Розділ IV

РЕЄСТР ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ В КІНЦІ XIX –

ПОЧАТКУ XX СТОЛІТЬ

Загальна українська безпартійна демократична організація (ЗУБДО, Загальна Українська Організація) — українське громадсько-політичне об'єднання, засноване в 1897 у Києві за ініціативою В. Антоновича і О. Кониського.

Ставила собі за мету згуртувати всіх українських діячів в одній політичній структурі. До організації приєдналися всі Громади, що існували в 20 містах України. ЗУБДО заснувала літературне видавництво “Вік”, організувала у Києві велику книгарню, влаштовувала Шевченківські свята та ювілеї письменників, надавала допомогу українським діячам, яких переслідувала російська адміністрація, та ін.

Поступово діяльність ЗУБДО почала набувати політичного характеру.

В 1904 перетворилася на Українську Демократичну Партію, яка, в 1905 об'єднавшись з Українською Радикальною Партією, утворила Українську Демократично-Радикальну Партію.

Комуністи́чна па́ртія За́хідної Украї́ни (КПЗУ) — створена в лютому 1919 Бойчуком Дмитром студентом гр.РПЗ 08 1/9 на установчому з'їзді у Станіславі.

До 1923 - Комуністична партія Східної Галичини Димон (КПСГ). Попередницею КПЗУ була Інтернаціональна Революційна Соціал-Демократія (ІРСД) – нечисленна молодіжна організація, що нелегально діяла в Галичині в 1915-18. У заснуванні КПСГ взяли участь посланці з Наддніпрянської України , члени партії боротьбистів.

Першим секретарем ЦК КПСГ було обрано колишнього боротьбиста К. Саврича (Марсимович). Інший центр формування КПСГ знаходився в УСРР, де в квітні 1920 було створено Галицький організаційний комітет КП(б)У (Галорком). У 1919-20 КПСГ вважалася обласною організацією КП(б)У, але мала окреме представництво в Комуністичному Інтернаціоналі. Під час короткого існування Галицької Соціалістичної Радянської Республіки партія вийшла з підпілля і діяла під назвою Комуністична Партія Галичини (КПГ).

Після остаточної окупації Галичини Польщею і підписання Ризького мирного договору 1921 КП(б)У уклала в Москві угоду з Комуністичною Робітничою Партією Польщі, згідно з якою КПСГ мала входити до складу КРПП. Це спричинило розкол КПСГ на дві частини, одна з яких виступала за приєднання до КРПП («капеерівці»), а інша --- на чолі з О. Кріликом (Васильковим) – обстоювала організаційну самостійність («васильківці»). Тільки в 1923, після ухвали Ради Послів Антанти про анексію Галичини Польською державою, «васильківці» погодились на приєднання до КРПП на правах автономної частини. КПСГ поширила свою діяльність на Волинь, Холмщину, Підляшшя і частину Полісся і була перейменована на КПЗУ. КПЗУ була складовою частиною КРПП (з 1925 Комуністична Партія Польщі), але, маючи широку автономію, проводила свої з'їзди (1925, 1928 і 1934), обирала ЦК і зберігала місце в Комінтерні у складі польського представництва, її членами, крім українців, були також поляки та євреї, які проживали в Західній Україні. 1920-і рр. були часом зростання впливу КПЗУ, чому сприяли успіхи Непу й українізації в УСРР. Партія діяла в підпіллі, проте під її впливом перебували й легальні організації (у 1923-24 Українська Соціал-Демократична Партія, у 1926-32 Українське Селянсько-Робітниче Соціалістичне Об'єднання – Сельроб).

Через легальні організації КПЗУ брала участь у виборах і мала своє представництво в сеймі Польщі: Клуб УСДП (1924), Комуністичну польську фракцію (1924-27), Клуб Сельробу --- єдності (1928-30). Комуністи керували діяльністю підпільних Комуністичної Спілки Молоді Західної України і філіалу Міжнародної Організації Допомоги Революціонерам. Офіційним органом КПЗУ був журнал «Наша Правда», що виходив у Берліні. Крім того з ініціативи партії в різні роки видавалися газети «Нове Життя», «Світло», «Сельроб» та ін., журнали «Вікна», «Культура», «Нові Шляхи».

Комуністи́чна Па́ртія Украї́ни — до 1952 — Комуністична Партія (більшовиків) України (КП(б)У) — частина Комуністичної Партії Радянського Союзу, що об'єднувала осередки останньої в межах України, керувала всіма ділянками суспільного життя, посідаючи абсолютну владу. Ідеологічно КП(б)У ґрунтувалася на марксизмі-ленінізмі, проголошувала своєю метою побудову комуністичного суспільства.

КП(б)У утворена 18-20 квітня 1918 р. у Таганрозі (нині — Росія) на нараді представників більшовицьких організацій України за ініціативою Миколи Скрипника під назвою Комуністична партія (більшовиків) України.

На І з'їзді КП(б)У, який відбувся у липні 1918 в Москві на вимогу російських більшовиків ухвалила рішення про входження до складу РКП(б) із збереженням власної назви. Спочатку партію очолював Георгій П'ятаков (липень-вересень 1918 р.), потім — Серафима Гопнер (вересень-жовтень 1918 р.), Емануїл Квірінг (жовтень 1918 р. — березень 1919 р.), Станіслав Косіор (травень 1919 — листопад 1920 р.).

Після серії військових поразок та в зв'язку з ризиком втрати України на початку липня 1919 замість ЦК КП(б)У було створене Зафронтове бюро для керівництва підпільними організяціями у тилу генерала Денікіна. Чільником залишався Косіор, а місце перебування бюро постійно змінювалося. Деякий час Зафронтове бюро квартирувало у Брянську, потім — у Серпухові. В грудні 1919 року воно припинило свою роботу.

Навесні 1920 року відбулась значна подія в історії Комуністичної партії України: IV конференція КП(б)У, що проходила у Харкові з 17 по 23 березня. З доповіддю на ній виступив Сталін, який виклав тези ЦК РКП(б) до IX з'їзду партії. Після бурхливої дискусії за тези ЦК РКП(б) проголосувало 86 чоловік, проти — 117. Більшість отримало революційно-пролетарське крило партії — «децисти», а основу більшості складала Харківська партійна організація. Меншість в знак протесту покинула конференцію. Усі рішення IV конференції КП(б)У було відмінено московським керівництвом РКП(б), Центральний комітет, обраний на конференції, — розпущено, а 5 квітня призначено тимчасовий ЦК.

20 березня 1920 року відбулося спільне засідання IV конференції КП(б)У та конференції УКП(б). Так під тиском Комінтерну до КП(б)У приєдналася Українська комуністична партія (боротьбистів), а згодом — і Українська Комуністична Партія. До 1925 року змінилося ще три партійних керівники — Вячеслав Молотов (листопад 1920 р. — грудень 1921 рр.), Дмитро Мануїльський (грудень 1921 р. — квітень 1923 р.) і ще раз Емануїл Квірінг. У 1925 році першим секретарем ЦК КП(б)У став Лазар Каганович, який проводив подвійну політику — формально партія підтримувала курс на українізацію, неформально — усі її чільні провідники ізолювалися і усувалися від впливу на ухвалення рішень.

Поалéй-Ціóн (פּוֹעֲלֵי צִיּוֹן, Поалей Сіон, Робітники Сіону), Єврейська соціал-демократична робітнича партія, поміркована єврейська організація соціалістичного спрямування (1906-1928).

Перші осередки Поалей-Ціон виникли на початку 20 ст. в Україні (Катеринослав, Одеса, Полтава), Білорусії (Вітебськ) і Литві (Вільно, тепер Вільнюс). З часом поширив свою діяльність на Австро-Угорщину, Велику Британію, США, Палестину, Аргентину. В роки українських національно-визвольних змагань 1917-21 Поалей-Ціон поставився нейтрально до намагань українців збудувати свою державу. Встановив тісні звязки з УПСР, підтримував контакти з Українською Центральною Радою. Деякі члени Поалей-Ціон, зокрема С. Гольдельман, активно підтримували український національний рух і сприяли розбудові української державності. Після більшовицького жовтневого перевороту 1917 Поалей-Ціон розколовся на дві фракції. У СРСР діяльність організації була заборонена в 1928.

Революці́йна украї́нська па́ртія (РУП) — перша активна політична організація на Центральних і Східних Українських Землях, заснована 11 лютого 1900 в Харкові діячами студентських громад: Д. Антоновичем, М. Русовим, Л. Мацієвичем, Б. Камінським, П. Андрієвським, Ю. Коллардом, О. Коваленком, Д. Познанським й ін. як підпільна революційна партія. Постання РУП було завершенням попередніх спроб створення політичних таких організацій, як «Братство Тарасівців», соціал-демократичний гурток І. Стешенка й Лесі Українки, Українська Національна Партія, які поривали з тогочасним українським аполітичним культурництвом й українофільством та започатковували політичну діяльність.

Рý́ська хліборо́бська пá́ртія — партія, заснована 1920 року в Ужгороді групою української (народовецької) інтелігенції: о. Августином Волошин, о. Віктором Желтваєм, Юлієм Бращайком, Августином Штефаном та селянином А. Товтом, який був першим головою партії.

Органом партії була «Руська Нива» (1920—1924, редактори Михайло Бращайко і М. Шутко).