ВСТУП

Виховання підростаючої людини як формування розвинутої особистості складає одну з головних задач сучасного суспільства.

Наявність об'єктивних умов саме по собі ще не вирішує задачу формування розвитку особистості. Необхідна організація систематичного, що базується на знанні й обліку об'єктивних закономірностей розвитку особистості процесу виховання, що служить необхідною і загальною формою цього розвитку. Цільова настанова виховного процесу полягає в тому, щоб кожної підростаючої людини зробити борцем за людяність, що вимагає не тільки розумового розвитку дітей, не тільки розвитку їхніх творчих потенціалів, умінь самостійно мислити, обновляти і розширювати свої знання, але і розвитку способу мислення, розвитку відносин, поглядів, почуттів, готовності до участі в економічному, соціальному, культурному і політичному житті, індивідуально-суспільного становлення, розвитку різноманітних здібностей, центральне місце в які займає здатність бути суб'єктом суспільних відносин, здатність і готовність брати участь у соціально необхідній діяльності.

Дитина постійно включена в ті або інші форми суспільної практики; і якщо відсутня її спеціальна організація, то виховний вплив на дитину роблять наявні, традиційно сформовані її форми, результат дії яких може виявитися в протиріччі з цілями виховання.

Історично сформована система виховання забезпечує присвоєння дітьми визначеного кола здібностей, моральних норм і духовних орієнтирів, що відповідають вимогам конкретного суспільства, але поступово засобу і способи організації стають непродуктивними. І якщо даному суспільству потрібно формування в дітей нового кола здібностей і потреб, то для цього необхідно перетворення системи виховання, здатної організовувати ефективне функціонування нових форм відтворюючої діяльності. Розвиваюча роль системи виховання при цьому виступає відкрито, роблячись об'єктом спеціального обговорення, аналізу і цілеспрямованої організації. Формування людини як особистості вимагає від суспільства постійного і свідомо організованого удосконалення системи суспільного виховання, подолання застійних, традиційних, стихійно сформованих форм. Така практика перетворення сформованих форм виховання немислима без опори на науково-теоретичне психологічне знання закономірностей розвитку дитини в процесі онтогенезу, тому що без опори на таке знання існує небезпека виникнення волюнтаристичного, маніпулятивного впливу на процес розвитку, перекручування його справжньої людської природи, техніцизм у підході до людини. Суть справді гуманістичного відношення до виховання дитини виражена в тезі його активності як повноправного суб'єкта, а не об'єкта процесу виховання. Власна активність дитини є необхідною умовою виховного процесу, але сама ця активність, форми її прояву і, головне, рівень здійснення, що визначає її результативність, повинні бути сформовані, створені в дитини на основі історично сформованих зразків, однак не сліпого їхнього відтворення, а творчого використання. Отже, важливо так будувати педагогічний процес, щоб вихователь керував діяльністю дитини, організувати його активне самовиховання шляхом здійснення самостійних і відповідальних учинків. Педагог-вихователь може і зобов'язаний допомогти зростаючій людині пройти цей - завжди унікальний і самостійний - шлях морального і соціального розвитку. Виховання волі являє собою не пристосування дітей, підлітків, юнацтва до наявних форм соціального буття, не припасування під визначений стандарт. У результаті присвоєння суспільно вироблених форм і способів діяльності відбувається подальший розвиток - формування орієнтації дітей на визначені цінності, самостійності в рішенні складних моральних проблем. "Умова ефективності виховання - самостійний вибір або усвідомлене прийняття дітьми змісту і цілей діяльності". Під вихованням розуміється цілеспрямований розвиток кожної підростаючої людини як неповторної людської індивідуальності, які забезпечують ріст й удосконалення моральних і творчих сил цієї людини, через побудову такої суспільної практики, в умовах якої то, що в дитини знаходиться в зародковому стані або поки що, тільки складає можливість, перетворюється в дійсність. "Виховувати - це значить направляти розвиток суб'єктивного світу людини", з одного боку, діючи відповідно до того морального зразка, ідеалом, що втілює вимоги суспільства до людини, а з іншого боку, переслідуючи мету максимального розвитку індивідуальних особливостей кожної дитини.

Як указував Л.С. Виготський, "учитель з наукового погляду - тільки організатор соціального виховного середовища, регулятор і контролер її взаємодії з кожним учнем". Досягнення сучасної науки, у тому числі праці вітчизняних філософів і психологів, педагогів і фізіологів, юристів і генетиків, свідчать про те, що тільки в соціальному середовищі в процесі цілеспрямованого виховання відбувається діюче вироблення програм соціального поводження людини, формується людина як особистість. Причому соціальна обумовленість розвитку особистості носить конкретно-історичний характер.

Цілеспрямоване формування волі в підлітковому віці припускає її проектування, але не основі загального для всіх людей шаблона, а відповідно до індивідуального для кожної людини проектом, що враховує його конкретні фізіологічні і психологічні особливості. Не може бути коливань, писав А.С. Макаренко, - чи прагнути до виховання сміливих, чесних, наполегливих або легкодух, боягузливих і брехливих. При цьому особливого значення набуває облік внутрішніх спонукальних сил, потреб людини, його свідомих прагнень. Саме на цій базі з'являється можливість і правильно оцінити особистість і побудувати ефективну систему її виховання через діяльність, що спеціально задається. Включення дитини в організовану дорослим діяльність, у процесі якої розгортаються багатопланові відносини, закріплює форми суспільного поводження, формує потребу діяти відповідно до моральних зразків, що виступають як мотиви, що спонукують діяльність і регулюючі взаємини дітей. Важлива задача виховання дітей - це формування їх стійких навчально-пізнавальних інтересів. Повноцінне виховання дає можливість розвитку у дітей пізнавальної потреби, що спрямована не тільки на зміст шкільних навчальних предметів, але і на всю навколишню їхню дійсність. Дитина повинна на своєму особистому досвіді переконатися, що світ пізнаваний, що людина, тобто він сам, може відкривати закони, що керують навколишнім світом, пророкувати події і перевіряти, чи відбудуться вони насправді, знаходити єдину сховану основу, здавалося б різнорідних явищ. Ця радість пізнання, радість власної творчості перетворює первісну цікавість у допитливість, властивій дитині, робить її більш стійкою. Допитливість потім конкретизується, зосереджуючись на тій або іншій області дійсності, тобто починає відноситися до того або іншого навчального предмета (циклу предметів - природничо-науковому, гуманітарному і т.д.).

Виникає потреба не тільки в інтелектуальному пізнанні тих або інших сторін дійсності, але й у їхньому практичному освоєнні і перетворенні. Ця потреба переходить до виникненні мотивів різноманітної трудової діяльності, що, дозволяючи зберегти особливу пізнавальну спрямованість, що йде від гри і має багато загального з так названими інтелектуальними іграми, трансформує її в усвідомлену потребу "усерйоз" трудитися.

1. Загальна психологічна характеристика формування волі в підліковому віці.

1.1 Методи виховання волі до навчання учнів.

Виховання волі - один з основних моментів у процесі виховання. Воля людини виховується поступово - вона повинна навчитися виконувати справи і вчинки, що їй робити не хочеться, але треба. Від уміння виконувати вимоги навколишніх до здатності самому формулювати і виконувати їх - такий шлях розвитку волі в людини.

Сформованість зазначених якостей особистості школярів визначає їх поводження в масі конкретних випадків і ситуацій, з якими вони зіштовхуються в житті і які, зрозуміло, не можна передбачити до дрібних деталей у процесі виховання.

Сама головна моральна якість, що повинна бути сформована в кожного школяра, - дієвість його світогляду, моральних ідеалів, переконань. Дитина, підліток, юнак (дівчина) повинні не тільки думати, але і діяти по совісті, у відповідності зі своїм світоглядом.

Для того, щоб соціально визнана діяльність (включаючи навчальний, трудовий, організаційний, художній, спортивну й інший види) виступала дійсною "школою" для перевірки і зміцнення школярем своїх переконань, вона обов'язково повинна бути:

цікавою і "чесною" діяльністю, тобто не зводитися до формального виконання;

діяльністю, важливою для дітей, певним чином торкатися їхніх реальних, істотних інтересів;

вільною діяльністю, тобто такою яка забезпечує дитині можливість реалізуватися в ній, випробувати усі свої здібності;

важкою діяльністю, тобто успішне її виконання повинне вимагати, насамперед, напруги волі (і разом з тим бути такою, щоб усяка дитина могла виконати її таким чином, щоб вона мала для неї позитивний ефект);

діяльністю, у якій молода людина виявляється перед реальною альтернативою: діяти "по совісті", відповідно до свого світогляду, або "не по совісті", проти своїх поглядів. У першому випадку може бути складніше, але таке поводження повинне викликати і заохочення ззовні (від товаришів, вихователя), а головне - викликати внутрішнє задоволення, збільшити самоповагу. В другому випадку, коли здійснення вчинку полегшене, дитині, підлітку, юнакові повинне бути соромно, він повинний утрачати повагу до себе. Особливо важливо, щоб це був чесний, вільний вибір. Тому що хто самостійно, вільно вибрав чесний учинок, той один цим сильно зміцнив свій моральний кістяк, свій діючий світогляд, свою актуальну життєву позицію. Людина, що довідалася на своєму досвіді, як приємно перебороти себе, домогтися поваги друзів, згоди зі своїми переконаннями, збереже цей досвід надовго.

1.2 Переконання. Навіювання. Метод прикладу

Видатний педагог К.Д. Ушинський вважав, що основний шлях людського виховання є переконання, а на переконання можна діяти тільки переконанням.

К.Д. Ушинський використовує поняття «переконання» в неадекватних значеннях. По-перше, переконання сприймається як складова частина виховання як процесу і має суто термінологічне значення, по-друге -- як один з аспектів свідомості особистості, й по-третє -- як спосіб впливу, метод. Виявляється, що це поняття багатозначне. Педагогічну науку і практику цікавлять здебільшого два значення поняття «переконання». Це переконання на основі якихось ідей (переконаність у чомусь), тобто як результат виховання. І, по-друге, переконання як метод виховного впливу, за допомогою якого вихователь звертається до свідомості, почуттів і життєвого досвіду дітей з метою формування у вихованців свідомого ставлення до дійсності, до змісту і норм поведінки людей.

Ці два значення поняття «переконання» взаємопов'язані між собою, оскільки у першому випадку воно визначається системою поглядів на навколишній світ, на спосіб життя людей, а також характером духовного обличчя людей. Воно проходить такий шлях: знання -- погляди -- переконання. У другому випадку поняття використовується як програмований вплив (шлях, спосіб, підхід) з метою досягнення результату (переконаності). Це вплив на розум і почуття людини чи колективу, який охоплює раціональне та емоційне в їхній єдності, формує погляди, ставлення, які відповідають вимогам суспільства, що виражаються у вигляді загальнолюдських цінностей. Переконуючи, слід враховувати те, що переконання формуються в процесі засвоєння школярами естетичних, ідейно-політичних, моральних та інших знань. У зв'язку з цим переконання класифікуються на наукові, філософські, естетичні, політичні, моральні та ін. Відповідно вони закріплюються, утверджуються в процесі практичної діяльності школярів і перетворюються на моральні вчинки, стають нормою поведінки у повсякденному житті. Переконувати можна словом і ділом. Тому переконання як ефективний засіб виховного впливу здійснюється лише в єдності з іншими методами виховання: переконання шляхом бесіди, дискусії, лекції за допомогою конкретного прикладу, педагогічної ситуації, на основі громадської думки тощо. Переконання також має свою технологію впливу. Переконуючий повинен знати, що будь-який доказ складається із трьох частин гіпотези (того, що треба довести), доказів чи аргументів (того, за допомогою чого доводиться гіпотеза) і демонстрації (способу доведення).

Гіпотеза -- (від грец. основа, припущення) наукове припущення, яке висувається для пояснення певних явищ дійсності.

У ролі гіпотези можуть бути теоретичні положення, правила моральної поведінки, ідеї, життєві факти, явища і події дискусійного характеру, які вимагають моральної оцінки, їх висувають з метою допомогти дітям вибрати правильну позицію у своїх судженнях чи моральній поведінці. Гіпотеза -- логічний центральний елемент доказу. Переконати когось -- означає викликати в нього впевненість в істинності гіпотези. При висуненні гіпотези слід керуватися трьома важливими правилами:

1) гіпотезу слід чітко сформулювати;

2) гіпотеза має залишатися без змін у процесі доведення;

3) гіпотеза не повинна містити логічної суперечності.

Доказ (основа, аргумент) -- думка, істинність якої перевірена і доведена, а тому може бути обґрунтуванням істинності чи хибності висловленої гіпотези.

Для того щоб переконання як метод впливу було б максимально доказовим, воно повинно відповідати ряду вимог: зміст і форма переконання мають відповідати рівню вікового розвитку особистості;

-- переконання слід будувати з урахуванням індивідуальних здібностей школярів;

-- за всіх умов переконання має бути послідовним, логічним, максимально доказовим;

-- переконання повинно містити як узагальнюючі положення (принципи і правила), так і конкретні факти і приклади;

-- переконуючи інших, вихователь сам глибоко вірить у те, про що повідомляє.

Знання логічних законів забезпечує одержання правильного висновку в результаті розміркування і застерігає від помилок.

Спосіб доказовості, чи демонстрація, -- форма логічного зв'язку між доказом і гіпотезою. Це логічне розміркування, в процесі якого із доказів (аргументів) виводиться істинність чи неістинність гіпотези.

Аргументування буває різних видів. Одним із таких є посилання на авторитет. Більшість знань опосередковано нам передали люди, спеціалісти з тієї чи іншої галузі, сфери діяльності. Відтак, щоб довести істинність того, що для слухачів невідомо, потрібно посилатися на авторитетного вченого. Такий вид аргументації найчастіше використовується як допоміжний засіб у публічних виступах.

Ефективною формою доказовості є аргумент, побудований на взаємній залежності причини й наслідку.

Формою доказовості є також аргумент, побудований на аналогії.

Між мистецтвом медицини і мистецтвом виховання багато аналогічного, і ми користуємось цією аналогією, щоб чіткіше підкреслити ставлення теорії до практики у справі виховання.

Основними умовами ефективності переконуючого впливу є: сила самого впливу, яка визначається його змістовністю та авторитетом переконуючого; знання переконуючим психологічного складу тієї особи, яка піддається переконанню, врахування його під час побудови переконання (мають на увазі потреби, інтереси, установки, смаки, особливості мислення того, кому адресовано переконуючий вплив); відповідність інтелектуально-емоційного стану переконуючого і перекодованого в момент їхніх взаємовідносин. Зв'язуючою ланкою в цьому разі є наполегливість і щирість переконуючого. Його емоційний стан постійно передається перекодованому.

Основним засобом сугестивного впливу є слово. Несловесні фактори (жести, міміка) мають обмежені можливості навіюючого впливу.

Сучасний педагог, здійснюючи виховний вплив, повинен певною мірою володіти всіма способами впливу на особистість, у тому числі і методами, пов'язаними з психікою. Це пояснюється тим, що елементи навіювання беруть участь у кожному акті навчально-виховного процесу. Особливо зріс інтерес до проблем використання навіювання з метою навчання і виховання останніми роками. Тому виникла нова галузь науки про застосування навіювання в педагогічному процесі -- сугестопедія.

Педагог-практик нині повинен уміти використовувати різні види навіювання: пряме педагогічне навіювання (команда, наказ, наві-ювання-настанова), опосередковане педагогічне навіювання, самонавіювання, релаксопедію з метою морального виховання і в дидактичних цілях.

Слід пам'ятати, що подібний спосіб навіювання може мати і негативний результат впливу: часто висловлена педагогом певна форма незадоволення вчинками учня навіює йому відчуття неповноцінності. Наприклад: «Ну, я бачу, ти вже не зможеш виправитись», «Ти, як завжди, впертий і говориш тільки дурниці». Отже, наперекір своєму бажанню педагог може навіяти учневі небажаний стан.

Опосередковане навіювання розраховане також на безперечне прийняття інформації, але саме повідомлення подається не в наказовій формі, а у вигляді розповіді, опису якого-небудь випадку чи натяку, які сприймаються школярем і впливають на його поведінку.

Опосередковане навіювання більше сприймається школярем, ніж пряме. Вихованці, як писав А.С. Макаренко, не люблять спеціальних педагогічних процедур, а тим більше не люблять, коли з ними безперестанку говорять про користь виховання, моралізуючи кожне зауваження.

Переконувати можна і на основі конкретного прикладу. Тому приклад найчастіше розглядається як допоміжний метод переконання. Вони часто бувають взаємопов'язаними і допомагають одне одному.

Метод прикладу -- це спосіб, який використовується для наслідування. Наслідування формує в дітей дії нового типу, як співвідносні в загальних рисах з ідеалом, так і оригінальні дії, аналогічні провідній ідеї прикладу. Наслідування посилюється механізмами переконуючого характеру (само переконання, самонавіювання).