Розділ III

Формування та діяльність політичних партій в україні в кінці XIX – початку XX століть

На етапі розвитку незалежної самостійної Української держави вітчизняні історики розгорнули активне дослідження, творче вивчення актуальних проблем минулого України.Вивчення маловідомих сторінок політичної історії України кінця XIX – початку XX ст. є одним з перспективних напрямів наукового пошуку.

Важливою віхою українського національного руху кінця XIX – початку XX ст., крім усвідомлення українством ідеї відновлення державності, необхідності реформування тодішнього ладу, боротьби за владу, стало утворення національних політичних партій спочатку на теренах конституційної Галичини, а згодом в умовах підпілля і у Наддніпрянській Україні.

Перші вітчизняні політичні партії, які виникли на межі XIX-XX ст. відіграли вирішальну роль у національному самоутвердженні українців. Вони стали могутнім ферментом політичної структуризації українського громадянства. Їх виникнення та становлення стало важливою ознакою модернізації громадського життя у Наддністрянщині і Наддніпрянщині, його еволюції у напрямі європейських демократичних тенденцій.

Вироблення програм, політичних платформ, постійне їх удосконалення, наявність організаційної мережі, соціальної бази проведення громадської діяльності, здійснення стратегії і тактики у визвольному русі, внутрі-політична боротьба і політичне співробітництво українських партій є суттєвими характеристиками національних угрупувань як суб’єктів партійно-політичних систем у Східній Галичині і у Наддніпрянщині на межі XIX і XX ст. У структурному відношенні до їх складу входили як українські, та і інонаціональні угрупування: партії, товариства, об’єднання. Партійно-політична система, яка сформувалась в австрійській Україні на межі XIX-XX ст. налічувала 10 національних партій та організацій. До складу партійно-політичної системи російської України входило понад 20 українських партій і організацій. У ролі інонаціональних партійно-політичних утворень виступали російські (30) та польські (4) політичні партії та об’єднання. Ця специфіка структури партійно-політичних систем України визначала дуалізм національного партійного життя наддніпрянських галицьких українців.

Слід підкреслити, що російські ліворадикальні та ліберально-демократичні партії завдяки привабливості програмних положень, активній агітаційно-пропагандистській роботі, розгалуженій агітаційно-пропагандистській роботі, мали більш значний вплив на суспільне життя Наддніпрянщини, ніж польські угрупування у Східній Галичині.

Спільною рисою партійно-політичних систем у австрійській та російській Україні є те, що процес її виникнення та становлення мав історично закономірний характер і був викликаний глибокими прогресивними зрушеннями в соціально-економічній, національно-культурній і суспільно-політичній сферах. Також він був опертий на історико-політичний досвід і традиції національно-визвольного руху. Потрібно звернути увагу на те, що утворення українських партій у Наддніпрянщині було викликано також кризою легітимізації політичної системи Російської імперії.

Їх виникнення було обумовлено також значним ідеологічним та організаційним впливом російських партійно-політичних структур. Взаємодія українських та російських угрупувань ліворадикального та ліберального напрямів на початку XXст. стало важливою ознакою національно-політчиного руху у Наддніпрянщині. Натомість у Східній Галичині відбувся процес протистояння українських та польських політичних партій.

Однією із спільних закономірностей партійно-політичних систем у австрійській та російські Україні було й те, що утворення нових національних партій значною мірою викликало еволюційними процесами у середині партійних структур. Ґенеза українських партій з програмних, ідеологічних та організаційно-політичних питань прискорювала процес творення майбутніх партійних угрупувань. Вона також визначала структурні зміни у партійно-політичних системах, їх динамізм. Еволюційні процеси у середовищі українських партій були обумовлені розколами, амбітністю і нетолерантністю їх лідерів. Досить часто внутрішні суперечки всередині партійних угрупувань мали дріб’язковий, несуттєвий характер і відволікали здорові політичні сили від вирішення нагальних практичних завдань.

Характерною особливістю партійно-політичних систем Східної Галичини і Наддніпрянщини була досить напружена атмосфера теоретичних дискусій, ідеологічної та організаційно-політичної боротьби як у середовищі національних партій, так і між собою.

Поряд з цим в українських політичних таборах пробивали собі дорогу консолідаційні тенденції, які знаходили своє втілення у проведенні тактики сильних дій, політичних компромісів. Більшу прихильність до цієї тактики, глибоке розуміння її значення в політичних процесах виявили українські партії Східної Галичини.

До загальних закономірностей партійних систем Східної Галичини та Наддніпрянщини слід віднести і той фактор, що першими в цих регіонах виникали партії ліворадикальної орієнтації. Саме вони стали своєрідною основою для наступних партійних структур. У під російській Україні – це Революційна українська партія (РУП), а у під австрійській – Русько-українська радикальна партія (РУРП). Ці перші українські політичні партії стали родоначальницями кількох інших партій, а їх члени – засновниками майбутніх партійних утворень.

Основна ідейно-політична проблема, над вирішеннями якої працювали практично всі українські партії, полягала у першочерговості розв’язання соціального і національного питань. На жаль, практично всі українські партії та організації не знайшли оптимального балансу між важливими аспектами національно-політичного руху. Нерідко вони ігнорували взаємозв’язок між розв’язанням соціально-економічних і політичних проблем. Ставлення до національного питання значною мірою визначало вектор практичної політики українських політичних угрупувань. Українські партії Східної Галичини висунули більш радикальні вимоги у сфері національного питання у порівнянні з наддніпрянськими партіями.

Якщо українські партії Наддніпрянщини здебільшого не виходили за межі вимог автономії у складі багатонаціонального державного утворення, то провідні національні партії Східної Галичини у результаті внесення коректив у програмні положення перейшли на спільну платформу політичної самостійності України. Це відкривало шлях до міжпартійного порозуміння та формування широкої політичної коаліції у краї.

Політичного порозуміння між українськими партіями Наддніпрянщини не було досягнуто через значну відмінність їх програмних засад. Це політичне порозуміння було відсутнє і на загальноукраїнському рівні, що пояснювалося різними умовами наддніпрянських і наддністрянських угрупувань. Ця обставина стала серйозною перешкодою для координації громадсько-політичних акцій і заходів у межах загальноукраїнського політичного простору. Об’єднувало партійні утворення обох регіонів України ставлення до парламентаризму. Вони розглядали його в Україні не як самостійне явище державного життя, а як похідне від загально-федеративного (австро-угорського чи російського) парламентаризму. У зв’язку з цим успіхи українських партій у парламентських виборах були незначними і малопомітними.

Формування партійно-політичних систем розпочалося наприкінці XIX ст. і було пов’язане зі створенням політичних товариств (“Народна Рада” у Східній Галичині, “Братство тарасівців” у Наддніпрянщині).

Українські політичні товариства, об’єднання, групи самостійницького, соціал-демократичного та ліберального спрямувань у Наддніпрянщині стали історичними та ідейними попередниками майбутніх національних політичних партій і організацій.

Важливе місце в стратегії і тактиці цих партій посідало і аграрне питання. Кожна з лівих партій висувала свою аграрну програму, проте всі вони виходили з того, що ліквідувати селянське малоземелля можна було лише на основі примусової конфіскації поміщицьких, державних, удільних, монастирських земель та додаткового наділення ними селян. Реальна дійсність виявилася набагато складнішою. Переважна більшість українських партій ігнорувала органічний зв’язок між національними та аграрними питанням. Щоб селянство могло стати основою національного руху, його належало організувати насамперед політично.

Слід зазначити, що більш економічно демократичними були аграрні програми, розроблені політичними партіями ліберальної орієнтації. Проте в умовах царської Росії вони не могли бути реалізовані.

Через наявність легальних умов діяльності української партії Наддністрянщини, на відміну від Наддніпрянських, мали порівняно стабільну, міцну організаційну будову. В умовах демократичного політичного режиму в Східній Галичині домінувала партія центристського спрямування – УНДП. У Наддніпрянщині енергетику політичного поля визначали в основному ліворадикальні партії.

Незважаючи на певний вплив українських партій на суспільно-політичні процеси у австрійській і російській Україні, жодна з українських партій не стала безпосереднім виразником та представником інтересів величезних мас українського трудового населення.

На відміну від партійно-політичної системи російської України, в її австрійській частині було представлено структури, які репрезентували національно-консервативний політичний напрям з певним релігійним забарвленням. Це, зокрема, створене в 1896р. політичне товариство “Католицький русько-народний союз”, який на початку XX ст. трансформувався у Християнську суспільну партію під проводом О.Барвінського.

Міжреволюційний період (1907 – 1917рр.) був позначений зміною ідейних програм українських політичних партій і понадпартійних структур, перегрупуванням у політичних таборах, трансформацією політичних систем у Східній Галичині та Наддніпрянщині.

Процес формування політичних партій України сягають останньої чверті ХІХ століття. Першою політичною партією європейського зразка на українських землях прийнято вважати Руську українську радикальну партію, яку наприкінці 1890 р. організували відомі українські письменники, вчені та громадські діячі М.Павлик, І.Франко, Є.Левицький, Т.Окуневський, В.Охримович. Соціальною опорою партії визнавали селянство. Її програма містила мінімальні та максимальні вимоги. У 1899 р. з неї виділилося дві партії – Українська соціал-демократична та Національно-демократична. Якщо перша ставила собі за мету боротьбу за втілення ідей соціалізму, то друга добивалася об’єднання всього українського народу в єдиний національний організм на засадах політичної та культурної самостійності.

На східноукраїнських землях про партійне життя можна говорити з часу створення Революційної української партії (РУП), установчий з’їзд якої відбувся 11 лютого 1900 р. у Харкові. В 1902 р. з неї вийшла група націонал-радикалів, які утворили Українську народну партію на чолі з М.Міхновським. Він розробив “Десять заповідей для УНП” (одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна Україна, Україна для українців, усюди і завжди вживай української мови та інші). Тоді ж від РУП відокремилися народники (М.Шаповал, М.Залізняк), які примкнули до партії есерів. У 1903 р. від РУП відкололася Українська соціалістична партія на чолі з Б. Ярошевським. У 1900 р. була створена Українська соціалістична партія, яка виступала за “Українську республіку”. Після вступу до неї у 1903 р. частини РУП це була єдина з соціалістичних партій Росії, яка наголошувала на важливості національного питання й визнавала права українського народу.

Восени 1904 р. була створена Українська Демократична партія. Її програма містила як політичні (парламентський лад, автономія), так і економічні вимоги (8-годинний робочий день, державна пенсія немічним тощо). Згодом з її лав вийшли представники радикального крила, які утворили Українську Радикальну партію, головою якої став Б.Грінченко.

Восени 1905 р. УДП та УРП провели об’єднавчий з’їзд і утворили Українську Демократичну Радикальну партію, яка згуртувала значну частину національно свідомих людей. У грудні 1904 р. утворилася Українська Соціал-Демократична Спілка. Вона вийшла з РУП під проводом М.Меленевського та Лесі Українки, а в 1905 р. ввійшла до складу РСДРП на основі окремого статуту. Під час виборів до І Державної Думи (1906 р.) вона проявила себе як русифікаторська організація.

У 1906 р. зі складу УНП виходить група автономістів, які заснували Українську демократичну партію, що проіснувала всього кілька місяців. У лютому 1907 р. свою програму прийняли українські соціал-революціонери. Вони вимагали скликання Українських Установчих Зборів. У цей час в Україні також діяли і терористичні революційні організації. Це “Оборона України”, “Українська Народна Оборона”. Існувало також декілька груп анархістів, активними на території України були і загальноросійські політичні партії. Влітку 1917 р. в Україні нараховувалося понад 30 політичних партій різних напрямів. До української Центральної Ради увійшли українські есери, соціал-демократи, соціал-федералісти, соціалісти-самостійники, українська демократично-хліборобська партія, які представляли всі частини політичного спектру. Перемога більшовизму в жовтні 1917 р. поклала край розвитку в Україні як парламентаризму, так і багатопартійності.

На західноукраїнських землях напередодні проголошення ЗУНР найбільш впливовими були три партії – Українська національно-демократична партія, Українська соціал-національна партія і Українська радикальна партія. На противагу партіям Центральної Ради, галицькі партії були партіями парламентського типу. В лютому 1919 р. була створена комуністична партія Східної Галичини, хоча ідеологія більшовизму не мала тут широкого поширення.

Отже, вже на початку ХХ ст. в українському політичному русі намітилося дві тенденції – перша, спрямована на захист національних інтересів, друга – на захист соціальних. Перша розвивалась переважно в Галичині, друга – в Наддніпрянській Україні.

Таким чином, дві частини України підійшли до утворення багатопартійності з цілком різним історичним минулим. Різна історична традиція багатопартійності наклала, безперечно, свій відбиток на формування багатопартійності в сучасних умовах, відвівши Галичині (на перших етапах її становлення) роль “політичного П’ємонту”. Саме з посилань на історичний досвід багатопартійності в Україні початку ХХ ст. розпочався процес відновлення української багатопартійності в сучасну добу.

Загострення в Росії наприкінці XIX — на початку XX ст. класових суперечностей, вихід на політичну арену пролетаріату, піднесення селянської боротьби, активізація ліберального руху — все це сприяло консолідації суспільних сил та їх розмежуванню. На цій основі порівняно швидко й інтенсивно формувалися політичні партії, які відображали інтереси й ідеологію певних суспільних класів і соціальних верств.

Першою оформилася партія пролетаріату — Російська соціал-демократична робітнича партія.

Створення РСДРП було проголошено на І з'їзді соціал-демократичних організацій у Мінську в 1898 р.

Після І з'їзду РСДРП «Союзи боротьби за визволення робітничого класу», в тому числі Київський і Катеринославський, стали комітетами РСДРП. Виникли комітети РСДРП, що об'єднували всі соціал-демократичні гуртки і групи в межах даного міста, і в Одесі (восени 1898 p.), Харкові (весною 1899 р.), Миколаєві (восени 1899 р.) та в інших містах.

Однак у соціал-демократичних організаціях України, як і взагалі в РСДРП, в той час поширився «економізм», наступив період організаційної нерозберихи, кустарництва і гуртківщини.

Велику роль у фактичному створенні революційної партії відіграла загальноросійська газета «Искра», яка почала виходити в 1900 р. в Лейпцігу. Редакторами «Искры» були Б. Аксельрод, В. Засуліч, Ю. Мартов, В. Ленін, Г. Плеханов, А. Потресов. Газета «Искра» та іскрівська література розповсюджувались і в Україні. На сторінках «Искры» висвітлювалось життя трудящих України. Лише в 1—51 номерах «Искры» було опубліковано близько 500 статей, кореспонденцій, повідомлень та інших матеріалів з України. «Искра» та її агенти на місцях провели роботу по переборенню роздрібненості й кустарництва в діяльності місцевих соціал-демократичних організацій і згуртуванню їх в одну марксистську партію. Зокрема в Україні агентами й активними працівниками іскрівських організацій були В. Шелгунов — у Луганську і Катеринославі, Д. Ульянов — в Одесі, П. Красиков, О. Шліхтер, Ф. Ленгнік — у Києві, О. Цюрупа — в Харкові, М. Скрипник — у Катеринославі, Києві і Харкові, Р. Землячка — в Одесі і Катеринославі, Г. Петровський у Катеринославі й Донбасі та ін. Редакція «Искры» підтримувала тісний зв'язок з соціал-демократичними організаціями (з Харківською, Київською, Одеською, Катеринославською, Полтавською та ін.), радила їм якнайтісніше зв'язуватися з робітниками. Посилення впливу «Искры» в соціал-демократичних організаціях створило умови для проведення з'їзду партії. II з'їзд РСДРП працював з 17 липня по 10 серпня 1903 р. спочатку в Брюсселі, а потім у Лондоні. 43 делегати, присутні на з'їзді, представляли 26 організацій і мали 51 ухвальний голос. На з'їзді були представлені й 7 соціал-демократичних організацій України: 5 комітетів РСДРП — Катеринославський, Харківський, Одеський, Київський, Миколаївський, а також «Соціал-демократичний союз гірничих робітників» і група «Южный рабочий».

II з'їзд РСДРП прийняв програму, розроблену редакцією «Искры». У програмі своїм найближчим політичним завданням РСДРП ставила повалення царського самодержавства і заміну його демократичною республікою, конституція якої забезпечувала б самодержавство народу, тобто зосередження всієї верховної влади в руках законодавчих зборів, що складені з представників народу і утворюють одну палату. Ставилися вимоги загального, рівного і прямого виборчого права, широкого місцевого самоврядування, недоторканості особи і житла, необмеженості свободи совісті, слова, друку, зборів, страйків і спілок, знищення станів і повної рівноправності громадян та ін.

У національній справі РСДРП відстоювала право на; самовизначення за всіма націями, що входять до складу держави, а також право населення діставати освіту на рідній мові і право кожного громадянина висловлюватися рідною мовою на зборах, запровадження рідної мови нарівні з державною в усіх місцевих громадських і державних установах.

В інтересах робітничого класу ставилися вимоги 8-го-динного робочого дня, цілковитої заборони надурочних робіт, державного страхування робітників, встановлення належного санітарного нагляду в усіх підприємствах та ін.

З метою усунення залишків кріпосного права і в інтересах вільного розвитку класової боротьби на селі партія вимагала повернення викупних і оброчних платежів, скасування всіх законів, які обмежують селянина в розпорядженні землею, повернення селянам грошових сум, взятих у них у формі викупних і оброчних платежів, утворення селянських комітетів для повернення тих земель, які відрізані у селян при знищенні кріпосного права і служать в руках поміщиків знаряддям для їх закабаления, та ін.

Поряд з цим у програмі висунуті завдання повалення капіталізму, встановлення диктатури пролетаріату, побудови соціалістичного суспільства.

На II з'їзді відбувся розкол РСДРП на дві фракції: більшовиків і меншовиків. Причинами розколу були незгоди в організаційних питаннях. Але значну роль відіграли й амбіції окремих лідерів партії.

Значна частина комітетів РСДРП (більшовиків і меншовиків) Працювали в Україні.

Ще у вересні 1897 р. на своєму установчому з'їзді у Вільнюсі було засновано «Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії» Бунд (мовою ідиш — союз). Бунд створився на основі просвітницьких гуртків і страйкових кас, які виникли на ґрунті економічної боротьби і їхні члени ставали на соціал-демократичні позиції. З'їзд обрав ЦК і редколегію центрального органу — «Арбетер штімме».

Бундівці брали участь в організації і проведенні І з'їзду РСДРП, на якому Бунд увійшов до РСДРП як автономна організація. Бунд визнавав інтернаціональний принцип побудови революційної партії «недоцільним» і вважав необхідною побудову партії за національною ознакою, за принципом федералізму. Виходячи з цього, Бунд вимагав визнати його «федеративною частиною РСДРП», єдиним представником єврейських робітників у Росії. II з'їзд РСДРП не згодився з Бундом, і Бунд виявився поза її лавами. Бунд також визнавав ідею «культурно-національної автономії».

Оскільки в Україні була смуга осілості для євреїв, то уже в перші роки XX ст. тут, особливо в містечках Правобережжя, створилося й діяло немало бундівських організацій.

Наприкінці 1901 — на початку 1902 рр. у Росії внаслідок об'єднання різних народницьких гуртків і груп створилася партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка вважала себе виразником інтересів трудового народу. У 1901—1905 рр. вона нелегально видавала газету «Революционная Россия» і журнал «Вестник русской революции». Керівниками есерів були В. Чернов, Н. Авксентьев, Г. Гершуні, К. Брешко-Брешковська та ін.

Есери ставили за мету повалення царського самодержавства, встановлення республіки, демократизації суспільного й державного ладу, соціалізації землі.

Оскільки в Україні на початку XX ст., зокрема у 1902 р. в Полтавській і Харківській губерніях, були широкі селянські виступи проти поміщиків, есери мали сприятливий ґрунт для своєї праці. Через це уже в перші роки існування партія есерів мала немало прихильників в українському селі.

Одночасно з революційною боротьбою трудящих за соціальне визволення в революції 1905—1907 pp. розгортався й національно-визвольний рух пригноблених царизмом народів за ліквідацію національного гніту, за вільний національний розвиток. Робітничий клас і селянство України спільно з пролетаріатом і селянами всієї Росії брали активну участь у революції на всіх її етапах.

Як і російські робітники та селяни, вони висували загальнореволюційні завдання — боротьбу за царизму, встановлення демократичної республіки, 8-годинного робочого дня, конфіскацію поміщицьких земель і передачу їх селянам.

Одночасно з цим дедалі більша частина робітників і селян, демократична інтелігенція України разом з трудящими інших пригноблених царизмом націй Росії вимагали скасування будь-яких національних привілеїв і встановлення рівноправності всіх народів, вільного розвитку української мови й культури, безперешкодного навчання рідною мовою в школах, права вільного користування українською мовою в судах та інших адміністративних установах, заснування культурно-освітніх гуртків і товариств, видання літератури, газет і журналів українською мовою тощо.

Так, робітники Харківського паровозобудівного заводу вимагали повної рівноправності всіх громадян незалежно від національності й віросповідання. Робітники Горлівського машинобудівного заводу протестували проти дискримінації неросійських робітників при прийомі на роботу. Багато робітників України засуджували погромну політику царизму і, зокрема, в Харкові, Єлисаветграді, Одесі та деяких інших містах виступали проти чорносотенних погромів і погромників. Як видно з сказаного й деяких інших фактів, інтерес робітників України до національного питання посилювався, але в науковому обігу ще нема достатнього матеріалу, який би свідчив про активну участь робітників України в час революції в національно-визвольному русі. Але цей процес почався, про що свідчить, зокрема, резолюція зборів українських робітників, які відбулися в Києві 18 червня 1906 p., опублікована в більшовицькій газеті «Эхо» (29 червня 1906 р.) і процитована П. Шморгуном у статті «Національно-визвольний рух на Україні на початку XX ст.. «Пролетаріат України, — говорилось у резолюції, — переживаючи крім політичного й економічного гніту ще й національний, який заважає розвиткові класової боротьби пролетаріату, вимагає автономії України. Беручи до уваги, що самодержавний уряд у боротьбі з революцією нацьковує одну націю на іншу, результатом чого є єврейські та інші інородницькі погроми, ми заявляємо, що при перших же спробах уряду влаштувати погром рішуче «виступимо проти контрреволюції».

Більш національно свідомими й активними учасниками національно-визвольного руху були селяни, які зберігали свою рідну мову, звичаї, культуру. Жителі багатьох сіл (с. Мис Доброї Надії і с. Романкове Катеринославського повіту, с. Мачухи Полтавського повіту, с Троїцьке Золотоніського повіту та ін.) на своїх сходах вимагали загального обов'язкового навчання рідною мовою за рахунок держави, вживання рідної мови в школі, церкві, суді та інших установах. У резолюціях селянських зборів деяких сіл і повітів, зокрема с Карлівки, Хорошівської волосної філії селянської спілки Полтавської губернії, ставилася вимога надання Україні автономії. А в Подільській губернії селяни від депутатів Державної думи вимагали добиватися «волі, землі, автономії України, амністії політичним в'язням».

Найактивнішим учасником боротьби за національні права українського народу виступала українська демократична й ліберальна інтелігенція, шкільна й студентська молодь — діячі літератури й мистецтва, викладачі вузів, сільські інтелігенти, учителі, земські працівники та ін. їхніми загальними вимогами були скасування чинності Емського акту 1876 p., вільний розвиток української мови й культури, викладання рідною мовою в школах, створення українських кафедр у Київському, Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах.

Важливим проявом піднесення і переходу на політичні позиції національного руху було оформлення й діяльність українських політичних партій, які в своїх програмах велике місце відводили розв'язанню українського питання. РУП, УСДРП, УДРП стояли за федеративний устрій Російської держави і автономію України в її складі. Дедалі менше національному питанню приділяла «Спілка». Лише УНП залишалась на самостійницьких позиціях. Усі вказані партії в своїх програмних положеннях вимагали рівноправності українського народу, права вільного розвитку української мови і культури. Вони видавали свої газети й журнали, брошури, відозви й прокламації, в яких роз'яснювали свої програмні положення, закликали населення добиватися здійснення національних і громадянських прав та свобод. Завдяки діям членів РУП (УСДРП) і «Спілки» вперше було здійснено переклад на українську мову й видано у Львові деякі марксистські праці лідерів міжнародної соціал-демократії К. Каутського, А. Бебеля, П. Лафарга, В. Лібкнехта, в Східну Україну нелегально доставлялися твори Маркса і Енгельса, «Спілка» видала програму РСДРП.

У масах єврейських робітників у час революції певну роботу проводили організації Бунду, що на початок 1907 р. налічували не менше 5,5 тис. чол.

Серед загальноросійських політичних партій право на самовизначення за всіма націями, що входили до держави, визнавала лише РСДРП. Але в роки революції її місцеві організації мали російський характер, працювали в основному з російськими та зросійщеними українськими робітниками, всю свою літературу видавали російською мовою і в українському національно-визвольному русі фактично участі не брали. А інші загальноросійські партії — кадети, октябристи, чорносотенні організації взагалі були прихильниками єдиної неділимої Російської держави і рішучими противниками українського національного руху й національних вимог українського народу.

Хід революції засвідчив, що соціальне й національне визволення пригноблених народів залежало передусім, від успіхів спільних революційних дій трудящих усієї Росії. Саме під могутнім революційним натиском робітничого класу й селянства в 1905 році, в час Всеросійського жовтневого політичного страйку й грудневого збройного повстання, царизм був змушений послабити національний гніт й піти на поступки. Законом від 24 листопада 1905 р. дозволялося видавати літературу національними мовами, випускати журнали й газети, створювати культурно-освітні товариства й відкривати національні театри.

Тривалий час передові українські діячі домагалися ліквідації чинності Емського акту 1876 р. і заборони друкування літератури українською мовою. У цій справі вони дістали підтримку прогресивної російської інтелігенції. На запит царської Ради міністрів комісія Російської академії наук, складена з видатних учених — академіків Шахматова, Корша, Фортунатова та інших, підготувала «Записку про відміну утисків малоросійського друкованого слова», підтриману Київським і Харківським університетами. На цей час розгорнувся Всеросійський жовтневий політичний страйк, було видано царський маніфест 17 жовтня, в якому проголошувалась і свобода слова.

З листопада 1905 р. почали видаватися українські газети й журнали. Першою українською мовою вийшла 12 листопада 1905 р. в Лубнах газета «Хлібороб», редактором-видавцем якої був М. Шемет. Після того, як у четвертому номері її помістили заклик «Селяни усієї України, єднайтеся!», по опублікуванні п'ятого номера ця газета адміністрацією була заборонена. У Полтаві у грудні 1905 р. почав видаватися політичний, літературний і науковий журнал «Рідний край». У Києві — на кошти цукрозаводчика В. Симиренка газета «Громадська думка» (потім «Рада»), організаторами якої були лідери УДРП С. Єфремов, В. Леонтович і Є. Чикаленко, газета «Боротьба», сатиричний журнал «Шершень» та ін. Виходили також газети у Харкові — «Слобожанщина», в Одесі — «Вісті» і «Порада», в Катеринославі — «Запоріжжя», у Петербурзі — журнал «Вільна Україна», газети «Наша дума» й «Рідна справа» (Вісті з Думи), у Москві — журнал «Зоря». У цілому в 1906 р. видавалося українською мовою 18 газет і журналів, а протягом 1905—1907 pp.— 25, із них в Україні — 21.

Після тривалої заборони було дозволено видання перекладу українською мовою Євангелія, зробленого ще в 60-х роках XIX ст. ніжинським учителем Морачевським. З 1906 по 1912 р. синодальна друкарня випустила в світ понад 200 тис. примірників окремого видання цього перекладу. Велике значення мало переведення в 1907 р. журналу «Літературно-науковий вісник» із Львова до Києва. Редагувати його став М. Грушевський. Тоді ж журнал «Киевская старина» був перетворений на журнал «Україна». У 1906 р. у Санкт-Петербурзі була опублікована одна з перших узагальнюючих праць з історії України О. Єфименко «История украинского народа». У 1907 р. у Петербурзі під редакцією Василя Доманицького видано перше повне видання «Кобзаря» Шевченка. А в 1908 р. там же, в Санкт-Петербурзі, вийшла в світ науково-популярна книга М. Аркаса «Історія України-Русі». Одночасно з цим розгорталися видання українською мовою публіцистичної, науково-популярної й художньої літератури — історичних, белетристичних книжок та ін.

У роки революції на Наддніпрянщині, за прикладом Галичини, виникли українські культурно-освітні товариства — «Просвіти». Вони діяли в містах Києві, Кам'янці-Подільському, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Житомирі, а також в ряді провінційних міст і містечок, як філії губернських «Просвіт» (Мелітополь, Ніжин, Козелець), в деяких селах (Мануйлівка, Дієвка Катеринославської губернії) та ін. Українські «Просвіти» були засновані і працювали і в ряді інших місцевостей Росії, де жили українці,— в Катеринодарі, Мінську, Баку, Владивостоці та ін. містах.

«Просвіти» організовували бібліотеки й читальні, видавали українською мовою книжки, влаштовували для населення лекції, музично-драматичні вечори та ін. У «Просвітах» активну участь брали видатні діячі української культури: у київській — Леся Українка і М. Лисенко, в чернігівській — М. Коцюбинський, v полтавській — Панас Мирний, у Катеринославі — Д. Яворницький та ін. Одночасно з «Просвітами» в ряді міст відкрилися українські клуби, музично-драматичні гуртки, наукові товариства, що займалися, як і «Просвіти», культурно-освітньою діяльністю.

Поряд з «Просвітами» в Україні виникали кооперативи, передусім сільськогосподарські, які організовували взаємодопомогу селянам і проводили культурно-освітню роботу.

Багато разів передова українська громадськість — учителі, професори, викладачі університетів, громадські діячі, студенти та інші вимагали від царських міністрів дозволу на навчання учнів у початкових і середніх школах рідною мовою, на відкриття в Київському, Харківському й Новоросійському (Одеському) університетах українознавчих кафедр, зокрема введення курсів з історії України, української літератури, мови тощо.

У часи революції явочним порядком й з дозволу властей учителі запроваджували українську мову як мову всього навчання або як окремого предмета у початкових (народних і церковнопарафіяльних) та середніх школах Києва, Одеси, Кам'янця-Подільського та інших міст і багатьох сіл. У Київському університеті восени 1907 р. почалося викладання історії української літератури, хоча цей курс вів професор Лобода російською мовою. У 1907— 1908 навчальному році українською мовою читали українознавчі предмети в Новоросійському університеті професор Олександр Грушевський, а в Харківському університеті — Микола Сумцов.

Але з настанням столипінської реакції посилились національні утиски з боку царського уряду.

Одним із проявів національного руху в Україні у роки революції було створення в І і II Державних думах української парламентської групи — Української думської громади. У І Думі, яка працювала 72 дні (від 27 квітня до 8 липня 1906 p.), представники пригноблених у Росії народів для об'єднання сил і відстоювання своїх прав створили «Спілку автономістів-федералістів» (близько 120 депутатів), яка вважала необхідним здійснити принцип автономізму, як можна більшу децентралізацію державного управління, забезпечити всім громадянам право на культурне й національне самовизначення. До Спілки ввійшли українська, І литовська, татарська, естонська та інші парламентські групи. Поряд з цим понад 40 депутатів І Думи від України створили окрему парламентську фракцію — Українську думську громаду (19 селян, 4 робітники, 17 інтелігентів — земські діячі, вчені, адвокати, вчителі та ін.). її головою було обрано адвоката й відомого громадського діяча з Чернігова І. Шрага. Серед членів громади були такі українські діячі, як В. Шемет і П. Чижевський з Полтавщини, барон Ф. Штейнгель і М. Біляшівський від Києва, А. В'яз-лов від Волині, професор М. Ковалевський, чернігівський земський діяч О. Свєчин та ін.

У Петербурзі громада почала видавати російською мовою журнал «Украинский вестник», редактором якого став М. Славинський, секретарем — Д. Дорошенко. Для допомоги громаді зі Львова до Петербурга переїхав М. Грушевський.

У II Думі, яка засідала 103 дні (від 20 лютого до 3 червня 1907 p.), 47 депутатів-українців створили «Українську думську громаду». До неї входили священик А. Гриневич, М. Рубіс, селяни Є. Сайко, В. Хвіст, С. Нечитайло. Громада видавала свій часопис «Рідна Справа — Вісті з Думи».

Членів Української думської громади об'єднували спільні вимоги автономії України, широкого місцевого самоврядування, запровадження української мови у школі, адміністративних установах, суді, в церкві.

В аграрному питанні повної єдності серед депутатів не було, селяни категорично вимагали конфіскації поміщицьких земель і націоналізації всієї землі.

Громада виступала з домаганнями автономії України, широкого місцевого самоуправління, введення української мови в школи, суди, церкву, створення кафедр української мови та історії в університетах краю, підготовку українських педагогічних кадрів в учительських семінаріях, тощо.

У третій Думі 37 депутатів внесли проект про введення української мови навчання в початкових школах, що викликало різко негативну реакцію з боку російських шовіністичних кіл. Однак він, як і ряд інших ініціатив патріотично налаштованих українських депутатів не був прийнятий — в Російській імперії почалась доба післяреволюційної реакції.

Репресії уряду, що розпочались, викликали в різних українських партій прагнення до утворення потужної об’єднаної політичної організації. 1908 року діячі українського руху ввійшли, не залежно від ідеологічних орієнтацій та партійної приналежності, до Товариства Українських Поступовців (ТУП), яке стало єдиною українською партією. Об’єднання відбулось на засадах конституціоналізму, парламентаризму та національно-культурного самовизначення.

ТУП намагалась скоординувати свої дії в Думі з представниками російських центристських партій, у першу чергу трудовиків та кадетів, які зобов’язувались підтримувати українські прагнення. Спільними зусиллями вдалось перетворити факт заборони царською владою святкування роковин Т. Шевченка 1914 року в тему для обговорення на загальноросійському рівні та розпочати в стінах Думи і поза нею жваву дискусію.

Поступовий розвиток українського руху в Російській імперії було перервано початком Першої світової війни, яка викликала масовий патріотичний рух — робітники припиняли страйки, Дума урочисто підтримала уряд, заявивши про свою лояльність до нього. В "Украинской жизни", редактором якої був С. Петлюра, було опубліковано декларацію, в якій говорилось про те, що українці виконають свій обов’язок щодо держави. Правда сама ця держава, скориставшись патріотичною істерією, розгорнула кампанію жорсткого переслідування будь-яких проявів українства: заборонено діяльність "Просвіти", закрито українські видавництва, скасовано дозвіл на друкування українською мовою, багато українських діячів, у тому числі і М. Грушевський, були заслані вглиб імперії.

Світова війна призвела до того, що українці були змушені воювати в складі армій протиборствуючих сторін, захищаючи їх, а не свої власні, інтереси. Мільйони українців були рекрутованій до російської та австро-угорської армій. В останній, правда, були створені і військові частини Українських Січових Стрільців, які діячі українського руху в Галичині бачили прообразом та кадровим кістяком майбутньої національної армії.

Вибух воєнних дій частина українських діячів самостійницької орієнтації сприйняла як вдалу нагоду для вирішення питання про державну незалежність України із залученням зацікавлених зовнішніх сил. Поза межами Російської імперії 1914 року як державницький центр було створено Спілку визволення України. Її діяльність викликала жорстку критику як з боку російських сил самих різних політичних орієнтацій, так і українських політичних і громадських діячів. Найбільшими критиками діяльності СВУ були українські соціалісти.

"Найжорсткішим критиком СВУ був Лев Юркевич, який пояснив, що він і його товариші, "не вороги ідеї самостійної України", але "наші російські товариші тільки б тоді виявили себе справжніми інтернаціоналістами, коли б їхні організації і преса на Україні признали разом з нами необхідність боротьби за визволення нашого народу і щоб вони разом з нами при кожній нагоді давали відсіч проявам національного поневолення". Тобто Юркевич саме існування України, як державного утворення, поставив в пряму залежність від того, наскільки сліпо і вірнопідданськи будуть підтримувати сили української революції революцію російську. Він так вірив у справедливість міжнародного соціалізму, насамперед російського, що навіть звернувся до Тороцького-Бронштейна з ідеєю проведення міжнародного інтернаціоналістичного соціалістичного суду над членами СВУ з єдиною метою, аби ті не мали права називати себе соціалістами" [270, с. 10].

Спалах підігрітого війною імперського патріотизму та жорсткі репресії царської влади придушили розвиток українського руху, але не змогли знищити його вповні. Як тільки злигодні воєнних дій почали переважувати в суспільстві шовіністичні, ура-патріотичні настрої, як тільки захитались основи імперії, українство знов вийшло на вулиці. Лютнева революція 1917 року в Санкт-Петербурзі сколихнула українську громадськість. По всій Україні, а також в столиці імперії пройшли масові українські маніфестації. Проголошені Тимчасовим урядом політичні свободи були одразу ж використані для відродження українських політичних та культурницьких організацій. У Києві 17 березня постала Центральна Рада, як орган репрезентації інтересів українського народу перед російським урядом. До неї ввійшли представники різних українських політичних партій, груп та громадських організацій: військовиків, робітників, кооператорів, студентів, православного духовенства Києва, Українського Наукового Товариства, Педагогічного Товариства, Товариства Українських Техніків та Агрономів, ТУПу і т.п. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Під впливом революційних подій в Україні відроджувались або засновувались нові українські політичні партії. Найвпливовішими в організованому українстві були Українська Соціал-Демократична Партія (УСДРП), Українська партія Соціалістів-Революціонерів (УСПР) та Українська Партія Соціалістів-Федералістів (УПСФ). Ці політичні організації виявились домінуючими в Центральній Раді, а пізніше і в Директорії УНР.

Центральна Рада, складена переважно з представників різноманітних політичних партій соціалістичного напрямку, орієнтувалась на ідею автономії України в складі демократичної російської республіки. Прихильники ідеї державно-політичної самостійності знаходились в меншості і їхня аргументація ігнорувалась керівництвом Ради. "Саме інтелігенція з числа українських демократичних кіл соціалістичної спрямованості, що переважно мешкали у Києві (соціалісти-революціонери, соціал-демократи, соціалісти-федералісти, радикали та ін.) ... створила у перші ж післялютневі дні найбільш впливовий згодом політично-координаційний центр революційних сил — Центральну Раду у Києві. Концептуальну платформу її діяльності було розроблено зусиллями багатьох поколінь визначних українських політичних мислителів, які ніколи не відокремлювали свої погляди від загальнолюдської демократичної скарбниці, узагальнено і відображено в численних працях М. Грушевського, В. Винниченка, інших відомих учених, письменників та політичних діячів, платформах і програмах численних політичних партій, товариств і громад, що діяли в Україні до Лютневої революції. Саме тому з першого дня існування Центральна Рада у Києві відкрито проголосила свої політичні цілі і домагання: "територіальна автономія України з державною українською мовою, з забезпеченням прав національних меншостей — росіян і інших". Від цих прагнень Центральна Ради не відступала ні на крок аж до докорінної зміни політичної ситуації, викликаної Жовтневою революцією у Петрограді" [206, с. 228]. Лише під впливом обставин — Жовтневого перевороту, розпочатого наступу на Україну більшовицьких військ та необхідності якнайшвидшого укладення миру з Центральними державами, Рада проголосила 25 січня 1918 року Четвертий Універсам, який декларував незалежність Української Народної Республіки.

Та час було втрачено. Деморалізована соціалістичними агітаторами армія не змогла захистити український уряд, а закликані на допомогу німці не мали особливого бажання підтримувати соціалістичну Центральну Раду. Більше того, керівництво Ради послідовно відмовлялося прийняти допомогу від патріотичних сил України, якщо вони належали до "соціально чужих" прошарків — не використано для захисту Києва від більшовиків можливості 60-ти тисячного 1-го українського корпусу на чолі з П. Скоропадським, інших українізованих частин армії.

Як відзначає М. Жулинський, описуючи події цього часу, "Більшовицькі загони вже плюндрували Слобожанщину та Лівобережжя, прямуючи на Київ, так звані українські більшовики, що зазнали повної поразки на Всеукраїнському з’їзді рад у Києві, творять в Харкові пробільшовицький з’їзд рад і створюють свій уряд з 12 осіб, 11 з яких були більшовиками, дають дозвіл на вивіз українського хліба до Центральної Росії і нацьковують всіх і все на уряд Української Народної Республіки, а Центральна Рада, втрачаючи катастрофічно авторитет і рештки й так незначних військових сил, думає про скликання Загальноукраїнських установчих зборів, які мають "рішити про федеративну зв’язь з народними республіками колишньої Російської імперії"" [94, с. 72-73].

Кілька місяців існування Української держави на чолі з гетьманом П. Скоропадським виявились часами політичної стабільності в Україні — відновилась робота транспорту, засновувались державні інституції. Але політика гетьмана направлена на наведення порядку в країні зіткнулась з небажанням селянства повертати отримані від революції землі поміщикам, а проголошений ним курс на майбутній союз з монархічною Росією відвернув від нього багато патріотичних сил. Організоване українськими соціалістами об’єднаними в Національний Союз на чолі з В. Винниченком, повстання проти гетьмана закінчилось встановленням Директорії, яка, у свою чергу впала під ударами зовнішніх сил, підірвана процесами внутрішньої анархії, так званої "отаманщини", не зумівши ні створити міцної і дієздатної державної організації, на реально об’єднати обидві частини України, наповнити змістом Акт злуки УНР та ЗУНР від 22 січня 1919 р.

"В Україні розвивалися практично дві революції, цілі яких, поза ілюзорну схожість соціальних гасел, були, по суті, різні. У середовищі російськомовного робітничого класу революція в Україні мала всі загальні ознаки російської революції — ради робітничих і солдатських депутатів та місцеві організації головних російських політичних партій. Тут, по суті, розвивався лише місцевий варіант загальноросійської революції. В українському селі, завдяки його самоорганізації через Селянську Спілку та мережу селянських кооперативів, об’єднаних Центральним Українським Кооперативним Комітетом, українські соціалісти завжди могли мобілізувати тисячі селян для міських маніфестацій. Це — ключ до сили українського руху і його органу — Української Центральної Ради в Києві" [270, c. 11-12].

Але ця сила була використана керівництвом Центральної Ради вкрай неефективно. Причинами цього є і певна інертність українського селянства, низький рівень національної свідомості, традиційне несприйняття держави, і нездатність чільних діячів українського руху в той важливий історичний період зуміти поєднати державницьку і соціальну ідею таким чином, щоб вона стала прийнятною основній масі населення, їх зашореність в ідеологічних питаннях, прагнення "зберегти вірність загальноросійському демократичному руху".

Чільними діячами, погляди і діяльність яких найбільш суттєвим чином вплинули на долю української державності в буремні роки революції 1917-1920 рр., були Голова Центральної Ради М. Грушевський та його заступник, Голова Генерального Секретаріату УНР, Голова Національного Союзу та Голова Директорії в перший період її діяльності В. Винниченко.

Революційна доба 1917-1920 рр. стала періодом, коли різні політичні сили запропонували українському суспільству певні моделі подальшого поступу та вступили в жорстку боротьбу між собою за право реалізації власної альтернативи.

Основними альтернативними шляхами національно-державного розвитку України стали оформлення національно-територіальної автономії у складі демократичної федеративної Російської республіки та будівництво самостійної незалежної держави. Обидві альтернативи мали об’єктивні підвалини, однак на початковому етапі революції вирішальним чинником стала автономістсько-федералістська позиція провідних українських політичних партій, представники яких складали переважну більшість у всіх представницьких органах Центральної Ради і формували основні засади державного курсу, тоді як самостійницькі переконання частини політичних діячів і партій не одержали скільки-небудь широкої підтримки. Тому слід констатувати, що реальною альтернативою був перший шлях, друга ж альтернатива спочатку знаходилася в латентному стані, поступово “дозріваючи” в суспільній свідомості. Однак реалії політичного життя, небажання загальноросійських центрів (Тимчасового уряду, а згодом РНК) йти назустріч природним національним інтересам українців привели до необхідності формування власної держави як найбільш адекватного шляху, що відповідав потребам розвитку української нації. Попри свої федералістські погляди, це змушений був врешті-решт визнати й український політичний провід, розпочавши процес розбудови самостійної держави. З того часу друга альтернатива перетворилася з латентної в реальну.

Іншою політичною альтернативою, яку висунула революція, став вибір типу організації влади – або парламентська демократія західного типу, або радянська влада більшовицького зразка. Спочатку українські діячі і партії єдино можливою формою організації влади вбачали скликання в Києві Сейму як законодавчого органу на принципах прямого, рівного, пропорційного і таємного виборчого права. З огляду на це всі українські партії підтримували ідею скликання Загальноросійських та Українських установчих зборів. Однак, подальша радикалізація настроїв основної маси населення, активізація діяльності більшовиків зумовила поширення ідеї влади рад серед широких прошарків суспільства. Українські соціалістичні партії не могли не реагувати на настрої власного електорату, тому всередині есерів і есдеків почали зявлятися прибічники радянської системи. З розвитком революції саме різниця в підходах щодо принципів організації влади стала головним чинником краху єдиного українського національного фронту та внутріпартійних розколів.

Однією з визначальних політичних альтернатив революційної доби став більшовизм (як політична доктрина і система цінностей, що втілювалися в життя РСДРП(б) та КП(б)У). Прийшовши до влади в жовтні 1917 р. у Петрограді, більшовики претендували на загальноросійську владу і розглядали Україну як “сферу свого впливу”. Подібні претензії більшовиків робили неминучим конфлікт із українським національним проводом. Водночас частина висунутих більшовиками гасел дедалі більше знаходила собі прибічників серед селянства і робітництва. Постійне протистояння з більшовиками на фоні полівіння мас змушувала українські політичні партії ставати на лівіші позиції, коригувати власні національно-політичні доктрини та концепції.

Головним суб’єктивним чинником альтернативних ситуацій є політичні партії, які виступають акумульованим репрезентантом політичних і економічних інтересів різних прошарків суспільства. Українська революція 1917-1920 рр. стала періодом, коли вперше склалися реальні умови для формування багатопартійності в Україні, протягом якого оформився фактично повний партійний спектр – від лівих до правих (понад 20 партій). Опинившись у сприятливих політичних умовах після повалення самодержавства, українські партії розгорнули активну діяльність і дуже скоро перетворилися на провідний чинник національно-демократичних процесів в регіоні, здобули політичну владу і отримали реальний шанс втілити в життя свої політичні програми.

Всі форми державності, що існували в Україні протягом революційної доби 1917-1920 рр., були спробою реалізації партійних ідеалів і настанов тої чи іншої політичної сили. Створення Центральної Ради та її діяльність були втіленням уявлень щодо суспільно-політичного устрою провідних на той час українських партій лівої та центристської орієнтації, насамперед, УСДРП, УПСР, УПСФ. Праві, консервативні партії (Союз земельних власників та ін.) не підтримували політики Центральної Ради і стояли щодо її в опозиції.

Невідповідність запропонованої гетьманом П.Скоропадським моделі національної держави основним положенням політичних доктрин українських партій зумовила їхню опозиційність щодо новоствореного режиму, бо в їх розумінні вона суперечила інтересам широких верств селянства і робітництва. Водночас, різні партії по-різному визначали форми своєї опозиційності. Одні намагалися взяти на себе роль конструктивної опозиції і через направлення порад і вимог, участі своїх представників в управлінських структурах, а пізніше і в уряді, робили спроби скоригувати державний курс. Інші – з самого початку зайняли відкрито ворожу позицію і поступово дійшли до необхідності загального повстання проти гетьмана. Вичерпавши всі можливі способи впливу на формування урядової політики і не досягнувши бажаного результату, поступово всі українські партії підтримали ідею загального антигетьманського повстання і стали на чолі його.

Політичні сили, які створили Директорію, по-різному уявляли собі можливі моделі функціонування влади і наявні орієнтири розходилися у діаметрально протилежних напрямах. У процесі пошуку спільних позицій і спроб досягнення компромісу український провід розробив власний, третій шліх – “трудовий принцип” державного управління, який поєднував у собі демократичні засади і більшовицький класовий підхід. Однак то було скоріше абстрактно-теоретичне розв’язання нагальних проблем, насправді реалізація цього принципу виявилася важкоздійсненою і так і не була втілена в життя. Наявність різновекторних орієнтирів не давала можливості Директорії виробити чітку державницьку стратегію, бо, опинившись між лівими та правими, протягом всього часу свого існування вона намагалася визначитися з основоположним принципом державного будівництва. Гострі суперечності серед провідних українських партій щодо внутріполітичного устрою та курсу зовнішньої політики держави призводили до того, що Директорія виявилася неспроможною створити єдиний фронт національно-демократичних сил для конструктивної державотворчої праці й гідного опору зовнішнім противникам, для підтримання злагоди у суспільстві.

Поряд із “більшовицькою” та “унеерівською” альтернативою суспільно-політичного розвитку в Україні виникла й третя – націонал-комуністична, яка намагалася об’єднати ідею українського національного визволення з більшовицькою політичною доктриною. Появу цієї альтернативи слід розглядати як реакцію на поширення серед населення України радянських настроїв і спробу за умов наростання впливу більшовиків зберегти владу в “українських руках”. На націонал-комуністичні позиції перейшло ряд українських партій, зокрема, боротьбисти, незалежні есдеки, борьбисти, укапісти. Поділивши платформу більшовизму, ці партії вбачали своїм завданням захист національних інтересів українців шляхом відстоювання ідеї самостійної соціалістичної української республіки або входження її на рівноправних засадах до Всесвітньої Соціалістичної Федерації. Не маючи реальних важелів впливу на державну політику, ці партії не змогли зреалізувати свою модель національно-державного будівництва в Україні, в боротьбі за владу вони програли більшовикам, які застосували щодо них тактику “злиття”.

Для процесу формування багатопартійності в Україні доби революції були характерні періодичні організаційні розколи партій (виникнення всередині партій фракцій з відмінною політичною платформою і подальшим оформленням окремих партій). В основі цих розколів лежали розбіжності програмного та тактичного характеру – різне розуміння окремими частинами партій можливих форм організації влади, моделей національної державності та методів і шляхів розвязання нагальних соціальних і політичних проблем. Причиною цих розбіжностей і різного розуміння була наявність різновекторних політичних альтернатив, що відбивало національні, соціальні, економічні інтереси тої чи іншої групи суспільства.

За часів революції майже всі українські партії на певному етапі розвитку пережили розколи. Найбільшу кількість розколів зазнали УПСР і УСДРП – найчисельніші та найвпливовіші партії революції. Це можна пояснити як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками, серед яких домінуюче значення мали – слабкість організаційних партійних структур, відсутність єдиної позиції серед партійних лідерів щодо провідних засад державотворення, постійні коливання у визначенні пріоритетності в революції соціального чи національного чинників, гострота соціальних проблем. Не останню роль в цих “розкольницьких” процесах відігравав і так званий “більшовицький чинник”. Маючи фактично одну й ту ж соціальну базу з більшовиками, українські есери та есдеки знаходилися в постійному суперництві з ними за вплив на широкі маси селянства і робітництва. Загроза втрати свого електорату й змушувала частину членів цих партій приймати постулати політичної доктрини більшовизму, що, в свою чергу, робило неминучим партійні розколи.

Політичні альтернативи, які породила революція, ставали причиною постійної перманентної міжпартійної та внутріпартійної боротьби щодо визначення моделі національно-державного будівництва України – автономна Україна в складі демократичної федеративної Російської республіки чи самостійна незалежна Українська Держава; парламент західноєвропейського зразка, ради робітничих, селянських і солдатських депутатів чи “трудовий принцип” організації влади; військово-політичний союз з Радянською Росією чи альянс із країнами Антанти; створення єдиного національного, соціалістичного чи комуністичного фронту і т.п. Відповіді на ці питання призводили до міжпартійного протистояння та внутріпартійних поділів і розколів. Саме напружена міжпартійна і внутріпартійна боротьба, яка розїдала зсередини український національний рух, і стала однією з основних причин поразки національно-визвольної боротьби під час революції 1917-1920 рр.

Жодна з моделей державного будівництва, запропонована українськими політичними партіями, так і не була реалізована. Серед причин цього можна виділити наступні. Вони здебільшого не набули завершеного чіткого вигляду, залишилися на рівні ідейно-теоретичних настанов, не було розроблено механізму їх реалізації. Іншою істотною причиною стало те, що не всі вони адекватно відбивали настрої та прагнення широких верств населення. Величезну роль відігравали й постійні агресії з боку сусідніх держав, які не давали можливості зосередитися на розв’язанні внутрішніх проблем. Висловлюючи критичні зауваження на адресу українських партій, водночас, варто мати на увазі, що вони були першими, хто закладав підвалини української державності і, попри все, віддати їм належне. Без їхньої подвижницької діяльності була б неможлива сучасна українська держава. Не дивлячись на те, що основна мета революції – формування української самостійної держави не була реалізована, вона не зникла повністю, а продовжувала існувати в суспільстві в латентному стані. При виникненні сприятливих об’єктивних умов і оформленні політичних сил, які її репрезентували, вона була досягнута на наступному етапі політичного розвитку.

Багатоплановість, невичерпність досліджуваної проблеми зумовлює необхідність подальшого опрацювання низки її важливих аспектів: поглиблення розробки загальних принципів і методів вивчення альтернатив суспільно-політичного розвитку; дослідження історії та функціонування українських консервативних партій; вивчення діяльності українських партій на регіональному рівні та ін.