3. Внутрішня та зовнішня політика Української Держави і ставлення до неї в суспільстві
Які були основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики гетьманського уряду?
Які верстви населення розпочали відкриту боротьбу проти гетьманської влади?
Яким було ставлення різних політичних сил, партій і рухів до гетьманського режиму?
Після перевороту П.Скоропадський видав «Закон про тимчасовий державний устрій України», в якому підкреслювалося, що до обрання парламенту, законодавча влада зосереджувалася в руках гетьмана. Строки і порядок скликання парламенту не визначалися. Гетьман залишав за собою всю повноту виконавчої і судової влади.
Гетьман п.Скоропадський зі своїм оточенням
Основу гетьманського уряду складали помірковані консервативно налаштовані чиновники, військові та громадські діячі. Вони вважали, що Українська держава має забезпечити політичну стабільність яка ґрунтуватиметься на засадах приватної власності. Внутрішня політика гетьманату була спрямована на зміцнення Української держави, в якій мали домінувати інтереси заможних верств населення. Головою гетьманської Ради міністрів став Ф.Лизогуб – полтавський поміщик, міністром закордонних справ – Д.Дорошенко, міністром освіти та мистецтв – М.Василенко, міністром юстиції – М.Чубинський.
Головним завданням гетьманської адміністрації стало створення дієздатної державної влади, ліквідація анархії, налагодження господарського життя. Чиновницький апарат наводив порядок авторитарними та репресивними методами. По Україні прокотилась хвиля арештів, покарань, розстрілів. У першу чергу під них підпали ті, хто ще недавно очолював місцеві органи влади і здійснював конфіскацію поміщицьких земель. Значна увага приділялась створенню збройних сил. Почали відкриватись спеціальні школи підготовки офіцерських кадрів, була розгорнута робота по формуванню 8 корпусів і декількох кінних дивізій. Водночас гетьман заборонив військовим вступати до партій та політичних об’єднань, брати участь у мітингах і маніфестаціях.
Одним з перших актів нової влади стала реставрація поміщицького землеволодіння, яке мало забезпечити державу товарним хлібом. У липні 1918 р. гетьман прийняв закон «Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства». За ним селянські господарства фактично віддавались у розпорядження поміщиків, які одержали право на примусове використання у своїх маєтках реманенту селян. Останні почали вдаватись до страйків на польових роботах, але влада карала їх за це тюремним ув’язненням. Намагаючись зняти напругу, гетьман пообіцяв вжити заходів до викупу землі у великих власників з метою наділення нею сільської бідноти. Але далі обіцянок справа не пішла.
Всі події українського життя відбувались на фоні наростаючих вимог з боку окупаційних військ відносно поставок продовольства і сировини до Німеччини та Австро-Угорщини, угоду про які П.Скоропадський підписав з урядами союзних держав. В Україні розгорнулась справжня війна гетьманських і окупаційних військ проти селян. Але задовольнити вимоги окупантів гетьману не вдалося.
Складною була ситуація у промисловості, яка опинилась за роки війни майже у повному занепаді. Велика кількість підприємств була зруйнована, на їх відбудову не вистачало коштів. Влада примушувала робітників за мізерну плату працювати інтенсивніше. Серйозною загрозою для багатьох трудових колективів стало закриття підприємств, з яких сировина вивозилась до Німеччини. У травні 1918 р. в Києві відбувся з’їзд представників промисловців, фінансистів і поміщиків. Під його тиском уряд перейшов у наступ на права робітників, скасувавши 8-годинний робочий день, обмеживши свободу профспілкової діяльності та заборонивши страйки.
Таким чином, тягар виходу з економічної кризи було перекладено на плечі трудящих. Проте, надзвичайні заходи дали владі можливість змінити загальну ситуацію на краще. Почала формуватись національна банківська система, а нововведена грошова одиниця – гривня – виявилась досить стабільною. Вдалося відновити роботу залізничного транспорту.
Великі зрушення сталися в освітньо-культурницькій сфері. Результатом цієї діяльності стало відкриття майже 150 українських гімназій. В інших навчальних закладах, де викладання здійснювалось російською мовою вводилось обов’язкове вивчення українських предметів. За часів Гетьманату були відкриті численні культурні та просвітні установи. Широкого розмаху набрало розгортання видавничої справи. Було здійснено українізацію державного апарату. В усіх установах і військових частинах були започатковані курси українознавства.
Звернімося до джерел І сторик Т.Гунчак про соціально-економічну політику П.Скоропадського «…гетьманська політика з самого початку наставила проти себе широкі маси українського населення… Політика Скоропадського та його оточення, його сумнозвісні карні експедиції посилили соціальний аспект революції та водночас послабили наголос на національній самостійності». У чому бачить історик основний сенс заходів уряду української держави? Як він оцінює її наслідки? Чи погоджуєтесь ви з такою оцінкою? |
Водночас уряд Української держави здійснював активну зовнішню політику. Пріоритетний характер мали стосунки з центральними країнами. Гетьман вимушений був враховувати присутність союзних військ в Україні. Проте, він вміло грав на протиріччях між Німеччиною та Австро-Угорщиною, військовими і дипломатами. Зміцненню позиції гетьмана сприяв його візит до Німеччини і переговори з Вільгельмом ІІ влітку 1918 р.
Важливе місце в українській дипломатії приділялось відносинам з радянською Росією. У відповідності до Брестської угоди Україна і Росія мали підписати між собою договір про припинення війни. Така домовленість була досягнута у червні 1918 р. Окрім того, між Україною і Росією відновились транспортні та поштово-телеграфні зв’язки. Українська держава отримала право відкрити консульства у багатьох російських містах.
Найбільші протиріччя і складності у відносинах між Україною і радянською Росією виникли з проблеми кордонів, яку до кінця розв’язати не вдалося. По відношенню до Румунії, яка захопила Бессарабію, П.Скоропадський проводив політику активного тиску. Він заборонив ввозити до країни агресора продовольство та промислові товари. Жорстку політику гетьман здійснював і відносно Польщі, оскільки вона порушувала домовленості щодо розподілу спірних українсько-польських земель.
Дипломатія П.Скоропадського сягала значно дальше союзних та сусідніх держав. Гетьманат доклав значних зусиль аби встановити міжнародні відносини з США, Великобританією, Францією, Швецією тощо. Українська держава налагодила стосунки з 13 країнами світу. Отже, Україна впевнено виходила на міжнародну арену. За короткий час сталися позитивні зрушення і в економічному житті держави. Але методи жорсткого адміністрування, тиску і репресій викликали незадоволеність широких верств українського населення.
Особливою активністю відзначалось селянство, яке не хотіло віддавати владі задурно врожай, розгорнувши збройну боротьбу проти гетьманських та окупаційних військ, що здійснювали постійні реквізиції. Влітку 1918 р. великих масштабів набули селянські виступи у Звенигородському і Таращанському повітах. Німці вимушені були кинути проти повстанців свої кращі частини з панцирниками і навіть авіацією. Згодом до збройної боротьби приєднались селяни Бердичівського, Васильківського, Канівського, Сквирського, Уманського та ін. повітів. На Правобережжі повстанці нараховували понад 40 тис. чол. Селянські загони були добре озброєні, мали кулемети та гармати.
Восени 1918 р. селянські виступи охопили Катеринославщину і Північну Таврію. Тут розгорнулася селянська збройна боротьба проти гетьманської адміністрації та німецьких і австрійських військ під керівництвом Н.Махна.
Проти повстанців було кинуто урядові війська, але селянські загони уникали відкритих боїв. Маючи підтримку місцевого населення, вони діяли зненацька, нападали невеличкими загонами на противника, завдавали йому втрат і швидко зникали. Трофеями відбитими в окупантів вони щедро ділилися з місцевим населенням. У листопаді 1918 р. збройні загони махновців складали серйозну силу. За півроку боротьби з повстансько-партизанським рухом окупаційні війська втратили в Україні 19 тис. солдатів та офіцерів.
Проти гетьманського режиму боролись і робітники. Так, у липні і серпні 1918 р. припинили роботу близько 200 тис. залізничників. Це істотно позначилося на вивозі продовольства та сировини в Німеччину і Австро-Угорщину.
Складними були взаємовідносини гетьманського режиму з політичними партіями. Їх лідери звинувачували П.Скоропадського у тому, що він надавав перевагу у формуванні уряду царським чиновникам, а не українським політикам. Зрештою опозиційні партії на початку серпня 1918 р. створили новий блок під назвою – Український національний союз (УНС). Головою УНС обрали В.Винниченка, який не маючи достатніх збройних сил для боротьби з режимом П.Скоропадського, вступив у переговори з українськими більшовиками, та їх російськими однопартійцями. Раднарком обіцяв допомогти УНС, коли той почне повстання проти гетьмана.
Більшовики, кількість яких в Україні зменшилась, вирішили створити всеукраїнський партійний центр. 5-12 липня 1918 р. в Москві відбувся І з’їзд Компартії більшовиків України як складової частини РКП(б). З’їзд прийняв рішення про формування військово-революційних комітетів на місцях для організації робітників і селян на боротьбу за відновлення більшовицької влади в Україні.
Посилення опозиції гетьманському режиму з боку різних політичних сил України свідчило про відсутність у нього широкої соціальної опори.
