Житло шахтарів на початку хх ст.

• Ч ому люди погоджувались жити у таких умовах?

• Як це впливало на їхній спосіб життя та мислення?

 

Заробітна плата постійних робітників була різною залежно від кваліфікації та характеру праці, однак порівняно з оплатою селянської праці, вона була значно вищою. Наприклад, на Луганському патронному заводі вона коливалась від 8 до 125 рублів на місяць, а робітник на видобутку нафти в Галичині заробляв за місяць в середньому 100 крон, що дорівнювало дворічному доходу селянина. У 1900 р. середній денний заробіток гірника Голубовського рудника становив 1 рубель 42 коп., а робітника прокатного цеху Луганського паровозобудівного заводу 1 рубель 47 коп. Якщо співставити заробіток робітника із цінами на продукти харчування, то картина була така: 1 кілограм житнього хліба коштував 5 коп., пшеничного - 7 коп., яловичини 40-80 коп., свинини 30-50 коп., цукру - 38 коп., лососини - 1 рубель, картоплі – 3-5 коп. Проте, ціни на одяг, взуття, житло були високими, поглинаючи до 60% заробітку, а робота на підприємствах і шахтах виснажливою і небезпечною. Давній спосіб відкатки вугілля. Донбас, 1911 р.

1. Я кими були умови праці шахтарів?

2. Як ви розумієте поширений на той час у Донбасі вислів «шахтарі не знають старості»?

 

Окрім того, на підприємствах співвласниками яких зазвичай були іноземці, встановлювалися жорсткі порядки. Так, на Юзівському металургійному заводі за недбале ставлення робітника до своїх обов’язків карали штрафом - 3 рублі, за паління під час роботи - 2 рублі, за запізнення на 15 хвилин позбавляли денного заробітку. Більш високий життєвий рівень мали сім’ї кваліфікованих робітників. Вони краще харчувалися, купували дорогий одяг, облаштовували своє житло якісними меблями. Висококваліфіковані робітники виписували журнали, брали в бібліотеках книжки. У вихідні дні відвідували з родиною кінематограф, народні будинки культури, недільні школи. У цілому рівень життя населення українських земель, що входили до складу Росії був у 2 рази нижчим, ніж у Німеччині, та в чотири рази – ніж в Англії. Становище робітників на західноукраїнських землях визначалося переплетенням в економіці капіталістичних форм розвитку і господарської відсталості. На початку XX ст. тривалість робочого дня на підприємствах у Галичині була набагато довшою, ніж в інших провінціях Австро-Угорщини, і становила від 11 до 16 годин. Постійним лихом був травматизм робітників. Лише протягом 1902-1904 рр. на підприємствах Галичини сталося близько 8,5 тис. нещасних випадків. Причому власники, заводів і шахт ухилялися від виплати будь-якої компенсації потерпілим. Заробітна плата західноукраїнських робітників була найбільш низькою в Австро-Угорщині і не забезпечувала прожиткового мінімуму. Мешкали вони здебільшого в халупах, бараках тощо. Вкрай незадовільним було становище такої верстви робітників як сільськогосподарські. Незважаючи на відхід частини селянства на заробітки, основна маса його на Правобережжі й Лівобережжі наймалася до місцевих поміщиків та заможних селян на кабальних умовах. Серед основних форм найму робочої сили (поденної, місячної, строкової та річної) переважали поденна й річна форми. До найму вдавалися переважно малоземельні та безземельні селяни за дуже низьку заробітну плату. Наприклад, на Правобережжі в 1910 р. вона становила від 62 до 86 коп. на день. Оплата праці жінок і підлітків складала 42-77 % заробітку «повного» робітника. Робочий день практично тривав від сходу до заходу сонця. Відсутність будь-якої охорони праці часто призводила до нещасних випадків. Застосування заплутаної системи штрафів відкривало широкий простір для зловживань з боку адміністрації маєтків. У структурі українського суспільства, окрім названих верств, були й такі соціальні групи як військові, урядовці, духовенство, торгівці та інші.