Розділ 3 проблеми та перспективи вдосконалення механізму управління дефіцитом державного бюджету

3.1. Світовий досвід управління бюджетним дефіцитом та можливість застосування в Україні

Сучасна економічна теорія і практика приділяють велику увагу проблемам дефіциту бюджету і державного боргу. На сьогодні це суттєва проблема практично для всіх країн світу – розвинених, країн, що розвиваються, з перехідною економікою. Саме тому важливим та актуальним питанням фінансової політики держав є пошук оптимального рішення проблем бюджетного дефіциту та боргу.

Так, на нижчій стадії розвитку капіталізму західні економісти виступають за бездефіцитний державний бюджет. Обстоювали тезу про органічну єдність економічного зростання з активним сальдо державного бюджету й стабільність грошової системи. У 1936 році англійський економіст Кейнс висунув тезу про позитивний вплив бюджетного дефіциту на економіку, щоб стимулювати сукупний попит.

Неокейнсіанці, розвиваючи теорію Кейнса, стверджували про необхідність збалансованого бюджету в часі, тобто потребою у заміні бюджетного дефіциту під час війн і криз активним бюджетом під час економічних піднесень.

Монетаристи вважали, що бюджетний дефіцит стимулює інфляцію і є перепоною для зростання приватних капіталовкладень. У теперішній час більшість економістів притримуються такої точки зору, що держава має прагнути до збалансованого бюджету, та що постійний бюджетний дефіцит потрібно ліквідувати шляхом скорочення державних витрат, або збільшення податків. Вони вважали, що періоди великого безробіття мають супроводжуватися бюджетним дефіцитом, а повної зайнятості — профіцитом, тобто перевищенням доходів над витратами.

Слід відмітити, що державні бюджети західних країн із розвинутою ринковою економікою також хронічно дефіцитні. Однак в умовах відносно стабільного економічного положення бюджетні дефіцити не розглядаються як катастрофічно негативні фінансові показники.. Але великі обсяги бюджетного дефіциту вказують, що відбувається недофінансування як виробничої, так і соціальної сфери. Окрім цього, надвеликі розміри бюджетного дефіциту, як правило, пов'язані з такими негативними макроекономічними явищами, як девальвація національної валюти, збільшення вартості кредитів і обмеження їх доступності, дестабілізація економіки та розбалансування економічних пропорцій.

Греції вдалося понизити дефіцит державного бюджету до дозволеного ЄС рівня в 3% валового національного продукту (ВНП). Щоб зменшити дефіцит держбюджету, уряду Греції довелося ввести режим жорсткої економії у витратах.

Уряд Німеччини провів у парламенті масштабний проект по податках, який включав підвищення ПДВ по деяких пунктах, а також підвищення верхньої ставки податку на прибуток з 42 до 45%. Урядом було заплановано скоротити дефіцит бюджету з 38,2 до 22,0 млрд. євро. Це дозволило уряду привести бюджет у відповідність із золотим правилом німецької конституції. У ній сказано, що уряд не може планувати на один фінансовий рік витрати, що перевищують інвестиції, за винятком особливих обставин, таких як порушення макроекономічної рівноваги.

В Італії політика уряду була націлена на скорочення дефіциту бюджету до нормативного значення. З цією метою було введено декілька структурних інновацій. Первинна мета бюджету раціоналізувати деякі сфери, найбільш критичні для фінансових перспектив: пенсії, охорона здоров'я, державна зайнятість і місцеві органи управління.

Отже, як видно з вищевикладеного, сьогодні практично неможливо уявити собі державу, в котрій бездоганна працюють всі фінансово-економічні важелі, що стимулюють притік коштів в бюджет, а державні витрати не перевищують доходів. Як свідчить світовий досвід, прикладом країн, в яких оптимально вирішені проблеми бюджетного дефіциту, небагато - хіба що Німеччина, Японія і Швейцарія. Навіть Сполучені Штати Америки протягом довгого періоду щорічно мають відчутний дефіцит державного бюджету, який в останні роки становить 15-20% усіх витрат, чи 3-6% валового внутрішнього продукту.

Сьогодні розвинуті країни з метою покриття бюджетного дефіциту використовують довгострокові державні цінні папери з низьким відсотком. Адже державні цінні папери (ДЦП) є фінансовим інструментом, який використовується практично в усіх країнах. Випуск їх здійснюється урядами відповідних держав головним чином для неемісійного (неінфляційного) фінансування тимчасового або перманентного дефіциту державного бюджету. Крім того, за поняттям «емісії ДЦП» може одночасно матися на увазі:

• використання ДЦП як ефективного інструменту макроекономічного регулювання (регулювання кредитно-грошового обігу за допомогою операцій на відкритому ринку шляхом впливу на банківську, систему, вплив на рівень і структуру інвестицій та заощаджень населення і суб'єктів господарювання, формування базової ставки для інших оборотних фінансових інструментів тощо);

• розвиток фондового ринку в цілому і торговельної си­стеми для ринку ДЦП зокрема;

• визначення реальної вартості обслуговування державного боргу (процентна ставка прибутковості ДЦП визначається на ринку).

Цікавим є досвід Японії, яка зуміла вдало використати сильні сторони свого науково-інноваційного потенціалу та «дефіцитні» бюджетні ресурси для завоювання сучасних позицій на світовому ринку. За умов обмеженості природних та земельних ресурсів, відірваності від ринків, обмеженості ресурсів капіталу після другої світової війни ставили країну в досить тяжкі стартові умови порівняно з іншими країнами. Сильними сторонами країни були, по суті, тільки прекрасно підготовлені людські ресурси та можливість отримання дешевої електроенергії через сприятливі умови для організації гідроелектростанцій. Завдяки вдалій інвестиційній та інноваційній державній політиці японська промисловість розгорнула свої сильні фактори більш швидко і більш агресивно, ніж інші країни, що володіли суттєвими перевагами.

Починаючи з невеликого стартового капіталу його накопичення розвивалося в країні надзвичайно швидко через високу ощадну норму: відсутність соціального страхування, низький рівень житлового фонду та висока вартість житла, заборона розміщення капіталів за кордоном зробили економність традицією японської нації. Фінансова політика японського уряду заохочувала накопичення та розміщення коштів в двох пріоритетних галузях: сталеливарній та суднобудівній. Держава вкладала бюджетні кошти в інновації, навіть якщо вони перевищували наявні в бюджеті, а приватні особи заохочувались урядом до розміщення заощаджень через систему поштових заощаджень (в поштових відділеннях, які були в наявності в кожному населеному пункті). Ці заощадження, як кредитний капітал розподілялися потім під контролем уряду через Японський банк розвитку під низькі проценти на потреби вітчизняних фірм в пріоритетних галузях. У1970 році в Японії відсутність капіталу вже не була обмежуючим фактором розвитку. Сьогодні Японія є однією з найбільш кредитоспроможних держав світу. Японська промисловість досягла високого рівня конкурентоспроможності, і було змінено пріоритетні напрями розвитку: з 60-х років ними стали автомобілебудування та електроніка.

Японські компанії завжди самі безпосередньо займалися науковими дослідженнями. Крім того, багато бюджетних коштів витрачалося і витрачається на придбання нових більш прогресивних технологій, на участь в міжнародних конференціях, вивчення досвіду іноземних компаній, літератури. У процесі зростання технологічних можливостей збільшувалися державні асигнування на фундаментальну науку. Загальний рівень витрат на НДДКР зріс в Японії з 1,9% ВНП в 1971 році до 3,1 % в 2006 році [12, 65].

Нам також варто звернути увагу на німецьку фінансову політику: країна витрачає дефіцитні кошти переважно на інноваційні проекти, покриває дефіцит позиками і за рахунок реалізації інноваційних проектів повертає борги. Тобто, є взаємозв'язок боргової політики та інноваційного проекту.

На сучасному етапі бюджетні видатки в Україні мають спрямовуватися на стимулювання інноваційного розвитку, що передбачає створення на фоні наукомістких виробництв проривних конкурентоспроможних технологій.

Використання світового досвіду використання дефіцитних коштів на інноваційний розвиток могло б активізувати інноваційні процеси в Україні. При виборі напрямів і моделей інноваційного розвитку слід враховувати особливості та науково-технічний і ресурсний потенціал регіонів. Особливу увагу слід приділити формуванню регіональних фінансово-промислових комплексів, які мають не лише орієнтуватися на ресурсні можливості регіону, а й бути джерелом його інноваційного розвитку.