1924 Року Руська хліборобська партія змінила назву на Християнсько-народна партія, а органом її став тижневик «Свобода».

За допомогою чехо-словацької народився партії о. Я. Шрамка Руська хліборобська партія здобула один мандат у празькому парламенті для Августина Волошина (1925—1929).

Партія гуртувала частину інтелігенції і духовенства, ширшої підтримки у масах не мала.

У рамках спорідненої чеської народовецької партії користувалася автономією. Восени 1938 року самоліквідувалася, давши підтримку єдиній тоді українській політичній організації на Закарпатті — Українському національному об'єднанню.

Союз Земельних Власників (рос. Союз земельных собственников), консервативно-монархічна організація, постала в Україні на весні 1917 з ініціативи Михайла Коваленка. Об'єднувала сер. і великих зем. власників; це були перев. чужинці, які ставилися неґативно до ідеї укр. державности. Разом з Укр.-Дем. Хліборобською Партією С.З.В. організував 29.4.1918 у Києві Хліборобський Конгрес, на якому проголошено П. Скоропадського гетьманом. У кін. жовтня 1918 С.З.В. розпався на дрібних і сер. хліборобів на чолі з Миколою Коваленком, що обороняли незалежність України, та великих землевласників, які вимагали федерації з Росією (І. Дусан, граф Гейден, Ненарохомов). С.З.В. припинив існування по поваленні гетьманського уряду.

Союз Української Поступової Молоді (СУПМ) ім. М. Драгоманова «Каменярі», виховна організація молоді в Галичині, заснована 1929; орієнтувалася на радикально-дем. ідеологію та етичний соціалізм і була під впливом Української Соціалістично-Радикальної Партії (УСРП).

Триступнева організація: централя у Львові, пов. і місц. (1930 — 48, 1933 — 108, 1936 — 291) союзи; понад 15000 членів. Місцеві союзи «Каменярів» мали самоосвітні (їм допомагав у цьому народний університет «Самоосвіта»), спортові і театральні гуртки, часто і хори. Щороку відбувалися пов. здвиги руханки, спорту та змагання.

СУПМ мав пресові органи: «Каменярі» і «Молоді Каменярі», видав кілька інструктивних кн. для праці на місцях. Головою СУПМ був А. Гривнак, генеральний секретар — П. Костюк. СУПМ належав до міжнародного робітничого спортового союзу (централя в Брюселі, секретаріат у Празі) і брав участь у двох його олімпіадах. СУПМ перестав діяти з приходом радянської влади до Галичини.

Спілка — Українська Соціал-Демократична Спілка, політична партія, постала в кінці 1904 в наслідок розколу РУП і оформилася 12 січня 1905 як складова частина Російської Соціал.-Демократичної Робочої Партії (РСДРП) з автономними правами. Розкол РУП стався в наслідок розбіжностей поглядів на над. питання та відношення до РСДРП. С. була проти політ. автономії України і нац.-культурницької праці більшости членів РУП, члени якої Спілці закидала «буржуазний радикалізм», «націоналізм» і постулят «самостійної України». Натомість Спілка прагнула до створення централізованої пролетарської партії усієї Росії. Спілка тісно співпрацювала з діячами РСДРП, маневруючи між меншовиками і більшовиками, та з єврейським Бундом. Спираючися на інтернац. кадри, гол. єврейського походження, та звертаючися до пролетаріату, здебільша несвідомого, С. спершу мала кращу організацію і більший вплив на сел. маси, ніж РУП — УСДРП. Серед членів Спілки, крім національно свідомих українців, були також діячі, які ставилися нейтрально (П. Тучапський) або навіть вороже до українського національного руху (І. Кирієнко), як також росіяни й євреї.

Під час революції 1905 — 1907 Спілка поширила свої впливи серед сільського робітництва в Україні і керувала селянськими і робітничими страйками, ведучи гостру боротьбу з УСДРП, схиляючи на свій бік кол. гуртки РУП. Найбільший успіх Спілка мала під час виборів до II і III Державної Думи, коли здобула значне число депутатів. Органом Спілки був місячник «Правда» (1905); Спілка видала також низку пропагандивних брошур українською і російськими мовами.

З перемогою реакції в Російській Імперії у 1907 серед членів Спілки почалися арешти; низку керівних членів Спілки засуджено на заслання (А. Ріш, Р. Рабінович, Й. Сорокер, Г. Ткаченко та ін.). 1908 Спілка перенесла свій центр за кордон, створивши «групи сприяння» у Львові, Відні, Парижі, Женеві, Цюрісі; зв'язковим органом Спілки у 1908 — 1912 був новозаснований журнал «Правда», що виходив спершу у Львові, а з 4 частини у Відні. Тоді ж Спілка втратила в Україні свої впливи, тому що її керівництво йшло на щораз більші поступки центральним російським тенденціям РСДРП і з уваги на зростання національної свідомості українського селянства. Разом з тим свідоміші українські елементи переходили до українських національних політичних партій і Спілка 1913 припинила діяльність, не відновивши її також у 1917.

Товариство Українських Поступовців (ТУП) — таємна понадпартійна політична і громадська організація українців в Російській Імперії, постала 1908 з ініціативи членів колишньої Української Демократично-Радикальної Партії для координації українського національного руху і його оборони перед посиленим наступом російського уряду і російського націоналізму в добу реакції після розв'язання 2 Державної Думи (червень 1907).

До ТУП належали, крім демократ-радикалів, частина соціалістів-демократів і безпартійних. ТУП очолювала обирана на щорічних з'їздах рада, до якої входили М. Грушевський, Є. Чикаленко, І. Шраг, С. Єфремов, П. Стебницький, С. Петлюра, В. Винниченко, Н. Григоріїв, Ф. Матушевський, Д. Дорошенко, В. Прокопович, А. В'язлов, Ф. Штейнґель, Л. Старицька-Черняхівська й ін.

Централя ТУП перебувала в Києві (тут було кілька її філій — «громад») і координувала працю «громад ТУП» на Україні (бл. би), а також у Петербурзі (2 громади) і Москві. ТУП мало за головну мету обороняти здобуті надбання українства і домагатися нових. Як мінімальну програму поставлено українізацію народного шкільництва, навчання української мови, літератури й історії в середній і вищих школах України, допущення української мови в громадських установах, суді й церкві.

Політичною платформою ТУП була вимога автономії України та визнання принципів конституційного парламентаризму. ТУП до 1917 керувало власне всім українським рухом на Наддніпрянщині; серед інших координувало працю «Просвіт», різних культурно-освітніх клубів, тісно співпрацювало з Українським Науковим Товариством у Києві; йому належала Українська книгарня в Києві (колишнє видавництво «Киевская Старина»). Неофіційними органами ТУП були в Києві щоденник «Рада» й журнал «Украинская Жизнь» у Москві.

ТУП (зокрема його громади в Петербурзі) підтримувало добрі взаємини з опозицією в III і IV Думах, особливо з лідерами Конституційно-Демократичної Партії (П. Мілюковим, Н. Некрасовим) та групою автономістів-федералістів (В. Обнінським), які визнавали за українцями право на національно-культурний розвиток, а також з російськими вченими О. Шахматовим, Ф. Коршем та С. Мельґуновим.

У вересні 1914 ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін (одночасно неґативно оцінюючи проросійську декларацію «Украинской Жизни»), у листопаді 1914 поставилося з застереженням до діяльности Союзу Визволення України. У кінці 1914 серед членів ТУП почалися арешти (насамперед заарештовано М. Грушевського). У грудні 1914 ТУП видало декларацію «Наша позиція», яка висловлювалася «за демократичну автономію України, ґарантовану також федерацією рівноправних народів»; у січні 1917 позитивно відгукнулося на мирові заходи президента США Вілсона, висловлюючи «волю українського народу до самостійного розвитку».

Після лютневої (березневої) революції ТУП скликало 17 березня 1917 у Києві нараду представників українських організацій і партій, на якій засновано Українську Центральну Раду. Останній з'їзд ТУП у Києві 7 квітня 1917 ухвалив змагатися леґальними шляхами за здійснення автономії України й ТУП перейменувалося на Союз Українських Автономістів-Федералістів, який у червні 1917 перетворено на Українську Партію Соціалістів-Федералістів.

Украї́нська демократи́чна па́ртія (УДП) — створена у 1904 р. у Києві з членів Загальної Української Безпартійної Демократичної Організації (ЗУБДО).

Програма УДП передбачала скасування абсолютизму в Росії та заведення конституційного ладу (під впливом «кадетів»), автономія України з українським крайовим сеймом, впровадження української мови в шкільництво, судівництво, адміністрацію. Серед лідерів УДП були С. Єфремов, Є. Чикаленко, Б. Грінченко.

Наприкінці 1904 р. від УДП відійшла ліва група, що створила Українську радикальну партію, яка в 1905 р. об'єдналася з УДП, утворивши Українську Демократично-Радикальну Партію, що гуртувала переважно помірковану інтелігенцію і програма якої була побудована на принципах парламентаризму й федералізму.

Українська Демократично-Радикальна Партія (УДРП) — постала в Києві при кінці 1905 з об'єднання Української Демократичної Партії з Українською Радикальною Партією й гуртувала переважно помірковану інтелігенцію.

Програма УДРП була побудована на принципах парламентаризму й федералізму: Україна мала здобути в рамках конституції Росії широку автономію. У соціально-економічному плані Українська Демократично-Радикальна Партія передбачала примусовий викуп від приватних власників землі й промислових підприємств, які з часом мали бути націоналізовані.

УДРП мала в Першій і Другій Державних Думах своїх депутатів, які заснували окрему українську фракцію, згодом оформлену в Українську Думську Громаду.

Партія мала пресові органи: «Громадська Думка», «Рада» і «Рідний Край».

На початку 1908 УДРП розпалася, а її члени створили Товариство Українських Поступовців (ТУП).

Українська Демократично-Хліборобська Партія (УДХП) — заснована в Лубнах у травні 1917 за ініціативою С. Шемета, М. Боярського, В. Шкляра, Л. Климова, М. Макаренка та ін.; установчі збори відбулися 29. 6. 1917 у Лубнах з участю 1 500 селян та 20 дідичів.

Українська демократично-хліборобська партія (УДХП) - українська політична партія консервативного напряму. Виникла у травні (за деяк. дан - влітку) 1917 у Лубнах. Засновники - М. Боярський, С. Шемет, В. Шкляр, В. Чигрин, І. Корнієнко, М. Макаренко. Спочатку партія мала назву Українська демократична партія.

29 червня 1917 у Лубнах відбулися установчі збори партії (взяли участь 1500 селян і 20 поміщиків), на яких ухвалено основні засади її діяльності: досягнення суверенності українського народу, збереження приватної власності, вирішення земельного питання Українським соймом на основі парцеляції поміщицьких земель за викуп. На основі цих принципів члени організації В. Андрієвський, С. Шемет та В. Липинський розробили проекти програми. Офіційною програмою став проект, підготовлений В. Липинським (виданий у жовтні 1917), за пропозицією якого партія отримала назву УДХП. Програма партії передбачала досягнення політичної самостійності України, формування провідної верстви з державницькою свідомістю, розробку демократичного проекту державного устрою (в ім'я самостійності В. Липинський на деякий час поступився ідеєю монархізму). Програма проголошувала загальні громадянські права та автокефалію релігійних конфесій в Україні. В економічному розділі передбачалось встановлення державного контролю за національним господарством, співіснування орендної та приватновласницької форм землеволодіння. Партія відстоювала ідею створення єдиного національного фронту для розбудови Української держави. У березні 1918 керівництво УДХП вело переговори з Українською Центральною Радою про входження членів партії до її складу. УДХП сприяла приходу до влади П. Скоропадського, але згодом ставилася із застереженнями до політики гетьманського уряду. У травні 1918 УДХП увійшла до складу Українського національно-державного союзу. У жовтні 1918 учасники II з'їзду виступили проти курсу гетьманського уряду на утворення федерації з небільшовицькою Росією та схвалили рішення про встановлення контактів з Українським національним союзом. У період Директорії УНР у партії відбувся розкол. В боротьбі з більшовиками шукала підтримки у П. Болбачана і Є. Коновальця.

Навесні 1920 у Відні окремі лідери партії (С. Шемет, В. Липинський, О. Скоропис-Йолтуховський) створили монархічну організацію Український союз хліборобів-державників, інші увійшли до складу Ради республіки. Своїх періодичних видань партія не мала; використовувала газету “Вісник лубенського громадського комітету”. З 1920 у Відні виходив періодичний збірник УСХД з матеріалами з історії партії.

Українська Католицька Народна Партія (УКНП), з 1931 р. назва - Українська Народна Обнова (УНО) — політична партія, заснована 1930 р. у Львові (яка до деякої міри заступила місце Христ.-Суспільної Партії). Стояла на засадах католицької віри й Церкви, поборювала атеїзм і масонство; вимагала автономії для українських земель у Польщі, була лояльна щодо Польської держави. Опікуном УКНП був єпископ Г. Хомишин, і в його Станиславівській єпархії вона мала найбільший вплив. З 1933 р. головою УКНП був І. Волянський, посол до польського сейму). Одним з діячів УКНП був публіцист О. Назарук. Пресовий орган «Нова Зоря». Великого значення УКНП не мала.

Українська Комуністична Партія (УКП, популярно - укапісти) — партія, створена на установчому з'їзді 22 — 25. 1. 1920, що стала найпослідовнішим теоретичним й орг. оформленням укр. комунізму. На відміну від ін. його течій, УКП не тільки обґрунтовувала потребу такої партії інтересами революції на Україні, а й доводила своє право на існування посиланнями на органічний зв'язок з попереднім розвитком гром.-політ. руху: від створення РУП 1900, з якої 1905 виділилася УСДРП, участі УСДРП в нац.-визвольній революції 1917 і виділення з неї лівого крила незалежних соц.-демократів, а еволюція цих останніх до комунізму й призвела до утворення УКП. Шлях лівої течії УСДРП до комунізму був аналогічний до такого самого виділення на Зах. ком. партій з евр. соц.-демократії. Теоретичне обґрунтування цього процесу зформулював у кн. «Від демократії до комунізму» А. Річицький.

Посилаючися на своє органічне пов'язання з укр., нацією й її історією, УКП вважала, що керівною силою революції на Україні має право бути саме вона, а не КП(б)У, яка, як неподільна частина рос. ком. партії — РКП(б), була чужа укр. нації та її відродженню й об'єктивно стала знаряддям відновлення «єдиної неділимої» Росії). Виходячи з цієї відмінности, УКП підтримувала створення дем. УНР, але домагалася переростання укр. нац.-дем. революції на соц., а УНР — на самостійну УРСР. УКП виступала проти насадження на Україні сов. системи ззовні й обстоювала творення її тільки внутр. силами укр. революції. На її думку, больш. окупація України силами Червоної армії загрожувала відновленням Рос. Імперії і тим гальмувала розвиток комунізму на Україні, викликаючи повстання проти большевиків мас укр. населення. Виходячи з засади «внутр. сил», УКП започаткувала теорію відмінности комунізму поневоленої нації від комунізму панівної.

На час найбільшого піднесення її діяльности (1920) УКП нараховувала бл. З 000 чл. До неї переходили кол. боротьбисти, а на поч. її існування й чл. КП(б)У, зокрема 1920 до УКП перейшла вся верхівка Кобеляцької пов. організації КП(б)У, тоді ж перейшов до неї й гол. «фракції федералістів» у КП(б)У Лапчинський. Але УКП утворилася вже під час остаточного встановлення воєнно-політ. диктатури РКП(б) на Україні, яка терором гальмувала її зростання. Під цим тиском і за підтримкою ЦК КП.б)У в УКП 1923 утворилася «ліва фракція», яка висунула тезу влиття в КП(б)У, мотивуючи цей крок можливістю українізації останньої.

Не бачивши перспектив на дальше існування, ЦК УКП 27. 8. 1924 подав до Комінтерну меморандум, в якому висунув умову: якщо Комінтерн визнає незалежність УРСР і право комуністів України мати свою партію в Комінтерні, — УКП самоліквідується. Комінтерн, керований рос. ком. партією, деклярацісю від 24. 12. 1924 запевнив УКП, що УРСР суверенна держава, а КП(б)У є його чл., з уваги на що УКП мусить самоліквідуватися, а її чл. мають перейти до КП(б)У. Розуміючи фальшивість цих запевнень, але й не маючи ін. виходу під терором ҐПУ (багатьох її чл., у тому ч. й її лідера А. Річицького, не раз заарештовувано), УКП підпорядкувалася рішенню Комінтерну, і значна частина її чл. увійшла до КП(б)У.

Керівними діячами УКП були: М. Ткаченко († 1919) й А. Річицький (обидва автори програми УКП), А. Драгомирецький, М. Авдієнко, Ю. Мазуренко, Ю. Лапчинський, П. Кулиниченко, О. Яворський, Й. Дідич, В. Животков, Я. Замочних, А. Симон, І. Зерницький (псевд.). Крім них, до активу УКП належали також П. Кияниця, П. Корнієвський (лідер «лівої фракції»), М. Грицай, П. Синявський. Після влиття в КП(б)У декого з кол. укапістів висунуто на відповідальні посади в партійному й держ. апараті: А. Річицького обрано кандидатом у чл. ЦК КП(б)У, М. Грицай був членом ЦК ЛКСМУ і секретарем ЦК підпільної організації ком. молоді Зах. України, Т. Корнієвський — чл. Президії Всеукр. Ради Проф. Спілок, Ю. Лапчинський — консулом у Львові. Наявність укапістів (як і раніше прийнятих за подібних умов боротьбістів) справді була гальмом великодерж. політики Москви на Україні, через що більшість їх, гол. за обвинуваченням в укр. націоналізмі, була ліквідована, а решта зазнала важких репресій (у тому ч. Б. Антоненко-Давидович).

Украї́нська наро́дна па́ртія (УНП) — організація націоналістичного напрямку, заснована 1902 року Миколою Міхновським.

Політичне кредо партії сформульоване Міхновським у так званих «10 заповідях», що проголошували самостійну «демократичну республіку, шанування української мови, традицій». Лозунг «Україна для українців» трактувався таким чином, що саме український народ має бути господарем на власній землі.

1905 року в «Самостійній Україні» у Львові було опубліковано проект української конституції, складений Міхновським.

Серед лідерів УНП були ще Микола, Володимир та Сергій Шемети, О. і С. Макаренки, В. і Г. Шевченки, О. Степаненко та інші.

Після 1907 року діяльність УНП занепала.

1917 року колишні члени УНП створили Українську партію Соціалістів-Самостійників.

Украї́нська трудова́ па́ртія (УТП) — заснована 18. 10. 1917 у Києві, ідеологічно близька до Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У ній брали участь переважно українські кооператори, лідером був Федір Крижанівський, який представляв УТП в Центральній і Малій Раді та в Українському Національному Союзі. УТП була малочисельна і не відіграла велику роль.

Українська Трудова Партія (також Трудова Партія, Українська Народна Трудова Партія) — назва галицької Національно-Демократичної Партії, ухвалена на партійному з'їзді 28. 3. 1919 у Станиславові. Вона була найсильнішою галицькою партією в Укр. Нац. Раді ЗУНР і Генеральному Секретаріаті; до неї належав диктатор ЗУНР Євген Петрушевич і члени його уряду.

Народний Комітет УТП протестував проти Варшавської угоди уряду УНР з Польщею, яка визнавала приналежність Галичини до Польщі; 4. 8. 1921 — проти Ризького договору.

УТП заперечувала польську державність на українських землях, кваліфікувала польську владу як чужу окупацію і визнавала уряд ЗУНР під проводом Є. Петрушевича за кордоном.

21. 5. 1923 Народний з'їзд УТП протестував проти рішення Ради Амбасадорів 14. 3. 1923, що віддала Галичину Польщі. Це рішення викликало значні розходження серед керівних кіл УТП. В її проводі позначився поділ на 3 групи:

1. т. зв. незалежна (орган «Наш Прапор»; лідери: Є. Евин, о. Олександр Стефанович, Ісидор Голубович), яка відкидала рішення Ради Амбасадорів, будь-яку спробу полагодити українсько-польські взаємини та підпорядкувалася закордонній групі партії з Є. Петрушевичем на чолі.

2. Впливова група «Діла», яка підкреслювала незалежність крайової політики від закордонних центрів, зокрема від групи Петрушевича, що тоді перейшов політично на радянофільство («група політичного реалітету»).

3. Група, яка покинула УТП і заснувала Українську Партію Національної Роботи.

Уже 1924 між цими 3 групами почалися переговори про консолідацію українського національно-демократичного табору, які призвели на з'їзді 11. 7. 1925 до їх повного злиття в Українське Національно-Демократичне Об'єднання (УНДО).

Українська Національно-Демократична партія (УНДП) — заснована в грудні 1899 у Львові, з бувших членів Української Радикальної партії.

Заснована з ініціативи Івана Франка, Володимира Охримовича, В'ячеслава Будзиновського, Євгена Левицького, Теофіла Окуневського.

Вищий орган партії — Народний Комітет.

Офіційне партійне видання УНДП — газета «Народ».

На партійному з'їзді 28. 3. 1919 у Станиславові перейменована на Українську Трудову Партію.

Українська Національно-революційна Партія, існувала в липні-серпні 1917 як фракція Укр. Партії Соціалістів-Революціонерів; лідер М. Любинський. У.Н.-Р.П. виступала проти згоди Центр. Ради з «Інструкцією» Тимчасового Уряду в Петрограді.

Украї́нська па́ртія лі́вих соціалі́стів-революціоне́рів (боротьби́стів) — ліва фракція УПСР, яка на 4 з'їзді УПСР (13 — 16. 5. 1918) захопила Центральний Комітет, пропаґувала «радянську» форму влади та домагалася співпраці з більшовиками. Видавала тижневик «Боротьба» (ред. В. Еллан-Блакитний).

Організаційним ядром нової партії стала ліва меншість УПЛСР, яка об'єдналася навколо газети «Борьба» під назвою УПЛСР (борьбистів). Лідерами партії стали Є. Терлецький, М. Алексєєв, В. Качинський та інші.

Борьбисти оголосили про своє визнання радянської влади та бажання співробітничати з КП(б)У. Водночас замість диктатури пролетаріату обстоювали так звану диктатуру трудових класів. У 1919 році борьбисти входили до органів радянської влади, брали участь у боротьбі проти денікінців.

У грудні 1919 між ЦК УПЛСР(б) і ЦК КП(б)У укладено угоду про співробітництво, представник борьбистів Терлецький Є.П. увійшов до складу Всеукрревкому.

На початку 1920 року партія налічувала 7700 членів. У червні 1920 року ЦК УПЛСР(б) і ЦК КП(6)У уклали угоду про самоліквідацію партії борьбистів та вступ її «кращих представників» до КП(б)У. Це викликало розкол в УПЛСР(б): права течія створила оргбюро у складі В. Арнаутова, С. Мстиславського, Я. Брауна і згодом взяла назву УПЛСР-синдикалістів (у грудні 1920 року об'єдналася з УПЛСР-інтернаціоналістів).

У липні 1920 IV з'їзд УПЛСР(б) прийняв рішення про самоліквідацію партії. Частину її членів прийнято до КП(б)У.

Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), популярна назва: есери — споріднена з російською партією соціалістів революціонерів.

У 1905—1917 роках існували окремі гуртки УПСР у Сімферополі, Одесі, Радомишлі, Баришполі, Києві (видавали нелегально орган «Боротьба» 1913—1915). Як всеукраїнська партія оформилася 17—18 квітня 1917 року в Києві; на установчих зборах устійнено тимчасову програму УПСР, ухвалено постанову про територіальну автономію України й скликання Українських Установчих Зборів, вирішено домагатися націоналізації землі. Керівництво УПСР складалося головно зі студентів: М. Ковалевський, Л. Ковалів, П. Христюк, В. Залізняк, М. Шраг, О. Севрюк. З УПСР співпрацював Михайло Грушевський. Органами партії були: щоденник «Народна Воля» і тижневик «Боротьба». Завдяки ефективній пропаганді («земля — народові без викупу») УПСР здобула у виборах до російських Установчих Зборів перевагу над іншими партіями (50% всіх голосів на Україні). У повній залежності від проводу УПСР була Українська селянська спілка.

За Центральної Ради УПСР брала участь в уряді Володимир Винниченка (П. Христюк, М. Стасюк, М. Ковалевський, Всеволод Голубович, М. Шаповал). Після проголошення IV Універсалу 30 січня 1918 створено уряд з есерів на чолі з В. Голубовичем (7 есерів і 2 есдеки). УПСР мала перевагу в Раді Міністрів також після повернення уряду до Києва (1 березня 1918).

За гетьманату УПСР провадила діяльність нелегально. На IV з'їзді, що відбувся 13 — 16. 5. 1918 в околицях Києва, стався розкол УПСР на ліве крило — боротьбістів (Л. Ковалів, Г. Михайличенко, О. Шумський, В. Елланський, А. Приходько, А. Заливчий, Ю. Мазуркевич, П. Любченко), яке захопило ЦК і стояло на позиціях «радянської форми» влади та за співпрацю з більшовиками, і праве крило, так звана «центральна течія» (І. Лизанівський, М. Чечель, М. Шраг, Микола Шаповал, Н. Григоріїв, М. Салтан, В. Голубович, О. Севрюк, Д. Одрина, Олександр Жуковський, П. Христюк, О. Якко, А. Степаненко, Ю. Охримович). Боротьбісти перейменувалися 6 — 8. 3. 1919 на Українську партію соціалістів-революціонерів-боротьбістів (комуністів). Центральна течія УПСР взяла участь в організації Українського Національного Союзу (М. Шаповал) та у поваленні гетьманату. На Трудовому Конгресі есери домагалися соціалізації землі, націоналізації приватних зал., цукроварень, фабрично-заводських підприємств, передачі держ. органів влади колективам, складеним з представників трудового люду — селян і робітників. За Директорії до уряду Володимира Чехівського (УСДРП) входили М. Шаповал, О. Мицюк, І. Штефан, Сергій Остапенко. Натомість інші діячі УСРП не входили до уряду Остапенка (він вийшов з УПСР), і на знак протесту проти його політики УПСР разом з іншими соціалістичними партіями утворила Комітет Охорони Республіки (22. 3. 1919). В уряді Бориса Мартоса (УСДРП) брав участь М. Ковалевський, І. Лизанівський, І. Паливода, Л. Шрамченко, з 9. 6. 1919 ще Д. Одрина (гол. ЦК партії) та Т. Черкаський (секретар ЦК партії); в уряді І. Мазепи — М. Ковалевський, М. Черкаський, Н. Григоріїв, Л. Шраменко, П. Христюк. В кін. 1919 частина чл. УПСР вийшла на еміграцію (Чехо-Словаччина, Австрія), де пропаґувала принцип «диктатури трудових мас» (М. Шаповал, Н. Григоріїв). Дехто з лідерів УПСР — М. Грушевський, М. Чечель, М. Шраг, П. Христюк, Д. Ісаєвич заснували «закордонну делегацію» УПСР у Відні, яка з 1920 видавала орган «Борітеся — Поборете» (1920 — 22), прагнучи перетворити УНР на «радянську республіку» та дійти до примирення з сов. Росією. Від 25. 2. 1920 до 5. 7. 1920 закордонні групи УП СР і Укр. Ком. Партії створили спільний «радянсько-рев. блок». метою якого було створення укр. сов. радянської республіки. На поч. 1921 УПСР на еміграції розкололася: 1) просов. група, очолена «закордонною делегацією», 2) празька — на чолі з М. Шаповалом; видавала «Вільну Спілку» (1921 — 23) та 3) Орг. Комітет УПСР за кордоном (М. Ковалевський і M. Залізняк) у Відні. Після повороту «закордонної делегації» на сов. Україну (1924) і смерти М. Шаповала (1932) організації есерів об'єдналися і створили у Празі спільний ЦК УПСР за кордоном, що видавав «Трудову Україну» за ред. Н. Григорієва. По другій світовій війні УПСР відновила свою діяльність на еміграції (лідери Я. Зозуля, Микола Шаповал), взяла участь у створенні Української Національної Ради (1948) і в 1950 разом з іншими соціальстичними партіями об'єдналася в Українську Соціалістичну Партію.

Українська Партія Соціалістів-Самостійників (УПСС) — заснована у Києві 30 грудня 1917, складалася з членів колишньої Української Народної Партії та з військових елементів. Домагалася негайного проголошення самостійности України, визнавала соціальну програму, за якою земля мала належати хліборобам, а фабрики й заводи — робітникам.

За Центральної Ради УПСС стояла в опозиції до уряду, критикуючи земельну політику і ліберальне ставлення до меншостей.

За Гетьманату УПСС ставилася критично до офіційної політики і належала до ініціаторів створення Українського Національно-Державного Союзу (травень 1918), брала участь в Українському Національному Союзі та мала свого представника в Директорії (О. Андрієвський).

За Директорії УПСС входила до урядів В. Чехівського (М. Білинський, І. Липа, О. Осецький, Д. Симонів) та С. Остапенка (М. Білинський, О. Шаповал, Д. Симонів, І. Липа).

Незадоволена політикою уряду Б. Мартоса, УПСС разом з отаманом В. Оскілком і з народними республіканцями (Є. Архипенко) організувала невдалий переворот у Рівному (29 квітня 1919).

На еміграції УПСС відновила свою діяльність у Відні, але з 1922 змінила назву на Українську Народну Партію, яка пробувала активізуватися на Волині під проводом В. Оскілка, видаючи у Рівному свій орган «Дзвін» (1923 — 25).

Серед лідерів УПСС були: О. і П. Макаренки, І. Луценко, О. Андрієвський, І. Липа, П. Болбочан; її органом у 1918 був «Самостійник».

Назагал УПСС була малочисельна і не відограла поважної ролі в політичному житті.

Украї́нська па́ртія соціалі́стів-федералі́стів (УПСФ, популярно — есефи) — ліберально-демократична партія, що оформилася у червні 1917 року з колишніх членів Української Демократично-Радикальної Партії (1905 — 1908) та Товариства Українських Поступовців (1908 — 1917), які після з'їзду ТУП 7 — 8 квітня 1917 року перетворилися на Союз Українських Автономістів-Федералістів, а з вересня на УПСФ.

УПСФ поновила програму Української Демократично-Радикальної Партії й складалася переважно з інтелігенції, яка досі провадила національно-культурну роботу, мавши найкращі з усіх партій фахові кадри. Назва партії скоріше віддавала данину духові часу (соціалізм її був поміркований), фактично ж вона стояла на позиціях консерватизму, а федералізм розуміла як світову форму міждержавних взаємин і децентралізовану адміністративну побудову. Головою УПСФ був Сергій Єфремов, а до керівних її членів належали: Андрій Ніковський, Ілля Шраг, Олександр Лотоцький, Петро Стебницький, Андрій В'язлов, Іван і 3інаїда Мірні, Василь Біднов, Федір Матушевський, В'ячеслав Прокопович, М. Кушнір, Сергій Шелухин, Максим Славінський.

Органом УПСФ був щоденник «Нова Рада».

За Центральної Ради до урядів Володимира Винниченка входили Сергій Єфремов, Олександр Шульгин, Олександр Лотоцький, Петро Стебницький, Іван Мірний, а до уряду Ввсеволода Голубовича — Сергій Шелухин, В'ячеслав Прокопович, Олександр Лотоцький, Іван Фещенко-Чопівський.

За гетьманату УПСФ брала участь у формуванні Українського Національно-Державного Союзу і Українського Національного Союзу, її члени входили до другого уряду Федора Лизогуба (24 жовтня 1918 року): Олександр Лотоцький, Петро Стебницький, Андрій В'язлов, Максим Славінський.

За Директорії брали участь в уряді Володимира Чехівського (П. Холодний, О. Шелухин, Іван Огієнко, М. Корчинський), Сергія Остапенка (Іван Фещенко-Чопівський, К. Маціевич, Д. Маркович, Іван Огіенко, Овксентій Корчак-Чепурківський, Михайло Корчинський, М. Кривецький), Ісаака Мазепи (Іван Огієнко); у травні 1920 есеф В'ячеслав Прокопович утворив кабінет міністрів.

На еміграції в Празі 1923 УПСФ перейменувалася на Українську Радикально-Демократичну Партію, яку очолив О. Лотоцький. Партійні лідери (М. Славінський, А. Яковлів, О. Шульгин, К. Мацієвич, В. Прокопович, О. Саліковський й ін.) близько співпрацювали з екзильним державним центром УНР.

По Другій світовій війні радикальні демократи не відновили діяльности своєї партії; ідейно близьким до них був Український Національно-Демократичний Союз, створений 1946 року.

Українська Радикальна Партія, створена в кінці 1904 року в Києві групою, що відкололася від Української Демократичної Партії; складалася переважно з письменників: Б. Грінченко, С. Єфремов, Модест Левицький, Ф. Матушевський та ін. Виступала: за встановлення в Росії конституційної монархії, за право України на автономію. У.Р.П. зосередила свою діяльність на виданні політичних брошур, що виходили у Львові й Петербурзі. Не маючи впливу на маси, восени 1905 року вона об'єдналася з Українською Демократичною Партією під назвою Українська Демократично-Радикальна Партія.

Украї́нська радика́льна па́ртія (УРП) або коротко: Радикальна Партія (спершу: Русько-українська радикальна партія, а з 1926: Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП)) — політичне угрупування засноване 4 жовтня 1890 у Львові, яке виросло з радикальних молодіжних гуртків, що постали в Галичині в кінці 1870-х років під впливом Михайла Драгоманова.

Заснована з ініціативи Івана Франка, Михайла Павлика, В'ячеслава Будзиновського, Євгена Левицького, Северина Даниловича, Кирила Трильовського й інших.

УРП була першою українською політичною партією європейського зразка — з суцільною програмою, масовою організацією і реєстрованим членством. В основу програми покладено етичний і науковий соціалізм на демократичній і кооперативній базі, людську гідність для всіх і всеукраїнську єдність (соборність всіх українських земель).

Проголошувалася головна мета: пробудження свідомості мас, перетворення їх на політичну силу, з вимогами якої мусила б рахуватися австрійська влада.

Радикальний рух прагнув до секуляризації українського суспільного й культурного життя та поборював Українську греко-католицьку церкву й духовенство, яке тоді відігравало провідну роль в Галичині. УРП організувала селян і робітників, скликала віча по селах, закладала кооперативи (народні спілки), проголошувала гасло політичної боротьби власними силами народу, виховувала ряди діячів з селян і робітників, організувала жіноцтво. УРП мала виразно опозиційну програму до уряду та тодішніх народовців й успішно поборювала «нову еру».

На з'їзді у Львові 1895 склала під впливом Юліана Бачинського заяву про політичну самостійність українського народу. На з'їзді 1897 висунула постанову про підготову селянського страйку. У зв'язку з виборами УРП влаштувала масові селянські віча за загальне виборче право; 1895 від неї обрано 3 послів до сейму, а 1897 — 2 до віденського парламенту (Т. Окуневський, Р. Яросевич).

Драгоманов вважав постання партії за передчасне, але погодився з доконаним фактом; інтенсивно співпрацюючи в радикальних органах, він своїм авторитетом формував ідейне обличчя УРП. Смерть Драгоманова (1895) приспішила процес диференціації в радикальному русі, який призвів до розламів в УРП.

З 1895 в партії змагалися три течії: соціалісти-народники (драгоманівці), соціалісти-марксисти і радикальні народовці. 1899 з партії вийшли прихильники останніх двох течій:

• М. Ганкевич, Юліан Бачинський, Роман Яросевич, Семен Вітик й інші заснували Українську соціал-демократичну партію;

• Володимир Охримович, Євген Левицький, В. Будзиновський, Теофіл Окуневський, Іван Франко та інші створили разом з більшістю народовців Українську націонал-демократичну партію (НДП).

УРП стала фактично партією селян. Після НДП УРП була найсильнішою партією в Галичині; у віденському парламенті вона мала 1911 — 5 (Л. Бачинський, В. Стефаник, К. Трильовський, М. Лагодинський, П. Лаврук), у галицькому сеймі 1913 — 6 послів. У 1900-х роках завдяки діячам УРП (зокрема К. Трильовському) створено фізкультурну організацію «Січ», а 1913 парамілітарне товариство Українські січові стрільці (УСС).

З проголошенням ЗУНР УРП увійшла до Української Національної Ради; члени Державного Секретаріату від неї були: Дмитро Вітовський — секретар військових справ й Іван Макух — внутрішніх справ; Лев Бачинський був віцепрезидентом УНРади. Після упадку української держави УРП створила коаліцію з Українською народною трудовою партією в Міжпартійній Раді у Львові.

Українська Соціал-Демократична Партія (УСДП) — постала з меншості членів Української Радикальної Партії, які відкололися від неї 1900 та оформилися як Українська Соціал-Демократична Партія Галичини і Буковини, з 1900 виходив її орган двотижневик «Воля» (до 1907). Перший з'їзд УСДП відбувся щойно у 1903 під проводом М. Ганкевича і С. Вітика.

До 1907 УСДП була властиво секцією Польської Соціал-Демократичної Партії Галичини і Шлезьку (федеративною частиною Соціал-Демократичної Партії Австрії), що викликало опозицію молодших членів УСДП, які бажали самостійної партії; опозиція відбула конференцію 1907 і почала закладати самостійні міські комітети УСДП. 1911 утворилися дві фракції УСДП: стара під керівництвом М. Ганкевича і С. Вітика та самостійницька під проводом Л. Ганкевича, В. Старосольського, П. Буняка й І. Квасниці. Примирення обох фракцій відбулося на 5 з'їзді УСДП (березень 1914). УСДП підкреслювала потребу профспілкового руху українського робітництва, брала активну участь у селянських страйках, мала вплив на розвиток самостійницької ідеології серед молоді. Входячи як автономна організація до Австрійської Соціал-Демократичної Партії, УСДП підтримувала також тісні зв'язки з соціал-демократичним рухом Наддніпрянщини. У парламентарних виборах УСДП мала бл. 8% українських голосів й у виборах 1907 ввела двох своїх послів до віденського парламенту. Пресові органи: «Земля і Воля» (1907 — 12 і 1919 — 24), «Вперед» (1912 — 13 і 1918 — 24) та «Праця».

У першому уряді ЗУНР УСДП мала свого представника (А. Чернецького — державного секретаря праці й суспільної опіки), але у грудні вийшла з коаліції і перейшла до опозиції (1918 — 19). У 1919 — 20 входила до уряду УНР (В. Темницький, Й. Безпалко, В. Старосольський); 1921 перейшла на платформу радянської влади на Україні й поставилася неґативно до закордонного уряду ЗУНР. Цей курс зміцнився приходом до УСДП кількох послів з Волині (1923 та з одночасною сильною і плановою ком. інфільтрацією, яка призвела до того, що з'їзд 18. 3. 1923 ухвалив перехід на ком. платформу, усунув з проводу М. і Л. Ганкевичів, Старосольського, Буняка, Квасницю та ін. У січні 1924 польська адміністрація ліквідувала УСДП й газети «Вперед», «Земля і Воля» та місячник «Нова Культура». Тоді прокомуністичні елементи перейшли до Комуністичної Партії Західної України, а соціал-демократичної меншість згуртувалася навколо культурно-освітнього товариства «Робітнича Громада» й оформилася як група «Вперед» під проводом Л. Ганкевича, з 1929 знову прибрала назву УСДП. З 1933 її головою став Старосольський. Впливи відновленої УСДП були незначні. УСДП була членом II Соц. Інтернаціоналу. З вибухом війни УСДП припинила діяльність, а на еміграції створила з іншими соціалістичними групами одну Українську Соціалістичну Партію.

Украї́нська соціа́л-демократи́чна робітни́ча па́ртія (УСДРП, популярно есдеки) — виникла в грудні 1905 з Революційної української партії (РУП); визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, почасти з робітників і селян. Підкреслюючи національні питання і домагаючися автономії України, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії; за столипінської реакції виступала разом з єврейським «Бундом», почасти і з меншовиками; число членів бл. 3 000 (1908).

Наслідком поліційних переслідувань після 1908 УСДРП вела обмежену діяльність (процес групи соціал-демократів у Катеринославі), видавала газети «Праця», «Робітник», «Наш Голос» (остання появлялася у Львові). Лідерами її були: В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Антонович, Л. Юркевич, М. Ткаченко, М. Ковальський, М. Порш. УСДРП поновила діяльність на з'їзді в Києві 17 — 18 квітня 1917 і домагалася автономії України; її органом був щоденник «Робітнича газета».

За Українська Центральна Ради УСДРП взяла на себе основний тягар виконавчої влади (уряди В. Винниченка). Бувши обережнішою у земельному питанні, УСДРП втратила підтримку мас на користь Української Партії Соціалістів-Революціонерів, хоч диспонувала кращими політичними кадрами. Після IV Універсалу з УСДРП в уряді залишилися тільки 2 міністри. (Д. Антонович, М. Ткаченко).

За Гетьманату УСДРП була в опозиції, а її лідери (В. Винниченко, С. Петлюра й ін.) тимчасово були ув'язнені. УСДРП брала участь в Українському Національному Союзі, в підготовці перевороту і в формуванні Директорії, до якої увійшли В. Винниченко (голова) й С. Петлюра. Діячі УСДРП стояли на чолі уряду (В. Чехівський, Б. Мартос, І. Мазепа) або брали участь в інших урядах.

На IV з'їзді (10 — 12 січня 1919) УСДРП розкололася на дні фракції: праву — «офіційну соціал-демократичну» і ліву — «незалежну», яка ставилася з застереженнями до централістичної політики російської комуністичної партії на Україні, але визнавала потребу організації радянської влади на Україні і встановлення «диктатури пролетаріату» та негайного миру з радянською Росією (А. Пісоцький, В. і Ю. Мазуренки, М. Ткаченко, М. Авдієнко). Проти названих виступали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра, І. Мазепа і більшість з'їзду, обстоюючи потребу «трудової демократії», повільну соціалізацію головних галузей народного господарства та підтримку Директорії. На Трудовому Конгресі УСДРП висловилася за демократичний парламентаризм, здійснення важливих соціальних реформ, залишення верховної влади в руках Директорії, а на місцях — комісарів.

Щоб уможливити Директорії порозуміння з Антантою, соціал-демократи відкликали 7 лютого 1919 своїх міністрів з уряду, залишивши С. Остапенкові вільну руку для переговорів з французькими представниками в Одесі. Одночасно С. Петлюра вийшов з УСДРП, а В. Винниченко вибув зі складу Директорії, передавши свої повноваження С. Петлюрі (11 лютого 1919). ЦК УСДРП (Й. Безпалко, А. Лівицький, М. Шадлун, ї. Романченко), що залишився на Україні, продовжував підтримувати політику Директорії й урядів Б. Мартоса (9. 4. — 27. 8. 19191 та І. Мазепи (27. 8. 1919 — травень 1920), а ті її члени, що виїхали на еміграцію (В. Винниченко, Б. Матюшенко, В. Левицький, П. Дідушок, М. Порш, В. Мазуренко, С. Вікул), на конференції 9 — 13 вересня 1919 у Відні домагалися виходу есдеків з уряду. «Незалежні» есдеки в січні 1920 створили Українську Комуністичну Партію, що стала леґальною радянською партією і стояла за самостійність УССР.

На еміграції «Закордонна делегація УСДРП» (лідери: І. Мазепа, П. Феденко, О. Козловський, Ольгерд-Іполит Бочковський, Б. Матюшенко, В. Старосольський, Й. Безпалко) мала центр у Празі і належала до Соціалістичного Інтернаціоналу.

Партійні органи: «Вільна Україна» (Л.), «Соціалістична Думка» (Л, — Прага, 1922 — 23) і «СоціалістДемократ» (Прага — Подєбради). УСДП не входила до Уряду УНР в екзилі, але лояльно ставилася до нього.

По другій світовій війні УСДРП взяла участь у створенні Української Національної Ради, 1950 об'єдналася з іншими соціалістичними партіями в Українську Соціалістичну Партію.

Українська Соціалістична Партія (УСП) — заснована 1900 в Києві, діяла на Правобережжі.

Програма партії наслідувала програму Поль. Партії Соц. (П.П.С.) з домаганням соц. ладу та самостійности України. Лідером УСП був Б. Ярошевський, орган «Добра Новина» (виходив у Львові). 1903 УСП злилася з РУП, 1904 з неї вийшла, але вже не відновлювала своєї діяльности. УСП була малочисельна формація, а її діяльність обмежувалася вид. політ. брошур.

Українська Федеративно-Демократична Партія, консервативна партія, заснована у грудні 1917 в Києві з чл. кол. Старої Громади. У.Ф.-Д.П. стояла за перетворення рос. держави на федерацію автономних країн і виступала проти проголошення самостійности України. Гол. діячі: В. Науменко. Б. Кістяківський, І. Квятковський, І. Лучицький, В. Ігнатович. У.Ф.Д П. пом'тної ролі не відограла.

Український Національний Союз (УНС) — координаційний осередок укр. політ. партій (УПСФ, УСДРП, УПСР, УПСС) і культ.-гром., проф. організацій (Сел. Спілка, Учительська Спілка, Правниче Товариство, Союз Залізничників, Поштово-Телеграфний Союз, Лікарська Спілка, централя «Просвіти», Всеукр. Зем. Союз тощо), що на поч. серпня 1918 утворився на базі Укр. Нац.-Держ. Союзу і стояв в опозиції до політики гетьманського уряду. УНС мав філії в Одесі, Вінниці, Кременчуці, Кам'янці Подільському, Полтаві. Він мав на меті створення дем.-парламентарного ладу та закріплення самостійности укр. держави; домагався від гетьмана П. Скоропадського (5. 10. 1918 його відвідала делегація УНС) реорганізації уряду та участи в ньому укр. міністрів. Однак, переформований 24. 10. 1918 уряд Ф. Лизогуба з участю О. Лотоцького, П. Стебницького, А. В'язлова, В. Леонтовича і М. Славінського не викликав довір'я УНС, і коли П. Скоропадський проголосив федерацію України з майбутньою Росією (14. 11. 1918) та затвердив кабінет з рос. монархістів на чолі з С. Гербелем, УНС розпочав проти гетьмана повстання, на чолі якого поставив Директорію. Гол. УНС: А. Ніковський (серпень — 18. 9.), В. Винниченко (18. 9. — 14. 11.), М. Шаповал (14. 11. 1918 — січень 1919).

Український Національно-Державний Союз — координаційний центр українських центристських і правих партій (УПСС, УПСФ, Укр. Трудової Партії, Укр. Дем.-Хліборобської Партії) та Об'єднаної Ради Залізниць України й Поштово-Телеграфної Спілки, створений у сер. травня 1918 з метою «рятувати загрожену укр. державність» перед наступом росіян за гетьманської влади. У меморіалі 24. 5. 1918 У.Н.Д.С. висловив вотум недовір'я урядові Ф. Лизогуба за антиукр. діяльність деяких мін. та адміністрації й вимагав українізації держ. апарату. У.Н.Д.С. поширив свої рамки в серпні 1918, перетворившись на Укр. Нац. Союз.

Християнсько-суспільна партія (Християнсько-суспільний союз) — поміркована консервативна галицька партія, заснована 1911 році у Львові.

Попередником ХСП був Католицький русько-народний союз (КРНС), створений 14 жовтня 1896 року українськими політичними діячами на чолі з Олександром Барвінським за підтримки греко-католицької ієрархії та митрополита Сильвестра Сембратовича. З 1897 року видавав щоденний часопис «Руслан», згодом орган ХСП (виходив до 1914 року).

Засновники КРНС не підтримали відхід Юліана Романчука від політики «нової ери» і створення в 1896 році під час виборів до віденського парламенту блоку з москвофілами. Часопис «Руслан» звинувачував Ю. Романчука і Народну Раду у національній зраді і політичній короткозорості. З обраних 9 українських послів у 1897 році від Галичини до Державної Ради 6 представляли КРНС (О. Барвінський, А. Вахнянин, І. Гробельський, М. Каратницький, Є.Мандичевський, В. Охримович). На першому засіданні парламенту вони створили Руський посольський клуб, а 1 квітня 1897 року разом з християнськими депутатами від чехів, словенців, хорватів і сербів утворили «Слов'янський християнсько-національний клуб». КРНС мав представництво у Галицькому крайовому сеймі. Союз:

• стояв на позиціях легітимної опозиції до австрійської адміністрації і повної вірнопідданості цісарському престолу та австрійській монархії;

• визнавав за українцями право на створення в рамках австрійської імперії національного коронного краю, але також і право в майбутньому на побудову соборної незалежної Української держави;

• виступав за рівноправність української мови в крайовій адміністрації, судівництві, шкільництві;

• вимагав відкриття нових українських початкових середніх шкіл, гімназій;

• гостро критикував москвофілів, звинувачуючи їх у антинаціональній і антидержавній діяльності.

На виборах 1907 року до австрійського парламенту КРНС не здобув жодного мандата. Ослаблення КРНС призвело до його реорганізації і створення навесні 1911 року ХСП.

За статутом ХСП — політичне товариство з осідком у Львові, що ставило собі за мету вводити практичні постулати християнства в суспільне життя на користь людини і народу. Формами діяльності ХСП були різноманітні збори, сходини, петиції, звернення, участь у виборах, підтримка християнської преси. До ХСП могли належати тільки повнолітні чоловіки католицького віровизнання. Управа ХСП була зосереджена в руках обраної старшини з 9 чоловік. Першим головою партії обрано О. Барвінського. У рамках ХСП діяли секції, створені за професійними, становими та іншими інтересами. До складу партії входили селяни, робітники, але більшість складала інтелігенція (вчителі, священики). ХСП мала свої осередки в ряді міст Галичини.

ХСП була малочисельною організацією і значної ролі в політичному житті Галичини не відігравала. За релігійний характер, консерватизм і стосунки з польськими політичними колами ХСП часто критикували інші українські партії, особливо радикали. Партія виступала за проведення змін у політичному, суспільному, культурному і економічному житті шляхом реформ. Закликала українські політичні об'єднання підтримувати австрійську монархію як гарант всестороннього національного розвитку українців. У зверненнях до польських політичних організацій закликала не підтримувати антиукраїнські сили, зокрема москвофілів та наголошувала на тому, що антиукраїнська політика деяких польських партій і діячів шкідлива насамперед для польської справи. Вимагала заборонити діяльність москвофільських організацій в Галичині. Партія відстоювала права української мови в краю, вимагала від австрійської адміністрації відкриття українського університету у Львові та нових шкіл. ХСП опікувалася сім'ями померлих священиків і молодими сільськими парохами.

Серед провідних членів ХСП були О. Барвінський, К. Студинський, Д. Лопатинський, О. Маковей, Й. Романович, отець Ю. Дзерович, Я. Гординський, І. Кокорудз, Р. Ковальов та інші.

На початку Першої світовоюї війни ХСП відійшла від активної політичної роботи. Відновила діяльність у період існування Західно-Української Народної Республіки. У 1921—1923 роках входила до Міжпартійної Ради. У середині 1920-х років вплив ХСП на суспільно-політичне життя Галичини значно зменшився і партія саморозпустилася. Частина її членів на початку 1930-х років увійшла в Українське народно-демократичне об'єднання, а частина створила в 1930 році лояльну щодо польської влади Українську католицьку народну партію під патронатом єпископа Станіславського.