1.3 Педагогічна вимога

Педагогічна вимога -- це метод педагогічного впливу, за допомогою якого педагог викликає і стимулює чи припиняє і гальмує ті чи інші дії людей, виявлення у них тих чи інших якостей.

«Коли б хто-небудь запитав, як би я зміг у короткій формулі визначити сутність мого педагогічного досвіду, я б відповів, що якомога більше вимог до людини і якомога більше поваги до неї»...,-- писав А.С. Макаренко.

Саме в цій макаренківській формулі розкрита сутність мети використання вимоги як методу. Висхідною категорією в цьому разі є розвиток особистості, її здібностей, вмінь, таланту, формування духовних якостей. Кожній особистості властивий певний рівень інтелектуального розвитку і відповідний діапазон духовного багатства. Проникливий розум педагога повинен сприймати цей рівень як прогнозуючий ступінь розвитку особистості і на цій основі поетапно допомагати їй здійснювати це зростання. Кожен із цих етапів є комплексом вимог до особистості, які б спонукали її до засвоєння, виконання, самоконтролю, самовдосконалення, самовиховання.

Поняття «вимога» часто сприймають як поняття «дисциплінування». Звичайно, вимога і дисципліна -- поняття взаємопов'язані, але не тотожні. Вимога є основою дисципліни. «Це поєднання вимог до особи та поваги до неї -- не дві різні речі, а одне й те саме. І інші вимоги, що їх ми ставимо до особи, виявляють і повагу до її сил та можливостей, і в нашій повазі ставляться водночас і вимоги наші до особи. Це повага не до чогось зовнішнього, що стоїть поза суспільством, до приємного і красивого. Це повага до товаришів, що брали участь у нашій спільній праці, у нашій спільній роботі, це повага до діяча».

Дисципліну багато педагогів вважають засобом виховання, під нею розуміють лише зовнішній порядок чи зовнішні заходи. Це найзгубніша помилка, яка тільки може бути у виховному закладі. При такому погляді на дисципліну вона завжди буде лише формою пригнічення, зумовлюватиме протидію дитячого колективу чи окремої особистості і нічого не виховуватиме, крім протесту, бажання вийти із сфери дисципліни.

«Цей бік дисципліни -- краса дисципліни, естетика дисципліни -- дуже значний,-- писав А.С. Макаренко,-- якраз у ваших дитячих колективах, наскільки я знаю, робиться дуже мало щодо цього. Дисципліна у нас часом буває, кажучи мовою безпритульних, «занудною», нудною, дисципліною балаканини, понукання, набридання базіканням. Питання про те, як зробити дисципліну приємною, принадною, такою, що братиме за живе, є питання просто педагогічної техніки».

Як кожному педагогічному явищу чи процесу, вимозі властивий розвиток. Це шлях від диктаторської вимоги керівника до вільних вимог кожної особистості від себе на фоні вимог колективу.

Опосередковані вимоги (порада, прохання, довір'я, схвалення і т. п.) відрізняються від прямих тим, що стимулом для зумовленої дії стає вже не стільки сама вимога, скільки спричинені нею психологічні фактори: переживання, інтереси, прагнення самих дітей.

Вимога-довір'я. Довір'я окрилює, говориться в народі. І там, де між дітьми і педагогами склалися душевні, товариські стосунки, діти завжди високо цінують довір'я старших і віддячують за нього добросовісним ставленням до справи.

В умовах сучасної школи стимулюється знайома, посильна для вихованців діяльність. Особливо часто в ролі вимоги-довір'я виступає почесне і досить відповідальне доручення і, таким чином, викликає в дітей переживання поваги до них вихователя, думку якого вони цінують. Тому важливою умовою застосування цієї форми впливу є гуманні, теплі, дружні відносини педагога з учнями.

Рідше використовується форма вимоги, виражена недовір'ям.

Ця форма впливу на школярів є ефективним інструментом у тому випадку, коли педагог користується авторитетом у школярів, і втрата його довір'я до них сприймається хворобливо.

Вимога-прохання. Це один із дійових і найбільш часто вживаних засобів впливу. Вимозі-проханню піддаються навіть найнепіддатливіші. Ось один із найтиповіших прикладів із шкільної практики.

Прохання не тільки діє на основі товариських відносин вчителя й учня, а й активно впливає на зміцнення й розвиток цих відносин, привчає дітей до ввічливості і взаємодопомоги, розвиває уміння допомагати друзям, передбачливість, турботу один про одного.

Вимога-натяк -- найнепомітніше збоку, хоча і завжди вживана форма опосередкованої вимоги.

Характерним для цієї форми впливу є не тільки те, що діти повинні розуміти вчителя з півслова. Головне в натяку -- це його роль поштовху, що приводить в дію вже сформовані якості дітей.

Натяк і використовується в основному тоді, коли досить незначного за силою впливу, щоб викликати бажану реакцію виховання.

Наступна особливість цього засобу полягає в широких можливостях використання «секретної» форми впливу на учня, адже таке звернення вчителя зрозуміле тільки двом: йому і вихованцеві.

Виражається така вимога у формі міміки, жесту, погляду, риторичного запитання.

Вимога-схвалення. «Лагідне слово -- ключ до замкнутих душ»,-- кажуть у народі. Схвалення, похвала, вчасно висловлені вихователем, діють як сильний стимул діяльності дітей (такі форми вимоги використовуються і як засоби стимулювання).

Схвалення діє успішно в тих випадках, коли діти досягають певних успіхів під час виконання завдань вчителя чи за своєю ініціативою здійснюють корисні дії. У них виникає прагнення ще раз пережити почуття радості, задоволення. Як лікувальний засіб схвалення сприймається дітьми, які не зовсім успішно виконали ті чи інші завдання у зв'язку із низьким розвитком здібностей чи відповідної техніки.

Схвалення заохочує, надихає дитину на більш успішні дії, часто виступає в ролі навіювання дитині тих якостей, якими вона повинна володіти.

Вимога-осуд. Це негативна оцінка педагогом тих чи інших дій дитини, яка відіграє роль гальма небажаних вчинків чи заохочення корисних змін в її поведінці.

Осуд, як і будь-який інший засіб, не слід застосовувати досить часто у ставленні до одного і того самого учня, оскільки в цьому випадку засіб не просто втрачає свою силу, а й шкідливо впливає на розвиток особистісних відносин педагога і учня.

Вимога-погроза. Погроза -- умовна вимога. Це дуже сильний спосіб впливу на дітей. І тому застосовувати його слід не часто, уміло і завжди доводити вплив до кінця. Зловживання погрозою може призвести до небажаних наслідків.

Отже, якщо педагог і використовує вимогу-погрозу, то вона має бути насамперед педагогізованою, тобто продуманою педагогом так, щоб не чинити дитині зло, не спричиняти душевний біль, не викликати почуття горя, страху, пригнічення. Погроза має втілювати в собі добро і воно повинно так чітко проявлятися, щоб дитина відчувала його і сама намагалася створити компромісну ситуацію (вибачилася, пообіцяла, що більше ніколи так не буде чинити, картала сама себе за скоєне, шукала захисту саме у того, хто їй погрожує). Звичайно, якщо погрожуючий -- людина занадто зла, то дитина ніколи до неї не звернеться, і така погроза буде висіти над нею, як грізна хмара, що ось-ось розітнеться громом і блискавкою.

Педагог має бути людиною доброю, чуйною, принциповою, але мудрою.