старокурсники», попри декларування прогабсбурзького лоялізму, постраждали від репресій австрійської поліції не меншою мірою, ніж москвофіли. Якщо у мирний час влада просто з підозрою ставилась до ідеологічних хитань та невизначеностей русофільських діячів у межах їхньої домодерної «всеруської» ідентичності, то в умовах австро-російської конфронтації тактика змінилась. У процесі арештів, влада не вельми вникала в тонкощі ідейних розбіжностей між «новими» та «старими» русофілами, заарештовуючи за передвоєнну проросійську пропаганду перших також і других.

Символом долі русофілів періоду війни став табір Талергоф, куди австрійська влада відправляла всіх українців, запідозрених у реальній чи імовірній співпраці з Росією. Пік арештів припав на початок війни (так, лише 20 серпня 1914 р. у Львові було заарештовано 1200 чоловік²²⁵) та на момент повернення австрійської армії до Галичини після російської окупації 1914-1915 рр. Чимало ув’язнених у Талергофі, зокрема й діячів русофільського руху, стали жертвами епідемії чуми. Про вплив воєнного часу на русофілів, насамперед «старого» напряму, свідчить кількість загиблих протягом 1914-1922 рр. членів Ставропігійського інституту (який, попри перехід на російську мову, доволі значно мірою зберігав старорусинські елементи) – 33²²⁶. Це символізує фізичне зникнення не лише інституту, а й загалом русофільського руху в його довоєнному вигляді.

Попри важкі наслідки Першої світової війни, русофільство «старокурсників», нарівні з москвофільством, продовжило існування протягом міжвоєнного періоду. Консервативні кола «старих» організаційно оформилися у Галицько-Руській народній організації (згодом – Руській Народній організації). РНО продовжувала політику, започатковану союзом 1908 р. і виступала на позиціях співпраці із польською владою, шукаючи підтримки урядовців, а також тісно співпрацюючи із російською меншиною та російськими емігрантами в Польщі. Надалі ця течія розділилася на дві групи: більш угодову і консервативну Руську аграрну партію та Руську селянську партію²²⁷.

Проурядова політика давала змогу русофілам проводити культурно-національну та економічно-господарську діяльність. Якщо у другій сфері вдалось досягнути певних успіхів, то у першій на заваді стояв той факт, що русофіли несли свою стигму зрадників, а для створення позитивної русофільської ідентичності не вистачало навіть міфу мучеництва жертв репресій воєнної доби, який культивувався в 20-30-і роки ХХ століття²²⁸.

Образ мученика-талергофця став головним символом міжвоєнного і русофільства, і москвофільства. Метою цього було не лише виправдання власної більш чи менш проросійської орієнтації, а й продовження ще довоєнної лінії на конфронтацію з націонал-демократами. У випадку з Талергофом останніх звинувачували у провокуванні та стимулюванні агресивної тактики австрійської влади, особливо в 1914-1915 рр.²²⁹ Для культивування образу мученика було створено Талергофський комітет, метою діяльності якого була організація та проведення різноманітних урочистостей для вшанування історичного минулого галичанами. Найбільшим успіхом його роботи слід назвати видання Талергофського альманаху – літературної пам’ятки про переслідування галичан у роки війни. Тут було зібрано відомості по окремих місцевостях, спогади учасників та ідеологічно-філософські роздуми про причини репресивної політики. Також було проведено два Талергофські з’їзди, на одному з яких відкрито пам’ятник невідомому талергофцеві²³⁰.

Найбільше традиційно-консервативне русофільство в міжвоєнний час протрималося у деяких регіонах колишнього коронного краю Галичини, насамперед Лемківщині – аж до початку Другої світової війни. Проте і тут українські національні течії здійснили в міжвоєнний період значний поступ, що призвело до повторних вимушених русофільсько-польських коаліцій проти спільного ворога. Проте тимчасова підтримка з польського боку не стала на заваді остаточному перетворенню русофільства на маргінальне явище²³¹. Останніх екзотичних представників консервативного русофільства у Львові можна було ще зустріти в 1970-х роках у Львівській бібліотеці Академії наук. Згідно даних Тетяни Гуцаленко, у цей час тут працювало двоє провідних фахівці – галичан, народжених ще до Першої світової війни. Вони говорили досконалою російською, а в приватних розмовах використовували «язичіє» – українсько-російсько-церковнослов’янську книжку мову²³².

Таким чином, розкол русофільського руху в 1908-1909 рр. на «новокурсників» та «старокурсників» не зміг вплинути на загальний перебіг неухильного занепаду цієї течії української суспільно-політичної думки. Намагання утриматись у власному домодерному світі, сконструйованому на основі «всеруської» ідеї, перетворило «старокурсників» на архаїчний та маргінальний елемент галицького світу, а сконструйований ними світ під тиском ХХ століття розсипався, залишаючи після себе значно більше запитань, аніж відповідей²³³. Зберігшись у міжвоєнний час, «старі» русофіли не змогли бодай частково відновити втрачені позиції і з кінцем 1930-х років ця форма українського консерватизму відійшла у минуле.

Галицьке русофільство було впливовою течією українського консерватизму, що ґрунтувалася на ідеї «всеруськості». Ця ідея не мала чітких визначених рамок, будуючись на трьох головних опорах: ідеї традиційної церкви, мови на основі етимологічного правопису та історичної традиції, сконструйованої навколо історії Київської та Галицько-Волинської Русі. У межах цих трьох ідей існував широкий діапазон можливостей для конструювання варіантів русофільської ідентичності. Важливим аспектом русофільського світогляду було заперечення польськості, що дозволило йому у другій половині ХІХ ст., до перехоплення лідерства народовцями, відіграти важливу роль у становленні українського руху в Галичині та протистояти намаганням польських еліт утримати українство у вузьких рамках ідентичності «русинів польської нації» (genthe Rutheni, natione Poloni).

На зламі ХІХ-ХХ ст. лідерство в українському русі в русофілів впевнено перехопили народовці та утворена ними у 1899 році УНДП. Утвердження українофілів продемонструвало настання нової доби модерних націоналізмів. Домодерна ідентичність галицьких українських консерваторів у цих умовах набирала рис архаїчної, що призвело до гострої ідеологічної кризи русофільського руху. Це зумовило зміну орієнтирів: тепер головних противником консервативної течії стали українські націонал-демократи, а польські консерватори, не менш стурбовані радикалізацією українського руху, перетворились на союзників. Втіленням змін став польсько-русофільський союз на виборах до Галицького сейму 1908 року. Хоча русофіли й здобули більше мандатів, ніж могли сподіватись без польських союзників, такі дії стали стратегічним провалом, підірвавши остаточно довіру традиціоналістського галицького суспільства до цієї течії.

Невдача союзу із поляками стала каталізатором розколу всередині русофільського руху, що назрівав у попередні роки. Протиріччя були зумовлені намаганням частини діячів по-новому, відповідно до віянь часу, дати відповіді на проблему власної ідентичності. «Новокурсники» на чолі з Д. Марковим та В. Дудикевичем прийняли російську модерну ідентичність, еволюціонувавши до москвофільства. Натомість «старокурсники» й надалі намагались утриматися у своєму давньому «всеруському» світі. Хоча русофільству «старих» вдалося проіснувати до кінця міжвоєнної доби, його історія після 1909 року нагадує довгу й повільну агонію.

Поступове вимирання домодерного русофільського консерватизму тривало значно довше, ніж консервативних течій малоросійського дворянства та польсько – української крайової шляхти. Усі три типи домодерного українського консерватизму зіткнулися на початку ХХ ст. із викликами, здолати які їм було не під силу. Галицьке русофільство можна вважати місцевим відповідником малоросійського консерватизму у підросійській Україні. Обидві течії характеризувались місцевим територіальним патріотизмом та вірністю правлячій династії²³⁴. Події Першої світової війни та наступних років зруйнували як династії Габсбургів і Романових, так і традиційний світ українських еліт на території уже колишніх Російської та Австро-Угорської імперій. Попри відсутність елементу династичної лояльності у крайовців Правобережжя, вони зіткнулись із тими ж викликами новочасних націоналізмів, що й малоросійські й русофільські консерватори. В умовах остаточного утвердження модерної доби традиційні форми українського консерватизму поступового відмерли. На їх місце у часі революційних подій 1917-1923 рр. у формі монархізму прийшов новий український консерватизм, що відповідав вимогам нової епохи.