Українське село. Початок хх ст.

Значну частину сільського населення складали бідні селяни – ті, хто мали земельні наділи до 5 га або зовсім їх не мали. Скрутне становище змушувало їх орендувати земельні ділянки у заможних селян, або поміщиків чи найматись на сезонну роботу у заможних господарствах. Проте, орендна плата часто сягала до 60% зібраного врожаю. Разом із тим, зауважимо, що причинами скрутного становища сільської бідноти були не тільки малоземелля й безземелля, а інколи й невміння господарювати, проблеми зі здоров’ям або лінощі.

Звернімося до джерел Із спогадів селянина з Галичини Д.Купляла « Мої батьки були малоземельними. Хліба нам вистачало, але вже на взуття, чи убрання треба було заробляти, де попало. ...Мої рідні постійно виїжджали на сезонні роботи до Німеччини. Зі захопленням слухав я оповідання про життя іншого народу... про взірцеві порядки у німецьких господарів. Батько вживав дуже мало алкоголю... Був віруючою людиною. Від нас дітей вимагав дисципліни і порядку.» Із записок французького віце-консула, 1910 р. «…селяни Півдня (який вважався центром товарного сільськогосподарського виробництва) виробляють лише 1/10 продукції французьких селян і значно поступаються в якості продукції німецьким колоністам. Аграрії Півдня, «впевнені в родючості своїх чорноземів відмовляються, – свідчив французький віце-консул, – використовувати трохи добрив і дозволяють землі поступово виснажуватися. Надто схильні до рутини, вони ніколи не мали бажання скористатися імпортним реманентом, і будучи ледачими від природи, працюють по мінімуму, заради буханця хліба під час численних свят, якими перемежено православний календар.» Проаналізуйте і порівняйте зміст обох документів. Як характеризуються у них селяни? У чому можна вбачати суперечливий характер модернізації на селі?

В умовах подальшого розвитку ринкових відносин утверджувалася нова верства населення - промислові робітники. Оскільки надлишок робочої сили у селах Наддніпрянщини складав понад 9 млн осіб, то приблизно 1 млн з них поповнювали кількість робітників. На початку ХХ ст. у Наддніпрянщині вони становили 7% від наявної робочої сили. За своїм складом промислові робітники теж не були однорідною верствою. Частина з них працювали на підприємствах постійно. Для них єдиним джерелом існування ставала заробітна плата. Значну частку становили сезонні працівники із сільської бідноти, які по завершенню сільськогосподарських робіт, йшли на підробіток на промислові підприємства, а з початком польових робіт поверталися в село. Їхнє небажання поривати із селом обумовлювалося тим, що маючи земельні наділи, вони сподівались за рахунок підробітків прикупити землю й покращити своє соціальне становище. Окрім того, їх відлякував характер роботи в шахтах, рудниках та інших промислових підприємствах. Не маючи власного житла, вони жили в робочих казармах, або наймали житло, сплачуючи за нього значну частину свого заробітку. Важкі житлові і побутові умови, антисанітарія, в яких знаходилися робочі селища, часто були причиною захворювань, з якими нечисленні медичні працівники не могли справитися.