Чинники, що впливали на формування української нації та обумовили особливості цього процесу

• Утвердження ринкових відносин

• Зміцнення внутрішньо економічних українських зв’язків

• Суперечливий розвиток української економіки у зв’язку і переплетенні з економікою Російської імперії і Австро-Угорської монархії

• Зміни у соціальній структурі населення: поява вільного сільського населення, формування промислових робітників, збільшення національної інтелігенції, зростання кількості підприємців

• Русифікація і полонізація міст України

• Посилення міграційних процесів внаслідок надлишку трудових ресурсів на селі

• Посилення процесу національної ідентифікації серед українських переселенців

• Імперська політика спрямована на заохочення міграції російського населення в українські регіони, де розгорталася модернізація

• Відсутність власної держави

• П оясніть, як вплинув кожен із названих чинників на процес формування нації.

• Які ще чинники ви вважаєте важливими для цього процесу?

  Подальша консолідація української нації тісно пов’язана із особливостями модернізаційних процесів, що охопили усі сфери життя суспільства. Вона супроводжувалась зростанням населення на всій території українських земель, що відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення на ці землі, зокрема і представників інших національностей. На початку ХХ століття населення українських земель стає все більше багатонаціональним. За свідченням дослідника А.Пономарьова, більшість населення в українських землях складали українці – 72%, росіян нараховувалося - 12%, євреїв – 8%, німців – 2%, поляків – 1,2%, білорусів і татар – по 0,9%, молдаван - 0,8%, греків і болгар – по 0,3%, чехів – 0,2 %, вірмен – 0,05%, караїмів і турків – по 0,03%, циган, естонців, латишів - по 0,01%, представники інших національних груп – 0,5%. Причому етнічний склад різних регіонів був не однаковим, що пояснювалось різною історичною долею населення того чи іншого регіону та характером модернізаційних процесів. За таких умов постало питання становлення модерної нації, адже людині, щоб вбудуватися у світ, який швидко модернізувався, потрібно було змінювати масштаби і самоутверджуватися, ідентифікуючи себе не з маленькою місцевою групою (сім’я, громада, поселення), а з великими спільнотами такими як нація. Термін «модерна нація» утвердився у вітчизняній політичній думці на початку ХХ ст.

Звернімося до джерел Український історик Я.Грицак про формування модерної української нації Творення модерних націй слід розглядати як частину загальнішого процесу - поступового перетворення аграрного, малограмотного і мало мобільного суспільства на індустріальне, освічене і мобільне, з широкими політичними правами та економічною свободою для всіх його членів, а не лише для верхівки. Головними історичними процесами, які визначали специфіку новітніх часів, вважають виникнення і поширення модерної демократії, розвиток індустріалізації та появу двох нових великих суспільних сил - націоналізму і соціалізму. На тлі яких процесів відбувається творення модерної української нації? Які тенденції супроводжують таке творення? Як пов’язані, на вашу думку, модерна демократія, індустріалізація, націоналізм, соціалізм і творення модерної нації? Хто виступає творцем цієї нації?

В умовах модерної доби українці, як етнічна нація, стали рушійною силою для створення національної держави. На початку ХХ ст. національний рух охопив усі верстви українського населення. Лідери цього руху почали усвідомлювати, що українська модерна політична нація повинна творитися не лише етнічними українцями, а й національними меншинами, які мешкають в Україні. Проте, тісного взаємозв’язку між розвитком економіки, культури і мови і процесом консолідації нації на рубежі XIX-ХХ ст. не склалося. Політика правлячих кіл Росії та Австро-Угорщини об’єктивно призводила до денаціоналізації українського населення. Перешкодою у розвитку національної свідомості був і недостатній рівень освіченості населення. Нарешті сама наявність російсько-австрійсько-угорського кордону ускладнювала економічні, суспільно-політичні та культурні зв’язки між західними і східноукраїнськими землями. Це створювало найсильніший негативний вплив на процес становлення і консолідації української модерної нації, який міг би бути завершений лише за умови возз’єднання українських земель у єдиній державі.

2. Політизація українського суспільства та визвольного руху Які факти свідчать про політизацію українського суспільства та визвольного руху?

 

На початку ХХ ст. посилився процес політизації українського суспільства*, що обумовлювалось інтенсивним розвитком економіки, зрушеннями у соціальній структурі суспільства, зростанням протестного потенціалу по відношенню до влади, розгортанням національного руху, розвитком парламентаризму. Існуючі внутрішні протиріччя посилювались суперечливими процесами модернізації суспільства, економічною кризою, погіршуючи життя робітників, загострюючи аграрне та національне питання*. Основною силою протестного руху була інтелігенція, до якої приєдналися робітники і селяни. 1900-1903 роки пов’язані з масовими виступами промислових робітників. 1 травня 1900 р. (день святкування міжнародної солідарності трудящих) відбулася масова демонстрація робітників у Харкові з вимогами 8-годинного робочого дня і політичних свобод*. У березні 1901 р. масові демонстрації робітників і студентів відбулися у Києві. У1902 р. першотравневі демонстрації та страйки вже охопили кілька великих міст України: Київ, Катеринослав, Харків та ін. Вимогами протестувальників були: свобода профспілок, страйків, 8-годинний робочий день, скасування надурочних робіт, підвищення заробітної платні. Часто організаторами подібних акцій виступали представники радикальних політичних партій. Особливо масштабні страйки і демонстрації розгорнулись у липні-серпні 1903 р., охопивши Київ, Миколаїв, Єліpаветград, Катеринослав, Керч та ін. У них взяли участь 115 тис. робітників різних промислових регіонів. Учасники акцій, окрім традиційних економічних вимог, висували і гасло «Геть самодержавство!». Імперська влада відповіла на виступи робітників репресіями. Тільки 1903 р. у сутичках з поліцією й військами загинуло понад 100 робітників, велика кількість демонстрантів зазнала поранень, понад 2 тис. були заарештовані. Активно боролися за свої права й робітники західноукраїнських земель. У 1900-1903 рр. у Східній Галичині відбулося 42 страйки. Найбільшим був страйк львівських будівельників, в якому взяли участь 5 тис. робітників. Поліція і жандармерія вчинила над страйкарями криваву розправу.

Фото Страйк нафтовиків Борислава

Наслідком посилення майнової поляризації і загострення протиріч під час кризи стали й масові селянські рухи. На відміну від робітників їхні виступи у своїй більшості мали стихійний характер. Селяни захоплювали поміщицькі землі й угіддя, чинили опір розмежуванню земель, знищували поміщицькі посіви й сінокоси, рубали ліси, виступали проти продажу майна за недоїмки, відмовлялися сплачувати борги й різні платежі, вимагали поліпшення орендних умов та ін. Разом з тим, дедалі частіше селяни вдавалися й до більш гострих форм боротьби. У 1902 р. у Наддніпрянщині найбільш масовими були виступи селян в Подільській, Полтавській та Харківській губерніях. Сільська біднота розгромила 40 поміщицьких маєтків, спалила 2 заводи, захопила близько 2 тис. десятин поміщицької землі. У 1903-1904 роках у селах Наддніпрянщини відбулося близько 1 тис. виступів бідноти. На захист власних інтересів виступали й селяни західноукраїнських земель. Найбільших масштабів набули акції протесту селянства влітку 1902 р. у Східній Галичині, в яких взяло участь понад 500 сіл і майже 200 тис. селян. Хоча такі виступи носили масовий характер, загалом у більшості своїй вони були слабо організовані, а вимоги повсталих – не формулювались чітко і свідомо. Проте, влада не збиралася йти на поступки, а вдалася до репресій. Поліція та війська застосовували проти селян зброю. Значна кількість протестувальників опинилась за гратами. На селян повсталих районів було накладено великі штрафи, з яких відшкодовувались збитки поміщикам. Що спільного і що відмінного ви бачите між робітничими та селянськими виступами цього періоду?

Звернімося до джерел Із листівки страйкуючих робітників м.Одеси (липень 1903 р.) Наші головні вимоги, загальні для всіх нас, повинні бути такі: 8-годинний робочий день. Збільшення заробітної плати. В идача хворим повної плати до видужання. Невтручання поліції в страйк. Важка наша боротьба з владою капіталу. Але особливо важко вона в безправній царській Росії. Багатьох товаришів борців вже схопили і заарештували. Військо і козаки, жандарми і поліція напоготові. Проти нас ще не діяли зброєю, але хто знає що буде далі? З повідомлення газети «Искра», 1902 р. В Констянтиноградському повіті Полтавської губернії - бунт, убито управляючого, бунтують декілька сіл... В Харківській губернії також бунтують. Місця, охоплені повстанням, оточено і пройти звідти не можна... причиною повстання є вимога селян видати зерно для посіву. На перші спроби селян взяти зерно з магазинів силою власті відповіли жорстокими розправами.

Масові демонстрації робітників і виступи селян справили значний вплив і на активізацію руху найчутливішої частини інтелігенції – студентства. Загальне політичне безправ'я народу, фактичне позбавлення вищих навчальних закладів автономії, національні утиски, поліцейський нагляд викликали невдоволення передової частини студентів, яке виливалося у страйки, сходки, мітинги, демонстрації. У 1900 р. студентська громада організувала у Львові віче студентів-українців з різних вищих навчальних закладів Австро-Угорщини, де виступила з вимогою до уряду відкрити у Львові український університет. У січні 1901 р. у Київському університеті за участь в акціях протесту урядом було віддано у солдати 183 студенти. У відповідь в імперії розпочався загальноросійський студентський страйк, в якому взяли участь студенти Києва, Харкова, Одеси. До них приєдналися старшокласники гімназій, семінарій, реальних училищ і технічних шкіл. Того ж року з вимогами скасування обмежень на вільний культурний розвиток українського народу, забезпечення права навчатися рідною мовою виступили студенти Львівського університету. Студентство намагалось об’єднати свої зусилля спрямовані на досягнення демократичних свобод та піднесення національної свідомості українського суспільства, створивши таємні товариства у Києві, Чернігові, Лубнах, Одесі, Львові та інших містах. Згодом вони почали проводити свої з’їзди ухвалювали резолюції та висували вимоги до уряду здійснити соціально-економічні та політичні реформи. В умовах посилення у суспільстві реформаторських настроїв центрами антимонархічної ліберальної опозиції стали земства. Метою ліберального руху було розбудова економічного життя суспільства на ринкових засадах шляхом заміни абсолютної монархії на конституційну. Учасники руху розробляли проекти реформ щодо розширення прав місцевого самоврядування, прийняття конституції, підвищення добробуту і культурно-освітнього рівня населення, забезпечення охорони його здоров’я і надсилали їх цареві та державним чиновникам. Основною силою земського опозиційного руху були представники інтелігенції, дворянства та чиновники. Серед активних діячів земського руху були Б.Грінченко, М.Коцюбинський, Ф.Лизогуб, Б.Мартос та інші. Б.Грінченко Ф.Лизогуб Б. Мартос

У 1903 р. земські ліберали разом з представниками інтелігенції заснували «Союз визволення», який вимагав прийняття конституції і введення загального виборчого права. Того ж року ліберально-налаштовані поміщики сформували «Союз земців-конституціоналістів». У наступні роки відбулася низка земських з’їздів, учасники яких домагалися скликання представницького законодавчого органу Російської імперії. П.Валуєв Посилювався на початку століття і визвольний рух. Українська громадськість, авторитетні науковці, діячі культури розгорнули масову компанію за скасування Валуєвського та Емського указів, якими українці позбавлялися права на власний культурний розвиток. Зокрема у 1905 р. вчені Російської академії наук Ф.Корш та О.Шахматов підготували ґрунтовну доповідь «Об отмене стеснений малорусского печатного слова», з якою виступили на загальних зборах академіків і, одержавши підтримку, надіслали текст доповіді царському урядові. В демократичній і ліберальній пресі публікувалися списки осіб, які вимагали свободи українського слова. В.Антонович Наприкінці ХІХ ст. у Києві за ініціатива В.Антоновича і О.Кониського було утворено Загальну українську безпартійну демократичну організацію (ЗУБДО). Це політично-громадське об’єднання мало на меті згуртувати українську інтелігенцію для культурницької роботи задля національного відродження України. На початку ХХ ст. ЗУБДО налічувала понад 150 осіб, об’єднавши колишніх діячів київської Старої громади, «Братерства тарасівців» та ін. Від 1901 р. ця організація складалася не з окремих членів, а з 20 автономних громад, від яких обиралися делегати на з’їзди, що проводилися двічі на рік. ЗУБДО спрямовувала свої зусилля на пропаганду серед інтелігенції ідей українського національно-культурного відродження, видання і розповсюдження українського друкованого слова, що створювало основу майбутніх українських політичних організацій і формувало для них кадри. Оскільки над Східною Галичиною не тяжіли заборони українського слова й друку, звідси нелегально завозилося у Наддніпрянщину багато українських видань. Через товариства "Соколи" та "Січ", які набули масового поширення, українські патріоти Галичини активно виховували юнаків на військових традиціях українського козацтва.

Карта. Суспільно-політичне життя на українських землях у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

3 .Українські й загальноросійські політичні партії

• Які політичні партії виникли на території України?

• Які вимоги вони висували?

• На які верстви населення спиралися?

• Які течії можна визначити у тогочасному політичному житті України?

Політична партія (від лат. pars(parties)) – частина, група) – політична організація, що виражає інтереси певної соціальної групи (або груп), об’єднує найбільш активних її представників і прагне до досягнення певних цілей та ідеалів.

Першою українською політичною партією стала створена у 1890 р. у Львові Русько-Українська радикальна партія (РУРП), що намагалась захистити соціальні інтереси українських селян та відстоювала національні права українського населення Галичини. Проте, партія не одержала широкої підтримки серед галичан через радикалізм і соціалістичну ідеологію. Зрештою частина її членів вийшла з РУРП і, об’єднавшись з народовцями, створили у 1899 р. Українську національно-демократичну партію (УНДП). Об’єднуючим чинником цих двох політичних сил став їх відхід від соціалістичних ідей на користь національних. УНДП, базуючись на національній платформі і вимогах автономії краю у складі Австрії, стала потужною політичною силою, яка намагалась протистояти польському націоналістичному рухові в Галичині. Іншою політичною партією, що відділилася від РУРП у 1899 р., була Українська соціал-демократична партія (УСДП) - легальна реформістська соціалістична партія, яка діяла в Галичині і Буковині. Спираючись в основному на промислових та сільськогосподарських робітників і опікуючись їхнім соціальним захистом, УСДП стояла на позиціях соборності і незалежності України. Вона активно співпрацювала з профспілковим рухом, однак широкої підтримки серед населення не мала. Разом з партіями, що представляли політичні сили українофілів, у західноукраїнських землях діяли й політичні об’єднання русофілів. У 1900 р. у Львові утворилась Руська народна партія (РНП). Її членами були в основному представники духовенства і частково – селянства. Головною метою РНП проголосила досягнення єдності українців з росіянами, використання російської мови в усіх сферах суспільного життя. РНП вела боротьбу з українськими національними партіями, звинувачуючи їх у намаганні розколоти «єдиний руський народ», до якого лідери партії відносили й українців, і орієнтувалась у своїй діяльності на підтримку Російської імперії. Це викликало негативну реакцію з боку влади Австро-Угорщини, яка у відповідь призначала на адміністративні посади в Галичині поляків, намагаючись зробити з них прихильників правлячого режиму, які б протистояли розгортанню українського національного руху. За таких обставин український національний рух, очолюваний політичними партіями, ставав все більш опозиційним до імперської влади. Він орієнтувався на власні сили свого народу і мав серед нього підтримку. На рубежі ХІХ-ХХ ст. виникають політичні партії й у підросійській Україні. У 1900 р. радикально налаштована українофільська студентська молодь створила у Харкові Революційну українську партію (РУП). Її засновниками стали члени Харківської студентської громади Д.Антонович, М.Русов, П.Андріївський та ін. Головою партії став Д.Антонович. Він звернувся з проханням написати програму для новоствореної партії до М.Міхновського, який ще навчаючись на юридичному факультеті Київського університету, 1893 р. розробив основні політичні засади «Братства Тарасівців». Д.Антонович М.Міхновський розробив програму і видав її у вигляді брошури під назвою «Самостійна Україна».