МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ

ХЕСРОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ, ІСТОРІЇ ТА УКРАЇНОЗНАВСТВА

Вдовиченко Є.В., Черемісін О.В.

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ УКРАЇНИ КІНЦЯ XIX –

ПОЧАТКУ XX СТОЛІТЬ

Херсон – 2009

УДК: 94 (477): 371. 214. 114

ББК: 633 (2 Укр.). я

Навчально-методичний посібник “Історія політичних партій України кінця XIX – початку XX століть” схвалений та рекомендований кафедрою філософії, історії та українознавства Херсонського державного аграрного університету (протокол № 1 від 26 серпня 2009 року).

Навчально-методичний посібник “Історія політичних партій України кінця XIX – початку XX століть” схвалений та рекомендований вченою радою будівельно-гідромеліоративного факультету Херсонського державного аграрного університету (протокол № від ).

Навчально-методичний посібник “Історія політичних партій України кінця XIX – початку XX століть” схвалений та рекомендований вченою радою Херсонського державного аграрного університету (протокол № від ).

Рецензенти: кандидат історичних наук, доцент Є.Г.Сінкевич

кандидат історичних наук, доцент В.Я. Павленко

Вдовиченко Є.В., Черемісін О.В. Історія політичних партій України кінця XIX – початку XX століть”: Навчально-методичний посібник. – Херсон: «Айлант». – 2009. – 143 с.

Навчально-методичний посібник містить інформацію з історії розвитку та діяльності політичних партій України кінця XIX – початку XX століть для підготовки студентів ХГАУ до семінарсько-практичних занять.

ЗМІСТ

ВСТУП
РОЗДІЛ I. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ УКРАЇНИ В КІНЦІ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТЬ (Вдовиченко Є.В., Черемісін О.В.)
РОЗДІЛ II. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТЬ (Вдовиченко Є.В.)
РОЗДІЛ III. ФОРМУВАННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ В УКРАЇНІ В КІНЦІ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТЬ (Черемісін О.В.)
РОЗДІЛ IV. РЕЄСТР ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ В КІНЦІ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТЬ (Черемісін О.В.)
РОЗДІЛ V. КЛАСИФІКАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ УКРАЇНИ В КІНЦІ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТЬ (Вдовиченко Є.В.)
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ДОДАТКИ

Вступ розділ I

Історіографія та джерельна база вивчення історії політичних партій україни в кінці XIX – початку XX століть

На основі аналізу історіографії з проблеми наукового дослідження зроблено висновки, що методологічною основою досліджень із партійного джерелознавства стали наукові праці відомих учених-істориків С. Антонова, М. Барга, Н. Георгієвої, І. Крип’якевича, О. Медушевської, А. Пронштейна, Л. Пушкарьова, А. Санцевича, В. Сарбея, В. Стрельського, І. Ковальченка, а також джерелознавчих дослідників документів жандармсько-поліцейських установ, серед яких суттєва роль належить М. Щербаку.

Ми можемо визначити основні етапи розвитку партійного джерелознавства в Україні у XX ст. Перший етап обмежується 20-ми роками. Зокрема в  працях Й. Гермайзе і С. Єфремова була здійснена спроба аналізу деяких видів партійних джерел.

Новий етап розвитку партійного джерелознавства припадає на 60-80-ті роки минулого століття. Для нього характерне звернення науковців до джерел з історії комуністичної партії Радянського Союзу і України.

У цей період видаються навчальні посібники з партійного джерелознавства і з джерелознавства історії СРСР з розділами джерелознавства з історії комуністичної партії, а також робота В. Стрельського з джерелознавства загальної історії, в яких автори зверталися до класифікації партійних джерел. Але в них українські партії початку XX ст. навіть не згадувалися.

Подальшому розвитку теоретичного і практичного партійного джерелознавства дала поштовх всесоюзна дискусія 1962-1963 рр. на сторінках журналу “Вопросы истории КПСС”, ініціатором якої виступив український історик М. Варшавчик і в якій брала участь група істориків. В ході дискусії обговорювалися окремі категорії партійного джерелознавства, а також була зроблена перша спроба класифікації джерел з історії більшовицької партії.

У той час ряд авторів звернулися до вивчення таких видів партійних джерел, як більшовицька література і преса дореволюційної доби, листівки, відозви, прокламації більшовицьких організацій, внаслідок чого була розроблена класифікація, періодизація листівок РСДРП, складені каталоги і опубліковані їх збірки.

Значний внесок у розвиток теоретичного джерелознавства історії партії зробив М. Варшавчик, який протягом 70-80-х рр. видав низку праць із цих проблем. Підсумком багаторічної роботи історика в галузі джерелознавства стало видання у 1984 р. монографії “Историко-партийное источниковедение. Теория. Методология. Методика”, в якій розкривалися основні питання партійного джерелознавства, але, на жаль, на базі джерел однієї партії.

Третій етап починається з кінця 90-х рр. XX ст. і характеризується зверненням істориків до вивчення джерел з історії перших українських партій при вивченні писемних джерел з історії України. Перша така спроба зроблена С. Макарчуком, який є автором першого підручника нового покоління з джерелознавства історії України. В даній праці, як і в інших, не ставилося завдання всебічно розкрити партійні джерела.

У 2002 р. вийшов у світ підручник “Історичне джерелознавство”, в якому з позицій сьогодення розкриваються проблеми джерелознавства української історії взагалі і окремих її складових, у тому числі – джерела з історії українських політичних партій початку XX ст.

Проблеми партійного джерелознавства висвітлювалися і російськими вченими, але в них аналіз видів джерел з історії політичних партій здійснений не в повному обсязі: розглядаються джерела лише історії КПРС та ряду інших політичних партій періоду революції.

Аналізуючи попередній доробок джерелознавців Михальський Ігор Сергійович прийшов до висновку про неприйнятність класифікації джерел з історії більшовицької партії, як універсальної схеми для аналізу джерел усіх інших партій і необхідність розробки нової класифікації.

По-друге, вивчення масиву джерел різних архівів і наукових закладів дає можливість констатувати, що існують відмінності формування джерельної бази західноукраїнських політичних партій і партій, які діяли в межах російської України, і що основні матеріали діяльності українських політичних партій зосереджені в Києві і Львові. Наявні матеріали в архівних установах та бібліотечних фондах інших міст України, Росії, Австрії й Польщі в багатьох випадках є копіями документів, що зберігаються у Києві або Львові.

Ми можемо дати класифікацію джерел з історії українських політичних партій. Весь комплекс джерел з історії українських політичних партій розділяється на дві великі групи, які чітко розрізняються за змістом, спрямованістю, ідеологічною забарвленістю: 1) джерела партійного походження і 2) джерела іншого (непартійного) походження.

У першій групі виділяються тематичні блоки: 1) партійно-організаційні документи; 2) пропагандистсько-агітаційні матеріали; 3) джерела особового походження.

В групі джерел іншого (непартійного) походження виділені тематичні блоки: 1) документи державного походження; 2) матеріали неукраїнських політичних партій, об’єднань; 3) преса і 4) джерела особового походження.

Запропонованій класифікації притаманний елемент універсальності: вона може бути використана і при аналізі джерел з історії партій, що діяли протягом усього ХХ століття.

Партійно-організаційні документи. Характерними особливостями програм і статутів українських політичних партій того часу була відсутність чіткої внутрішньої структури, неозначеність розділів. Зміст документів часто викладався довільно, нерідко у вигляді літературного публіцистичного твору, газетної передовиці або листівки.

Програмові матеріали поділяються на: 1) програми, 2) доповнення до програм, 3) короткі виклади програмних цілей та завдань у вигляді тез.

Програми дають можливість всебічно розкрити економічну платформу політичних партій, оцінити погляди лідерів революційних сил тогочасного суспільства на невирішені проблеми в галузі соціальної політики, вивчити ставлення партій до організації народної освіти, використання рідної мови в різних сферах суспільного життя та ін.

Доповнення до програм і тезисні виклади основних програмних положень дозволяють повніше висвітлити окремі сторони діяльності партій у динаміці, зробити узагальнюючі висновки про пошуки партійними організаціями нових форм і методів роботи серед широких народних мас.

Окрему групу джерел партійного походження становлять статути українських політичних партій, які сприяють зрозумінню організаційної структури, виявленню невідомих партійних підрозділів, відтворенню загальної побудови партій. У дисертаційному досліджені на основі статутів Київського комітету РУП реконструйовано організаційну структуру Революційної української партії.

Інколи програмні матеріали не повністю відображають справжню політику партій і міжпартійних об’єднань, оскільки приймалися з огляду на ряд факторів, а саме: на державний устрій імперії, до складу якої входили; на соціальні верстви населення, які передбачалося залучити до активної роботи; на протиріччя, що виникали під час діяльності тощо.

Істотним історичним джерелом є матеріали з’їздів, конференцій і нарад, які поділяються на: 1) підготовчі; 2) тексти доповідей або повідомлень; 3) протокольні документи засідань; 4) резолюції й постанови.

З’їздам передувала робота з формування трьох видів документів: 1) запрошення із роз’ясненням мети форуму і з’ясуванням порядку денного; 2) дані про кількісний і якісний склад делегатів з’їзду; 3) листи до злетів.

Доповіді на партійних форумах дають можливість виявити партійні позиції щодо вирішення найактуальніших проблем суспільної ваги, з’ясувати засоби політичної і революційної боротьби. Цей різновид джерел мав певну специфіку: вони могли викладатися від імені як окремої людини, групи членів партії, так і центральних органів партії; доповідь, яка збереглася до нашого часу, може бути альтернативною і не підтриманою більшістю з’їзду; опублікована доповідь може суттєво відрізнятися за обсягом, змістом і гостротою поставлених проблем від доповіді, яка була проголошена на з’їзді.

Наявні протокольні записи мають багато пропусків, часто немає їх закінчення, що не дозволяє стверджувати про повноту збереженого матеріалу. Тому використання таких документів у науковому дослідженні вимагає співставлення їх з іншими матеріалами з’їздів і конференцій, а також із програмними документами партій, що допоможе реконструювати відсутні фрагменти.

Матеріали з’їздів, конференцій і нарад є цінним джерелом для дослідника історії українських політичних партій. Кожна група джерел має свої особливості та специфіку, яку необхідно враховувати при дослідженні політичної історії, на що вказував М. Варшавчик, який, вивчаючи джерелознавчий аспект з’їздів більшовиків, підкреслював, що “розглядати документи партійних з’їздів, положення, що містяться в них, в зв’язку з іншими – це значить: по-перше, вивчати матеріали кожного з’їзду як єдиний комплекс документів; по-друге, вивчати їх у сукупності з іншими історико-партійними джерелами” і, в першу чергу, з документами і матеріалами центральних органів і місцевих організацій партій.

Документи центральних органів партій поділяються на: 1) матеріали засідань; 2) діловодство секретаріату; 3) доповіді на міжнародних з’їздах та конференціях міжпартійних організацій; 4) звернення центральних партійних органів до інших партій; 5) листування.

Матеріали засідань центральних органів партій підрозділяються на 3 підгрупи: 1) підготовчі документи, які включали увесь комплекс матеріалів щодо майбутнього засідання центрального комітету партій: запрошення на засідання, проекти рішень, інформації місцевих організацій про стан їхньої роботи тощо; 2) протоколи засідань, які дозволяють виявити найгостріші для певного періоду питання розвитку партійної політики, плани на майбутнє; 3) постанови й рішення, що містяться в матеріалах протоколів, або оприлюднені в партійній періодичній пресі.

Діловодство секретаріату українських політичних партій підрозділяється на: 1) циркуляри (обіжники) до місцевих організацій; 2) інструкції місцевим партійним організаціям.

 Матеріали циркулярів розкривають увесь діапазон організаційної, пропагандистсько-агітаційної роботи. Аналіз циркулярів західноукраїнських і наддніпрянських політичних партій дозволяє виділити основні проблеми, яким вони присвячувалися: 1) вдосконалення організаційної структури; 2) інформування членів партії про рішення з’їздів із роз’ясненнями щодо їх виконання; 3) повідомлення про політику партії в державних виборчих установах і організацію передвиборчої кампанії; 4) організації масового народного руху.

Циркуляри та обіжники дозволяють прослідкувати організаційні труднощі партійних організацій у різний період їхньої діяльності та шляхи їх подолання; заповнити прогалини в матеріалах партійних форумів, визначити форми і методи виконання їх рішень; з’ясувати місце і роль українських політичних партій у передвиборчих кампаніях; дати оцінку реального впливу партій на різні прошарки населення України.

Важливими документами центральних органів, які належать до матеріалів діловодства секретаріату українських політичних партій, були також інструкції місцевим партійним організаціям, в яких давалися рекомендації щодо методів організаційної роботи з населенням, завдань із виконання уставних положень, рішень партії.

При аналізі даного різновиду джерел необхідно враховувати наступне: окремі інструкції не доводилися до місцевих організацій; інформація в матеріалах діловодства подавалася в скороченому вигляді і часто була зашифрованою або написаною алегоричною мовою. Це зумовлює необхідність ретельного аналізу кожного документа в науковому дослідженні.

В доповідях на міжнародних з’їздах та конференціях міжпартійних організацій центральні керівні органи інформували політичну громадськість про наявність українських партій, основні напрямки їх діяльності та координацію дій з міжнародним соціалістичним рухом. Такі доповіді готувалися ґрунтовно і складалися з кількох частин, присвячених конкретним напрямкам роботи.

Документи даного типу, як і звернення центральних партійних органів до інших партій, характеризуються суб’єктивними оцінками, оскільки в них висвітлювалися, як правило, тільки позитивні моменти в діяльності партії і давалася відверто ворожа критика інших політичних сил країни, безапеляційно відстоювалася власна точка зору в суперечках з приводу актуальних проблем.

Листи центральних органів партій поділяються на три тематичні групи: 1) листи до урядів, урядових установ і провідних політиків; 2) листи до місцевих організацій та їхніх керівників; 3) листи до окремих членів партії. Джерелознавча цінність даних документів полягає у можливості: реконструювати з їх допомогою діяльність керівних органів; відтворити перелік питань, які знаходилися в центрі їх уваги; простежити динаміку і головні тенденції діяльності; з’ясувати ідеологічні й організаційні засади їх функціонування.

Діяльність місцевих організацій українських політичних партій кінця XIX – початку XX ст. досі залишається маловивченою, оскільки більшість їхніх документів і матеріалів не збереглися. Мабуть, тим можна пояснити той факт, що в джерелознавчій літературі не ставилося питання про висвітлення ролі таких документів, як історичного джерела.

Наявні документи місцевих партійних організацій поділяються на п’ять тематичних груп:

1) звіти місцевих організацій дають дослідникові матеріал про стан і діяльність партій, партійно-політичну боротьбу в окремих регіонах. Для документів даної групи характерне, як правило, найбільш об’єктивне висвітлення становища й ролі партійної організації. Разом з тим, часто інформація звітів зашифрована або викладається алегорично, що було обумовлене умовами діяльності українських політичних партій на початку XX ст.;

2) повідомлення керівним органам партії про власні позиції щодо вирішення конкретних політичних проблем характеризуються лаконічним, конспективним викладом найважливіших подій у житті місцевого осередку, поглядів на актуальні політичні проблеми та шляхи їх вирішення;

3) звернення-протести до відомих політичних діячів або центральних урядових установ висвітлюють основні напрямки ідейної боротьби українських політичних партій, їхні головні домагання, устремління й вимоги до урядовців імперій.

4) матеріали народних вічей переважно мають підписи, і тому дозволяють встановити авторство й партійність документів. Це має особливе значення для наукового дослідження з огляду на відсутність загальнопартійних архівів.

5) звернення до народу чи його окремих соціальних груп розкривають методи і засоби діяльності місцевих партійних організацій серед населення, основні національно-політичні вимоги в певний історичний період.

Безпосередній фактичний матеріал про діяльність місцевих партійних організацій міститься, в основному, в першій і другій тематичних групах. В останніх, як правило, віддзеркалені заходи, що планувалися і координувалися центральними органами.

Таким чином, документи місцевих організацій українських політичних партій дають можливість значно розширити межі наукового дослідження, виявити масштаби діяльності політичних партій у країні, з’ясувати особливості підходу до вирішення програмних питань на місцях, простежити успіхи та провали в діяльності окремих осередків, а також проаналізувати їхні взаємозв’язки та взаємодію з центральними органами партій.

Пропагандистсько-агітаційні джерела. Аналіз партійної преси показав, що вона має унікальний характер, як джерело, оскільки містить величезний обсяг матеріалів з історії українських політичних партій і національно-визвольного руху, які відсутні в архівосховищах.

Як джерело, партійна преса суттєво відрізняється від інших джерел масовістю тиражу, періодичністю видання, доступністю для дослідника, критичним ставленням до дійсності, комплексним складом матеріалів. Партійна преса виступає своєрідною і цінною збіркою документів: на її сторінках оприлюднені всі існуючі види і типи джерел з історії українських політичних партій.

В партійній пресі публікувалася велика кількість різноманітних матеріалів про діяльність українських політичних партій, які розділяються на шість груп: 1) офіційні документи центральних органів; 2) аналітичні матеріали щодо утворення, розвитку та діяльності українських політичних партій; 3) повідомлення про події, пов’язані з діяльністю партій; 4) дискусійні матеріали щодо політичних супротивників; 5) записки очевидців, листи до редакцій; 6) мемуарні матеріали.

Матеріали партійної преси дозволяють проаналізувати найважливіші віхи функціонування українських політичних партій, виявити основні питання внутріполітичної боротьби, з’ясувати міжпартійні відносини; визначити загальну політику урядів щодо українських політичних партій, простежити характер відносин різних класів, союзів, груп населення щодо партій; виявити зв’язки українських партій із державними та громадськими організаціями.

Враховуючи вищесказане, доцільно звернути пильну увагу на збереження газет не лише XIX – початку XX ст., але за весь час їхнього існування, оскільки вони мають тенденцію до саморуйнування. Сьогодні гостро постає питання їхнього опису, об’єднання газетних фондів, що можна здійснити шляхом утворення Всеукраїнського наукового центру періодики, який би зосередив копії всіх українських видань із застосуванням сучасних цифрових технологій і забезпечив доступ до них за допомогою світової мережі Інтернет.

Аналіз творів лідерів та провідних діячів українських партій кінця XIX – початку XX ст. показав, що за призначенням вони поділяються на дві групи: 1) твори, звернені до українського населення (з популярним роз’ясненням актуальних політичних питань); 2) твори, створені з метою ознайомлення інших народів світу з українським національним питанням і шляхами його вирішення.

За тематикою і змістом ці твори також поділяються на дві групи і присвячені: 1) загальнополітичним, соціально-економічним і теоретичним проблемам тогочасності; 2) аналізу діяльності партії або міжпартійних організацій.

Особливостями даної групи джерел є те, що політичні лідери розглядали в них, як правило, лише досягнення своєї партії. Одночасно їх праці відзначаються непримиренною ворожістю до інших політичних течій, у тому числі і з українського табору. Разом з тим, вони є квінтесенцією ключових політичних ідей національно-визвольного руху, навколо яких розгорталася ідейна боротьба. Однак дотепер перевидання творів лідерів українських політичних партій початку XX ст. майже не здійснюється, а отже значний пласт історичних джерел залишається малодоступним для широкого кола істориків.

Вище означену групу творів доповнює партійна публіцистика, яка була спрямована на залучення до лав партії та національного руху якомога більшої кількості українського населення.

Класифікація партійної публіцистики, як історичного джерела, до сьогодення не розроблялася. Проаналізовані партійні публіцистичні видання дозволили зробити висновок, що їх можна класифікувати двома ознаками: за метою і за тематикою. За метою і завданнями вони поділяються на дві групи: 1) твори, адресовані широким колам українських народних мас. Вони характеризуються доступністю викладу. Кожний із них присвячений, як правило, лише одній актуальній темі; 2) твори, розраховані на підготовлених членів партій і українську інтелігенцію, в яких на більш високому теоретичному рівні аналізувався розвиток національно-визвольного руху й визначалося місце в ньому кожної соціальної групи. За формою це – науково-популярні праці, створені з використанням документів і фактичного матеріалу.

За тематикою публіцистичні твори поділяються на шість груп: 1) твори загальнополітичної спрямованості; 2) полемічні твори;3) твори із роз’ясненням основних програмових положень партій; 4) твори, присвячені історії утворення й діяльності українських політичних партій; 5) історичні праці; 6) теоретичні праці іноземних політиків.

Публіцистичні твори допомагають з’ясувати основні етапи і напрямки ідеологічної роботи, методи й прийоми, якими користувалися партійні організації у своїй повсякденній діяльності. Вони дозволяють виявити лідерів головних політичних опонентів партій, визначити основні суперечності, які існували між ними, чіткіше оцінити пріоритети в їхній революційній діяльності. Крім того, в них міститься важливий фактичний матеріал про утворення й організаційне становлення українських політичних партій кінця XIX – початку XX ст.

Дослідженню основних напрямків діяльності політичних партій України на етапі їхнього становлення допомагає введення до наукового обігу такого історичного джерела, як листівки.

Листівки українських політичних партій початку XX ст., за метою та завданнями, відносяться до 4 основних тематичних груп:

1) такі, що відображають стан внутріпартійного життя і партії в цілому;

2) такі, що були звернені до українського народу і призначалися для різних категорій населення: а) до всього українського народу; б) до селян; в) до робітників; г) до інтелігенції; д) до прогресивного студентства; е) до солдатів російської армії;

3) такі, що були написані від імені українського народу до громадських організацій Росії, або звернені до суспільної думки інших країн і до політичних діячів;

4) спільні декларації різних політичних або національних партій та міжпартійних громадських об’єднань щодо подій у російській імперії.

Джерела особового походження це мемуарна література, щоденники та особисте листування діячів українських політичних партій.

Аналіз мемуарів, присвячених історії українських політичних партій, дозволив виявити ряд їх специфічних рис: по-перше, основна частина з них була написана українськими діячами після революційних подій 1917-1920 рр., до того ж, поза межами російської України, в еміграції. По-друге, спогади відбивали розвиток національно-визвольного руху, діяльність українських політичних партій з позиції тієї партії, до якої належав автор. По-третє, в мемуарах політичні діячі досить широко використовували, частково або повністю, партійні документи, які, збереглися в особистих колекціях, але відсутні в інших джерелах.

Мемуари діячів українського національно-визвольного руху підрозділяються на шість тематичних груп:

1) мемуари про загальний політичний розвиток краю; 2) мемуари, безпосередньо присвячені діяльності українських політичних партій та міжпартійних організацій; 3) спогади про діяльність окремих партійних діячів; 4) листи зі спогадами про діяльність партій або уточненням тогочасних подій; 5) автобіографії; 6) некрологи.

Одним із різновидів мемуарної літератури є щоденники діячів українського політичного руху. Їх характерні риси полягають у тому, що вони написані алегоричною мовою, оскільки могли потрапити до жандармсько-поліцейських установ, не призначалися для публікації, фіксували тільки найбільш важливі, на думку автора, тогочасні події і його міркування щодо окремих політичних питань.

Співставлення мемуарів з іншими джерелами дозволяє значно розширити межі наукових досліджень, більш об’єктивно висвітлити історію національно-визвольних змагань українського народу та з’ясувати роль і місце в революційному процесі окремих діячів українських політичних партій.

Мемуарну літературу доповнює листування діячів українських політичних партій. Листи, як історичне джерело, мають свою специфіку, яка “полягає, по-перше, в яскравому прояві суб’єктивного сприйняття подій, що вимагає наукового критичного відношення до цього джерела; по-друге, кожна епоха і кожний період історії наклали відбиток не тільки на зміни, але й на форму листів”.

Оскільки листи проходили ретельну перевірку жандармсько-поліцейськими установами, особисте листування членів партій набуло специфічних форм: воно почало здійснюватися дуже лаконічною мовою; кореспонденція насичена алегоричними висловами; часто найважливіші політичні міркування та інформація були зашифровані.

Листи українських політичних діячів збереглися в різних місцях і по-різному: західноукраїнських – в особових архівних фондах її діячів (як правило, оригінали); наддніпрянських – у фондах губернських жандармських управлінь (як правило, копії, перекладені російською мовою) і рідше – в особових фондах діячів.

В листах діячів українських політичних партій кінця XIX – початку XX ст. виявляються тематичні групи, в яких простежуються такі мотиви: 1) характеристика історичних подій і діяльності партійної організації. В них – стислий хронологічний переказ головних політичних подій (об’єктивний характер) і розкриття власного бачення розвитку краю (суб’єктивний характер); 2) характеристика ставлення до інших партій; 3) характеристика окремих членів партії; 4) самохарактеристика авторів, яка допомагає уявити члена партії як особистість, більш глибоко зрозуміти ті або інші мотиви його вчинків, моральні риси.

Особисте листування діячів українських політичних партій відображає справжні думки й ідеологічні переконання авторів, у них збережено розмовну мову й передано їхні почуття, що дозволяє скласти психологічну характеристику партійних діячів, уточнити деякі важливі факти з партійного життя.

Проте, особисте листування з джерелознавчої точки зору має допоміжний характер, оскільки роздуми авторів листів є суб’єктивним відображенням світу і часто-густо потребують уточнення. Велика кількість листів українських політичних діячів початку XX ст. на сьогодні залишається неопублікованою, а через те і недоступною для використання в наукових дослідженнях.

Джерела непартійного походження це, насамперед, документи державного походження які розділяються на дві тематичні групи: