Генерал ю.Тютюнник

Отже, національно-визвольні змагання в Україні завершилися поразкою. На більшій частині українських земель була встановлена радянська влада. Бої на території України, що тривали майже без перерви від середини 1914 р., нарешті припинилися.

3. Уроки та наслідки державотворчих процесів

1. Які політичні сили боролися за владу в Україні у 1917-1921 рр.?

2. Як вони ставилися до розв’язання українського питання?

3. Які державні утворення діяли в українських землях у цей період?

4. Якою були їх соціальна опора та програма соціально-економічних й політичних перетворень?

5. В чому причини поразки українського національно-визвольного руху?

Боротьба за незалежність України була логічним продовженням національно-демократичної революції, ціллю, якої було утворення незалежної демократичної України та побудова справедливого соціально-економічного ладу.

На позиції поступового здобуття державної незалежності стояла Українська Центральна Рада, що читко віддзеркалювалося в її Універсалах. Проте, нездатність Центральної Ради опанувати ситуацією і досягти необхідного рівня державного та економічного розвитку, боротьба з українськими більшовиками, радянською Росією, наростаюча загроза перетворення України на німецьке генерал-губернаторство, а фактично на колонію, підштовхнули до консолідації та активізації несоціалістичних сил, лідером яких став почесний отаман Вільного козацтва генерал П.Скоропадський.

Він та його прибічники дотримувалися ідеї незалежності України до 14 листопада 1918 р. Однак успіхи Гетьманату були пов'язані головним чином зі стабільністю держави, а гарантом цієї стабільності виступала зовнішня сила – окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Це, з одного боку, гарантувало Українській державі безпеку і стійкість, з іншого – справжніми її господарями були не стільки гетьман і його уряд, скільки німецька військова адміністрація

Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, їх насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя, а національними ідеями вони особливо не переймалися. Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовили таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу у суспільстві та формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. Так виникла і діяла Директорія УНР, що уявляла собою самостійницьку політичну силу.

Проте, блок опозиційних сил, що об’єднався у Директорію складався з політичних угруповань, які мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації. Частково саме цим пояснюються такі суттєві вади Директорії, як нечіткість програмних установок, суперечливість та недалекоглядність внутрішньої політики. До того ж відсутність чітких строків аграрного реформування та слабкість адміністративного апарату для його здійснення посилювали соціальну напругу та невизначеність ситуації. Не сприяли консолідації суспільства і арешти, і нерозбірливе закриття утворених за гетьмана установ заборона вживання російської мови і позбавлення фактично усієї інтелігенції політичних прав. Ці непродумані кроки позбавили Директорію підтримки селян та національних меншин, допомоги кваліфікованих кадрів. Її влада суттєво послаблювалась і відсутністю чіткої моделі державотворення. На цю роль тоді претендували три суттєво відмінні форми суспільної організації; парламентська республіка, республіка Рад та воєнна диктатура. За роки свого існування Директорія тією чи іншою мірою апробувала кожну модель, але за умов, що склалися, провідною тенденцією було посилення правих сил і дрейф процесу державотворення у напрямі воєнної диктатури, яка на місцях поступово перетворювалася в отаманщину. Вона руйнувала Директорію зсередини.

Елемент дезорганізації вносило і особисте протистояння лідерів, відсутність у них єдності поглядів на першочергові завдання та політичну орієнтацію. Так, якщо В.Винниченко та його прибічники обстоювали «радянську платформу», виступали за союз з більшовицькою Росією проти Антанти та за пріоритетне вирішення соціальних проблем, то С.Петлюра зі своїми соратниками схилявся до зближення з Антантою, а першочерговим завданням вважав зміцнення незалежності держави через посилення армії та її адміністративних органів. Крім вказаних факторів, у її подальшому розвалі значну роль відіграли нестача матеріального забезпечення та озброєння, недостатнє фінансування, незадовільний санітарний стан (осіння епідемія тифу 1919 р. зменшила особовий склад армії на 3/4).

Низкою дипломатичних кроків (проголошення акту возз'єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) в єдину соборну державу, спроби налагодження контактів з Антантою, підписання у квітні 1920 р. воєнної та політичної конвенції між урядами УНР та Польщі) Директорія намагалась вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій. Але ці кроки виявились безуспішними. Акт возз'єднання мав значною мірою формальний характер, між двома Українами існували суттєві розбіжності, що і спричинило укладення С.Петлюрою угоди з польським урядом, згідно з якою він відмовлявся від західноукраїнських областей (за місяць до цього, б листопада 1919 р., галицький генерал М.Тарнавський для подальшої боротьби з Польщею перевів свої збройні формування під командування білих). Остаточно домовитись з Антантою Директорії так і не вдалося, оскільки західні політики зробили ставку на відновлення «єдиної і неподільної», а отже, на підтримку Добровольчої армії. Неефективним виявився і союз з Польщею, адже у ході радянсько-польської війни не вдалося відновити владу УНР в українських землях.

Відкидали ідею незалежності України та боролися за включення її до складу Росії білогвардійці. Державну незалежність України відмовлялися визнати і більшовики. Ідея незалежності знаходила підтримку якнайбільше серед національної інтелігенції і селянства, менше всього – серед робітників, підприємців, поміщиків. Таким чином, не дивлячись на широкий розмах, боротьба за незалежність України завершилася поразкою. Об'єднане ідеєю самостійності, українське суспільство було роз’єднане у питаннях про політичний устрій Української держави, про соціально-економічний лад. Серед українських самостійників були республіканці, монархісти, прибічники радянського ладу. Одні з них стояли на буржуазно-ліберальних позиціях, інші – на соціалістичних або навіть комуністичних. Між національними силами різної політичної орієнтації йшла жорстока боротьба. Частина селянства й інтелігенції України відмовилася від підтримки будь-якої форми національної української державності, центральної влади взагалі.

Отже, боротьба за здобуття незалежності в умовах жорстокої внутрішньої усобиці, кривавої громадянської війни між українцями, завершилася поразкою в боротьбі із зовнішніми силами. Проте, ця боротьба мала велике історичне значення.

Звернімося до джерел У країнський історик Н.Полонська-Василенко про історичне значення доби визвольних змагань (1917-1921р.) Ця боротьба охопила тільки чотири роки (1917-1921), але ці роки виорали глибоку межу між попередніми та наступними роками. Вони піднесли національну свідомість народу, скріпили соборність, прагнення державності, бажання мати «в своїй хаті свою правду й волю». Дуже багато крові пролив український народ, сотні тисяч жертв кращих своїх синів приніс він, щоб здійснити мрії свободи. Оточений ворогами він не мав підтримки, не мав спільника в цій титанічній боротьбі. Але до останньої можливості не піддавався. Боротьба за визволення України внесла в історію не тільки України, але й в історію Європи нове: це – велика участь жінок в регулярній армії. Жінки йшли на боротьбу звичайними вояками, медичними сестрами, зв'язковими, разом з чоловіками переносили холод і голод, далекі переходи, ночівлю проти неба, рани, хвороби. Смерть загрожували їм на кожному кроці. Але все це не лякало жінок. Чимало з них піднеслося до старшинських ранг і вписали своє ім'я в список героїв. Ця участь жінок свідчить, якою великою народною справою була Визвольна Війна. Яке значення на думку історика мала доба визвольних змагань?У чому бачить Н.Полонська-Василенко одну з головних причин поразки українців у боротьбі за незалежність? Чи згодні ви з її точкою зору? Чому? Що нового на думку автора документу внесла боротьба за визволення України в історію Європи ?

1. Як і коли розгорнувся наступ військ Врангеля?

2. Коли і яким чином війська врангелівців були розгромлені?

3. Як відбувався терор проти населення Криму?

4. За яких обставин українські війська остаточно припинили свою боротьбу?

5. Яким чином були остаточно розбиті формування махновців?

6. Які державотворчі процеси відбулися в Україні протягом 1917-1921 рр.?

7. У чому полягає їхнє історичне значення?

8. Чи були у С.Петлюри інші можливості продовжити боротьбу за незалежність України? Поясніть.

9. Якими були, на ваш погляд, основні причини поразки національно-визвольних змагань українського народу?

10. Чому білогвардійцям не вдалося встановити владу в Україні, незважаючи на початкову перевагу в військовій силі?

11. Як ви думаєте, чому більшовикам вдавалося одержувати військові перемоги під час громадянської війни, незважаючи на нестачу зброї, військового досвіду, продуктів харчування тощо?

12. Чи можете ви розрізнити поняття національно-визвольна війна українського народу і громадянська війна в Україні? Дайте їм власне визначення.

13. Складіть політичний портрет С.Петлюри, враховуючи останні події періоду національно-визвольних змагань. Чи вважаєте ви, що він зробив значний внесок у боротьбу за національну державність в Україні в 1917-1921 рр.? Поясніть свою думку.

14. Як ви вважаєте, чому після підписання Ризького миру українські вояки не припинили боротьбу?

15. Які є уроки та наслідки державотворчих процесів 1917-1921 рр.?