Більшовицьке військо входить у Київ. 5 лютого 1919 р.
15 березня С.Петлюра, перегрупувавши своє військо, несподівано для більшовиків перейшов у наступ в районі Коростень-Бердичів з метою відбити Київ. Радянські частини почали відступати, і петлюрівці підійшли до столиці на 50 км. Однак далі розвинути успіх не змогли. Більшовики перекинули під Київ частини з інших ділянок фронту і посунули петлюрівців. У квітні радянські війська захопили Житомир, Кам’янець-Подільський, Гусятин, Новоград-Волинський та ін. міста.
Успішно діяли більшовики проти Директорії і на південній ділянці фронту. Петлюрівці були тут майже повністю розбиті, а залишки їх військ відійшли за румунський кордон. За короткий час майже вся територія Правобережної України опинилася під владою більшовиків.
У травні 1919 р. С.Петлюра реформував своє військо. Він викоренив партизанщину і зміцнив дисципліну. Це дало Директорії змогу стабілізувати фронт на лінії Старокостянтинів - Проскурів - Кам’янець-Подільський. Але перехопити втрачену ініціативу у боротьбі з більшовиками не вдалося. Армія УНР відчувала серйозні проблеми з матеріальним постачанням та озброєнням.
4. Боротьба з денікінцями. Об’єднання українських армій
З якою метою Антанта висадила свої війська на Півдні України?
Якими були вимоги Директорії на переговорах з Антантою?
Чим вони закінчились?
З яких обставин та з якою метою було здійснено об’єднання українських армій?
Чи реалізовувало керівництво армій цю мету у конкретних діях?
Друга радянсько-українська війна. Встановлення в Україні більшовицького режиму (грудень 1918 – червень 1919 р.)
На Півдні України ситуація ускладнювалася тим, що наприкінці 1918 р. в Севастополі та Одесі Антанта висадила свої десанти, загальною кількістю майже 60 тис. чол. для підтримки білогвардійських військ А.Денікіна.
Директорія намагалася перехопити ініціативу у боротьбі за Південь України. 12 грудня 1918 р. загони Директорії вступили до Одеси. Поява їх у місті, переповненому білогвардійцями та військами Антанти, ще більше посилила напругу, яка почала переростати у місцеві конфлікти. Командування Антанти звернулося до Директорії з вимогою вивести свої війська з Одеси. Директорія погодилась за умов, що між УНР і Антантою розпочнуться переговори про врегулювання відносин.
В ході переговорів Антанта зайняла жорстку позицію, погодившись визнати Директорію лише за умов підпорядкування її А.Денікіну (який відстоюватиме «єдину і неподільну Росію», в межах якої не може бути самостійної України) та виведення з її складу лівих. В.Винниченко, В Чехівський та ін. вийшли з Директорії, а функції голови взяв на себе С.Петлюра. Однак, це нічого не змінило. Антанта намагалася лише використовувати Україну, щоб допомогти білогвардійцям у боротьбі проти більшовиків.
Навесні 1919 р. Добровольча армія на чолі з генералом А.Денікіним почала захоплення українських територій. Швидке просування денікінців стало можливим, оскільки радянське керівництво, намагаючись підтримати соціалістичну революцію в Угорщині, що почалася у березні 1919 р., направило туди війська. Але згодом більшовики були вимушені відмовитися від своїх планів, оскільки у травні в їхньому тилу розпочалося масштабне повстання отамана М.Григор’єва.
На початку травня 1919 р. денікінці захопили Луганськ, а згодом і весь Донбас. У червні, розвиваючи свій наступ, білогвардійці оволоділи Харковом та Катеринославом. Підбадьорений успіхами А.Денікін віддав наказ готувати наступ на Москву, органічною складовою стратегії якого вважалося повне захоплення України.
Наприкінці липня білогвардійці встановили свій контроль над Кримом та майже над всім Лівобережжям, окрім Чернігівщини. Наступ білогвардійських військ в Україні розгортався у двох напрямках: північному – на Київ, та південному – на Одесу. Наприкінці літа денікінці окупували майже всю Україну.
У липні 1919 р. Українська Галицька Армія (УГА) – військові об’єднання створені у західноукраїнських землях і витіснені поляками із власної території, перейшла Збруч і поєдналася з армією УНР під керівництвом Головного отамана С.Петлюри. У підписаній між ними угоді зазначалося, що це єднання має на меті спільну боротьбу за незалежність України. Загальна чисельність об’єднаної армії складала 80 тис. вояків, з них близько 50 тис. становили галичани. Згодом з’ясувалося, що обидві сторони мають серйозні розбіжності відносно планів спільної боротьби. Так, західні українці, на чолі з командуючим УГА генералом М.Тарнавським, вважали за доцільне розпочати звільнення України з походу на Одесу. На їхню думку, вихід до чорноморського узбережжя відкрив би можливості встановити зв’язки з Антантою і, заручившись її підтримкою, потім рухатися на Київ, аби звільнити його від більшовиків. Керівництво УНР на чолі з С.Петлюрою наполягало на негайному наступі всіма силами на Київ, оскільки він мав стратегічне значення у боротьбі за Україну. Окрім того С.Петлюра з недовірою ставився до співпраці з Антантою через те, що вона підтримувала білогвардійців.
Зрештою обидві сторони досягли компромісу: наступати одночасно на Одесу і на Київ. Це було найгірше, що можна було зробити у тій ситуації, бо сили українських армій розпорошувалися. Невдалим було і перегрупування об’єднаних збройних сил України. С.Петлюра доручив галичанам брати Київ, а військам УНР йти на Одесу. Тобто кожна із сторін мала діяти за планом своїх опонентів.
