Питання для розгляду та обговорення

1. В чому суть маркетингової діяльності?

2. Чим викликана необхідність управління реалізацією та збутом продукції в умовах переходу від командо-адміністративної до ринкової економіки?

3. В чому полягають специфічні особливості продукції підприємств нафтогазового комплексу?

4. Дайте порівняльну характеристику концепцій управління маркетингом. Які основні тенденції спостерігаються сьогодні при виборі провідними фірмами тієї чи іншої концепції?

5. Назвіть основні складові процесу управління маркетингом.

6. Які цілі переслідує фірма, аналізуючи ринкові можливості?

7. Як впливають ресурси фірми на вибір ринкових можливостей?

8. З якою метою здійснюється сегментування ринку? Спробуйте відібрати декілька важливих ознак і здійсніть сегментування ринку продукції якогось з підприємств нафтогазового комплексу.

9. Назвіть основні системи маркетингу та охарактеризуйте їх функції.

10. Дайте порівняльну характеристику організаційних схем служби маркетингу. Подумайте, які з них найкраще відповідали б цілям основних типів організацій нафтогазового комплексу.

11. Якою є мета маркетингового контролю? Яка інформація повинна підлягати контролю?

12. В чому полягає розробка комплексу маркетингу? Які допоміжні системи необхідні для розробки та реалізації комплексу маркетингу?

Глава 12 фінансовий менеджмент

Ключові слова: капітал, дивіденди, ліквідність, лізинг, факторинг, процентна ставка, ставка дисконту, ризик, теперішня вартість, майбутня вартість, фінансова стійкість, чистий оборотний капітал, франшиза, хеджування, баланс.

12.1 Сутність, функції та завдання фінансового менеджменту

Якщо звернутись до історії, то слово фінанси походить від латинського finis, тобто кінець, фініш. В грошових відносинах, які складались між людьми, це слово означало завершення виплати, кінцевий розрахунок. Пізніше від терміну finis утворилось слово financia, яке означало грошову виплату.

У теперішньому розумінні фінанси відображають складні та багатогранні грошові відносини, які виникають між:

— організаціями в процесі придбання товарно-матеріальних цінностей, реалізації продукції та послуг;

— організаціями і працівниками цих організацій при оплаті праці;

— державою і організаціями при платежах в бюджет та фінансуванні з нього ряду витрат;

— організаціями та кредитною системою при видачі та погашенні кредиту;

— організаціями та юридичними (фізичними) особами при покупці цінних паперів.

Грошові відносини в організаціях здійснюються на базі системи фондів грошових коштів. До них відносяться:

— статутний фонд;

— фонд оплати прац і;

— амортизаційний фонд;

— фонд нагромадження;

— фонд споживання;

— резервний фонд та інші.

Всі ці фонди утворюються за рахунок власних ресурсів, коштів інших організацій, бюджетних асигнувань, позичкових коштів.

Господарський механізм нашої держави неухильно рухається в напрямку утворення саморегульованої економіки, використання різних форм власності та ринкових важелів. Для забезпечення успіху в цих, ще досить незвичних для наших господарників, умовах необхідно пильно стежити за найменшими змінами в сфері фінансів. Той, хто хоче займатися бізнесом, повинен вивчати дедалі складніші методи з метою можливо найточнішого передбачення ситуації у конкурентній боротьбі. Адже ситуації постійно змінюються як в самій організації, так і навколо неї. Своєчасне виявлення змін в житті суспільства, фінансовій сфері дає змогу оперативно формувати відповідні реакції на ці зміни.

В умовах ринкової економіки суттєво підвищується значимість ефективного управління фінансовими ресурсами. Від того, наскільки ефективно і доцільно вони трансформуються в основні та обігові фонди, а також в засоби стимулювання робочої сили, залежить фінансовий рівень підприємства в цілому, його власників та працівників. Фінансові ресурси в цих умовах набувають першочергового значення, оскільки це єдиний вид ресурсів підприємства, що трансформується безпосередньо і з мінімальним часовим лагом в будь-який інший вид ресурсів. Роль фінансових ресурсів важлива на всіх рівнях управління (стратегічному, тактичному, оперативному), але найбільшого значення вони набувають в плані стратегії розвитку підприємства.

Будь-який вид підприємницької діяльності починається з пошуку відповіді на такі три ключові запитання:

1. Якою повинна бути величина і оптимальний склад активів підприємства, щоби досягнути поставлених перед ним цілей та завдань?

2. Де знайти джерела фінансування і яким має бути їх оптимальний склад?

3. Як організувати поточне і перспективне управління фінансовою діяльністю, щоби забезпечити платоспроможність і фінансову стійкість підприємства?

Вирішуються ці питання в колі фінансового менеджменту, що є однією з важливих підсистем загальної системи управління підприємством.

Фінансовий менеджмент має справу з фінансами організації її грошовими коштами, залученими у виробничо-господарську діяльність, і спрямований на підготовку рішень, що приймаються в зв’язку з формуванням та функціонуванням оптимальної структури фінансових коштів організації з метою максимізації прибутку. Логіка його функціонування показана на рис. 12.1.

Правове і нормативне забезпечення системи управління фінансами на підприємстві

КЕРУЮЧА ПІДСИСТЕМА
Організаційна структура фінансового управління	Кадри фінансового підрозділу	Фінансові інструменти	Фінансові методи	Інформація фінансового характеру	Технічні засоби управління фінансами

Процес управління

ОБ’ЄКТ УПРАВЛІННЯ
Джерела фінансових ресурсів	Фінансові ресурси	Фінансові відносини

Грошовий потік

Матеріальний потік

Інформаційний потік

Виробництво

Інформаційний потік

Ринок

Бюджет, власники, контрагенти

Грошовий потік

Інформаційний потік

Рисунок 12.1 — Структура і процес функціонування підсистеми фінансового управління на підприємстві

Отже, об’єктом управління у фінансовому менеджменті є сукупність умов здійснення грошового обороту, кругообороту вартості, руху фінансових ресурсів і фінансових відносин між господарюючими суб’єктами та їх підрозділами в господарському процесі. Суб’єкт управління — це група спеціалістів, яка за допомогою фінансових інструментів, методів та відповідної фінансової інформації здійснює цілеспрямований вплив на функціонування об’єкта. Вплив суб’єкта на об’єкт управління характеризується такими властивостями.

По-перше, будь-який об’єкт управління являє собою системну сукупність взаємодіючих елементів, що складають єдине ціле. Фінансова система входить у соціально-економічну систему, в основі якої лежать інтереси людей. Сукупність суспільних, колективних і особистих інтересів впливає на становище системи і процес її розвитку. Оскільки кожному елементу фінансової системи властиві свої особливості, то можна сформулювати таке правило фінансового менеджменту: завжди необхідно забезпечувати фінансову стійкість системи в цілому, а не тих чи інших її елементів або підсистем.

По-друге, вплив суб’єкта на об’єкт управління може здійснюватися тільки за умови циркулювання відповідної інформації між керуючою і керованою підсистемами. Процес управління незалежно від його конкретного змісту завжди передбачає отримання, передачу, переробку та використання інформації (див. рис. 12.1).

По-треттє, фінансова система є складною, динамічною і відкритою. Складність фінансової системи визначається неоднорідністю складових елементів, різнохарактерністю зв’язків між ними та структурними особливостями. Динамічність фінансової системи зумовлена тим, що вона перебуває в постійному динамічному розвитку, має справу з постійно змінною величиною фінансових ресурсів, видатків, доходів, попиту і пропозицій на капітал. Фінансова система є відкритою системою, оскільки обмінюється інформацією з зовнішнім середовищем.

Фінансовий менеджмент включає в себе стратегію і тактику управління. Фінансова стратегія підприємства визначає яким чином і на яких умовах будуть залучатися фінансові ресурси, як буде відбуватися розрахунок за залученими коштами і як буде будуватися амортизаційна політика, як будуть використовуватися залучені підприємством фінанси для досягнення стійкого високого дивіденду або поступового росту курсу акцій на фондових біржах тощо.

Тактика — це конкретні методи і прийоми для досягнення поставленої мети в конкретних умовах. Завданням тактики є вибір найбільш оптимального рішення і найбільш привабливих в даній господарській ситуації інструментів управління.

Фінансовий менеджмент персоніфікується в діяльності фінансового менеджера. В сучасній структурі управління підприємством посада заступника директора з фінансів є такою ж важливою, як і заступника з виробництва. На більшості підприємств нафтової і газової промисловості є фінансові служби, керівники яких переважно підпорядковуються головним економістам (заступникам з питань економіки).

Основні функції фінансового менеджера представлені на рис. 12.2. В його обов’язки входить вирішення питань, які стосуються грошових ринків, ринків капіталу, мікро- і макрофінансових показників, ставок процентів. Він обов’язково аналізує ступінь ризику, має тісні зв’язки з банками, брокерськими та лізинговими компаніями, діллерами.

Функції

Створення фінансів фірми

Фінансовий аналіз та планування

Управління активами та пасивами фірми

Короткотермінові фінанси

Прибуток	Ринок
Ризик	Ціна акцій

Довготермінові фінанси

Рисунок 12.2 — Основні функції фінансового менеджера

Виділені функції одночасно визначають і основні завдання менеджера. Їх можна деталізувати таким чином. В межах першої функції здійснюється загальна оцінка:

— обсягу необхідних фінансових ресурсів;

— форми їх подання (довготерміновий або короткотерміновий кредит, готівка);

— ступеня доступності і часу подання фінансових ресурсів;

— вартості володіння даним видом ресурсів (процентні ставки, інші формальні та неформальні умови використання даного джерела коштів).

Другий напрямок передбачає аналіз і оцінку довготермінових та короткотермінових рішень інвестиційного характеру:

— оптимальність трансформації фінансових ресурсів в інші види ресурсів (матеріальні, трудові);

— доцільність та ефективність вкладання в основні фонди, їх склад та структура;

— оптимальність оборотних коштів;

— ефективність вибраних “фінансових інструментів”.

В межах третьої функції дається оцінка:

— величини та складу ресурсів, необхідних для підтримання досягнутого економічного потенціалу підприємства і розширення його діяльності;

— джерел додаткового фінансування;

— ризику даного джерела коштів (капітал власників як джерело коштів менш ризиковане, ніж короткотермінова позика банку);

— системи контролю за станом і ефективністю використання фінансових ресурсів.

Виділення основних завдань фінансового менеджменту значною мірою буде визначатися вибраною формою господарювання (підприємницької діяльності). Яке ж головне завдання фінансового менеджменту акціонерного товариства? Це — досягнення максимально можливого дивіденду за звичайними акціями при збереженні стійкого рівня безпеки доходів фірми. Іншими словами, фінансовий менеджмент має справу, з одного боку, з загальним доходом підприємства, доходом на акцію та з ціною на акцію, а з іншого, — з ризиком втрат в результаті того, що фактична кон’юнктура ринку змінилася. Фінансовий менеджмент включає в себе управління фінансами в багатьох видах операцій бізнесу як фінансового, так і загальноекономічного характеру, за угодами, які мають своєю метою отримання прибутку, а також за видами діяльності, де отримання прибутку не передбачається. Отже, фінансовий менеджмент постійно спрямований на усунення протиріч, які виникають між цілями підприємства та фінансовими можливостями їх реалізації.

12.2 Джерела фінансування підприємств та методи роботи фінансового менеджера

У фінансовому менеджменті виділяють два джерела фінансування — внутрішні та зовнішні (власні та залучені). Принципова різниця між джерелами власних і залучених коштів пояснюється юридичною причиною — у випадку ліквідації підприємства його власники мають право на ту частину майна. що залишиться після сплати боргів. Основну частину фінансових ресурсів підприємства формують власні кошти. Їх джерела подані на рис 12.3. Статутний капітал — це сума коштів, що виділяється власниками для забезпечення статутної діяльності підприємства. В процесі створення підприємства вклади в статутний фонд можуть бути у вигляді грошових коштів, матеріальних і нематеріальних активів. В момент передачі активів у вигляді вкладу право власності на них переходить до господарюючого суб’єкта. Таким чином, у випадку ліквідації підприємства або виходу співзасновника з товариства, він має право тільки на компенсацію своєї частки в межах залишкового майна, але не на повернення об’єкта.

Зміст категорії “статутний капітал” залежить від організаційно-правової форми підприємства:

для державного підприємства — вартісна оцінка майна, закріпленого державою за даним підприємством на правах повного господарського розпорядження та користування;

для товариства з обмеженою відповідальністю — сума внесків засновників;

для акціонерного товариства — загальна номінальна вартість акцій усіх видів.

Величина статутного фонду оголошується і фіксується при реєстрації підприємства, а будь-які зміни в ньому дозволяються лише у випадках і в порядку, передбаченому чинним законодавством і установчими документами.

Формування статутного капіталу акціонерного товариства може супроводжуватися створенням додаткового джерела коштів — премії на акції. Вони виникають в тому випадку, коли процес первинної емісії акцій продається за ціною, вищою від номіналу. Зазвичай ці кошти зараховуються в добавлений капітал.

Власний капітал підприємства

Внески, зроблені засновниками

Інші внески юридичних та фізичних осіб

Резерви, нагромаджені підприємством

Статутний капітал

Премія на акції акціонерного товариства

Резервний капітал

Добавлений капітал

Чистий прибуток

Фонди нагромадження

Нерозподілений прибуток

Амортизаційний фонд

Спонсорські внески

Цільове фінансування

Рисунок 12.3 — Джерела власного капіталу підприємства

Прибуток є основним джерелом коштів для підприємств ринкової економіки. В балансі ця категорія відображена в явному вигляді як “прибуток звітного року”, “нерозподілений прибуток минулих років”, так і в скритому вигляді — спеціальні фонди та резерви.

З прибутку формується резервний фонд (капітал). Він призначений для відшкодування непередбачених втрат і можливих збитків від господарської діяльності. Порядок його формування визначається нормативними документами, що регулюють діяльність підприємств відповідної форми господарювання, а також його установчими документами.

Добавлений капітал утворюється, зазвичай, в результаті переоцінки основних засобів та інших матеріальних цінностей. Нормативними документами забороняється використовувати цей капітал для споживання.

Амортизаційний фонд є стійким джерелом фінансових ресурсів будь-якого підприємства. Разом з чистим прибутком підприємства він формує грошовий потік.

Амортизаційні відрахування проводяться тільки до повного переносу балансової вартості фондів на собівартість продукції (робіт, послуг). Їх розрахунок може здійснюватися рівномірним або прискореним методами. При рівномірному методі амортизація нараховується за єдиними нормами за весь амортизаційний період. Застосування норм прискореної амортизації відноситься до активної частини основних виробничих фондів, однак збільшення норм не повинно бути більшим, як у два рази проти діючих. По нематеріальних активах, для яких неможливо встановити строк використання, норма амортизації визначається в розрахунку на 10 років, але не більше терміну діяльності підприємства.

З метою досягнення цілей підприємства, встановлених у фінансовій сфері, менеджером можуть використовуватись різноманітні засоби та форми організації грошових розрахунків. Основними формами розрахунків є такі:

— за готівковими розрахунками: грошові розрахунки готівкою (гривнею), розрахунки за допомогою кредитних карточок і дебітних карточок;

— за безготівковими розрахунками: платіжне доручення, платіжна вимога-доручення, акредитив, векселі, чеки.

Кредитна карточка — платіжно-розрахунковий документ, що видається банком своєму вкладчику для придбання ним товарів та послуг. Купуючи товар або бажаючи отримати готівкою гроші, власник кредитної картки через комп’ютер-ний пристрій одержує відповідну послугу. Кредитні картки функціонують переважно на основі страхового депозиту.

Дебітна картка має магнітну стрічку, на якій закодовано рахунок власника картки в банку. Банк видає дебітну картку виключно при депонуванні коштів на рахунку власника. В цьому і є відмінність її від кредитної картки.

Платіжне доручення — це бланк встановленої форми, який підприємство подає у банк, що його обслуговує, для перерахунку визначеної суми зі свого рахунку на рахунок іншого суб’єкта господарювання. Доручення приймаються банком до виконання переважно тільки в сумі, яка може бути сплачена за наявними коштами або за рахунок кредиту. У нафтогазовій та газовій промисловості при рівномірних та постійних поставках нафти, газу та нафтопродуктів трубопровідним транспортом між постачальниками та покупцями розрахунки можуть здійснюватися в порядку планових платежів на підставі договорів та угод з використанням у розрахунках платіжних доручень.

Платіжна вимога-доручення — це комбінований документ, який складається з двох частин:

— верхня — вимога постачальника безпосередньо до покупця оплатити вартість поставленої йому за договором продукції, виконаних робіт, наданих послуг;

— нижня — доручення платника своєму банкові про перерахунок з його рахунку суми, проставленої у графі “сума до оплати”. З метою гарантованої прискореної доставки вимог-доручень платникам рекомендується передавати їх у комплекті розрахункових та відвантажувальних документів за поставлену, передбачену договором (угодою), продукцію, роботу чи послугу.

Акредетив — це грошове зобов’язання, яке видає банк за дорученням покупця, на користь постачальника згідно з договором. У банку покупця або постачальника можуть відкриватися покриті (депоновані) або непокриті (гарантовані) акредитиви. Покритий — це акредитив, при відкритті якого банк-емітент перераховує власні кошти покупця (або представлений йому кредит) в розпорядження банку постачальника на окремий балансовий рахунок “Акредитиви”. Непокритий — це акредитив, плата за яким у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

На кожному акредитиві повинно бути вказано, чи є він відзивним, чи безвідзивним. Якщо такої вказівки немає, акредитив є відзивним. Це означає, що він може бути змінений або анульований банком-емітентом без попереднього погодження з постачальником. Безвідзивний акредитив — це такий, що може бути змінений або анульований тільки за угодою постачальника, на користь якого він відкритий.

Вексельна форма безготівкових розрахунків являє собою розрахунки за поставлені товари чи надані послуги з відстрочкою платежу на строк за взаємною домовленістю. Ця форма використовується по відношенню до підприємств, які мають продукцію з обмеженим попитом або значні запаси непотрібних товарно-матеріальних цінностей. Вексель може виписуватися як постачальником, так і покупцем, але в обов’язковому порядку повинен бути акцептований покупцем. Крім цього, векселі можуть бути акцептовані відділенням банку, яке обслуговує покупця, що дає можливість за відсутності коштів у покупця сплатити вексель за рахунок кредиту.

Чеки застосовують для здійснення розрахунків у безготівковій формі між юридичними особами, а також між фізичними та юридичними особами з метою скорочення готівкових розрахунків. Розрахунковий чек — це документ, що містить письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емітенту) сплатити чекодержателю зазначену в чеку суму коштів. Чеки брошуруються у вигляді чекової книжки по 10,20 та 25 аркушів і видаються відділеннями банків.

Класична основа чекового обороту — це депозитна природа на відміну від вексельного обертання, який має кредитний характер.

Кредит — це позиковий капітал у грошовій або товарній формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Головними ланками кредитної системи є банки та кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку України, які одночасно виступають у ролі покупця і продавця існуючих у суспільстві тимчасово вільних коштів.

Суб’єкти господарської діяльності можуть використовувати такі основні форми кредиту:

— банківський — надається суб’єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Останній укладається між кредитором і позичальником тільки у письмовій формі, що визначає взаємні зобов’язання та відповідальність сторін і не може змінюватися в односторонньому порядку. Позичка банку є додатковим джерелом залучення фінансів і може поправити справи підприємства в короткий термін. але це джерело є обмеженим. Величина банківського кредиту визначається, як правило, банком, який керується потенційними можливостями позичальника з приводу повернення позички на умовах кредитора. Вартість банківського ресурсу визначається процентною ставкою;

— комерційний — це товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб’єктами господарської діяльності. Об’єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги, щодо яких продавцем надається відстрочення платежу. Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом сплати боржником за векселем, передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі, переоформлення комерційного кредиту на банківський;

— лізинговий — це відносини між юридичними особами, що виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди. Лізинг є формою майнового кредиту. Об’єктом лізингу є різне рухоме (машини, обладнання, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка) та нерухоме (будинки, споруди, система телекомунікацій) майно;

— іпотечний — це особливий вид господарських відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна. Предметом іпотеки в разі надання кредиту доцільно використовувати житлові будинки, квартири, будівельні споруди, магазини, земельні ділянки, що є власністю позичальника і не є об’єктом застави за іншою угодою.

В структурі фінансового менеджменту важлива роль належить факторинговим та лізинговим операціям.

Факторинг — платіжна операція, яка пов’язана з фінансуванням короткотермінових вимог згідно з товарними операціями, тобто купівля в клієнта факторною компанією (банком) права на стягнення боргів. Розглянемо цю платіжну операцію детальніше. Підприємство надає факторній компанії список своїх клієнтів. Разом з цим повідомляється обсяг передбачуваних поставок цим клієнтам та обсяги потрібного кожному з них кредитного ліміту. Факторна компанія перевіряє платоспроможність цих клієнтів з метою визначення реальної величини кредитного ліміту. В межах цих кредитних лімітів організація і повинна здійснювати свої поставки.

При відвантаженні товару і виставленні рахунку організація-постачальник, яка вирішила скористатися факторингом, повинна довести до відома клієнта про передачу своїх вимог факторній компанії, а також повідомити, що виплати повинні надходити на адресу даної компанії. Якщо факторна компанія встановлює кредитні ліміти окремим дебіторам, і поставки за цими кредитними лімітами уже відбулися, то компанія відразу оплачує відповідні рахунки.

В цій операції є особлива привабливість для фінансового менеджера. З одного боку, відсутній ризик несплати боргу, а з іншого, — організація отримує грошові кошти відразу після поставки продукції. Ці дві функції бере на себе факторна компанія, яка нараховує за них внески і проценти:

— за взятий на себе кредитний ризик і внесок за факторингом, який залежно від обсягу поставки може коливатися від 1% до 2% від суми рахунку;

— за дострокову виплату факторною компанією коштів з врахуванням звичайних процентних ставок при конкретному кредиті.

Особливою різновидністю факторингу є міжнародний факторинг. Організація — постачальник товарів на зовнішній ринок продає свої вимоги національній факторній компанії. Остання зв’язується з факторною компанією тієї країни, в якій знаходиться боржник. Зарубіжна компанія перевіряє адресу боржника, визначає можливі кредити дебітору і бере на себе ризик по кредитних поставках. Цим самим для організації-постачальника угода стає повністю безпечною. Підприємство може бути впевнене, що його рахунки будуть оплачені в установлений термін або дебітором, або факторною компанією, яка за необхідності готова за відповідну плату достроково оплатити рахунки.

Фінансовий менеджер може також використовувати можливість проведення лізингових операцій як одної з різновидностей фінансування капіталовкладень. Суть цієї операції полягає в тому, що головним в економічному процесі виступає факт використання виробничого устаткування, а не володіння ним.

В лізинговій угоді вказується, що власник майна дозволяє лізеру (орендарю) користуватися своєю власністю протягом певного часу. Останній зобов’язується здійснювати платежі власнику, підтримувати устаткування в робочому стані та здійснювати його страхування за свій рахунок. Об’єктами лізингових угод здебільшого виступають машини і устаткування. Відомі також випадки лізингових угод з експлуатації електростанцій, алюмінієвого заводу тощо.

Лізингові операції можуть проводитися і через лізингову компанію. В цьому випадку інвестор знаходить потрібне йому устаткування, приймаючи на себе інвестиційний ризик. Він також веде переговори про ціну, терміни платежів, а потім підключає для угоди третю особу — компанію з лізингу. Ця компанія купує устаткування на своє ім’я і надає потім його в користування покупцю на базі лізингової угоди на визначений термін. Цим самим лізингова компанія бере на себе обов’язки лесора (орендодавача). Організація-орендар сплачує місячний лізинговий внесок — суму, яка включає витрати на придбання обладнання, процент на капітал, власні адміністративні витрати і прибуток лізингової компанії. Взаємозв’язок суб’єктів лізингових відносин представлений на рис. 12.4.

Постачання устаткування

Здача устаткування в оренду

Постачальник (виробник устаткування)

Лізингова компанія (орендодавець)

Орендар

Оплата устаткування

Орендні платежі

Технічне обслуговування устаткування

Рисунок 12.4 — Схема прямого лізингу

Цікавою різновидністю лізингових операцій є зворотний лізинг. Зворотний лізинг — продаж організацією свого устаткування лізинговій компанії з одночасним укладенням угоди на довготермінову оренду цього устаткування. Ця операція дає змогу підприємству одержати грошові кошти для своїх потреб.

Залежно від ступеня окупності виробничого устаткування лізинг поділяють на фінансовий і оперативний.

Фінансовий лізинг — угода, яка передбачає виплату протягом амортизаційного періоду всієї суми, витраченої на купівлю об’єкта оренди. Тобто, продажну ціну плюс адміністративні витрати і процент. Після закінчення терміну такої угоди орендатор може повернути об’єкт оренди лізинговій компанії або купити його за залишковою вартістю.

Оперативний лізинг — угода, термін якої коротший амортизаційного періоду устаткування. По закінченні цього терміну об’єкт лізингової угоди може бути повернутий власнику або знову зданий в оренду. Відносини лізингової компанії з постачальником устаткування оформляються договором купівлі-продажу, а з підприємством-користувачем — договором оренди. Страхування і технічне обслуговування устаткування, що здається в оренду, здебільшого здійснюється за рахунок орендаря. Після закінчення строку лізингу, залежно від умов договору, орендар може відновити договір оренди, купити устаткування за залишковою вартістю чи повернути його орендодавачу.

Лізингові операції вигідні всім учасникам угоди. Фірма-постачальник реалізує устаткування на умовах повної оплати його вартості. Лізингова компанія отримує доход у формі процентів, котрі включають в орендну плату поряд з амортизаційними нарахуваннями на повне відновлення обладнання. Підприємство-орендар має можливість розпочинати чи розширювати виробництво без значних початкових інвестицій і при цьому не платити податку на устаткування, що орендується.

Ці переваги сприяють неухильному зростанню обсягів лізингових операцій, які в економічно розвинених країнах світу в загальному обсязі капітальних вкладень становлять від 15 до 30 відсотків.

Для забезпечення фінансової стійкості і перспективного росту менеджер повинен роботи певні кроки щодо використання як власного, так і залученого капіталу. Насамперед, розширення фінансової діяльності може відбуватися за рахунок реінвестицій — направлення частини прибутку організації на капітальні вкладення.

Залучення грошових коштів може здійснюватися також шляхом випуску облігацій, які розміщуються серед інвесторів — покупців цінних паперів. Інвестори стають кредиторами емітента-підприємства, яке випускає в обіг облігації. Як і банківська позичка, облігації повинні бути через певний час погашені емітентом. Однак, якщо банківський кредит надають, як правило, на короткий термін, то випуск облігацій являє собою довготерміновий кредит широких мас населення. Кількість облігацій обмежена можливостями організації у встановленні конкурентноздатної ставки процента.

Ще одним інструментом, який знаходиться в розпоряджені фінансового менеджера, є емісія акцій. При цьому організація передає власнику акцій частину своєї власності і частину прав на дивіденди. Купівля акцій являє собою необмежений кредит організації зі сторони інвесторів. Обсяг тиражу акцій для організації обмежена співвідношенням попиту та пропозиції на них.

Важливим фінансовим методом є страхування — захист майнових інтересів господарюючих суб’єктів та громадян у випадку певних страхових подій за рахунок грошових коштів, що акумулюються ними у вигляді страхових внесків. Страхування буває таких видів: особисте, майнове, страхування відповідальності, перестрахування.

Особисте страхування — це страхування громадян. Воно включає страхування життя, страхування від хвороб та нещасних випадків, медичне страхування. Страхування суб’єктів господарювання направлено на майнове страхування та страхування відповідальності. Майнове страхування включає страхування засобів транспорту, вантажів, інших видів майна, страхування фінансових ризиків. Страхування відповідальності передбачає страхування боржників за непогашення кредитів, власників автотранспортних засобів, інших видів відповідальності.

Страхування може проводитися як в обов’язковій, так і добровільній формах. Витрати на обов’язкове страхування відносяться на собівартість продукції. Страхування оформляється страховим договором (страховий поліс). У договір страхування можуть бути внесені різні умови, одна з них франшиза — звільнення страхової компанії від компенсації збитків, що не перевищують певного розміру. Наприклад, згідно з договором страхування передбачена умовна франшиза “вільно від 1,0 млн.грн.”. Фактичні збитки склали 0,8 млн.грн.. тобто менше суми франшизи і тому не компенсуються. А якщо би збитки склали 1,2 млн.грн., то вони компенсувались у повній сумі.

При страхуванні згідно з системою пропорційної відповідальності величина страхової компенсації визначається формулою

, (12.1)

де — сума, на яку застраховані цінності (відповідальність); — фактична сума заподіяних збитків; — вартісна оцінка об’єкта страхування.

Страхова компанія може здійснювати перестрахування майна - це передача окремих об’єктів або частини ризику на страхування від одної компанії до іншої. Це має місце коли зобов’язання по страхуванню не покриваються за рахунок власних коштів та резервів.

Хеджування — це метод страхування валютних ризиків. Хеджування на підвищення передбачає біржову операцію з покупки строкових контрактів або опціонів і використовується у тих випадках, коли необхідно застрахуватися від можливого підвищення курсу валюти у майбутньому. Хеджування на пониження — це біржова операція з продажу строкового контракту. Хеджер страхує себе від можливого зниження цін у майбутньому.

12.3 Теперішня та майбутня вартість грошей. Простий та складний процент

Як уже підкреслювалось, перед фінансовим менеджером постійно стоїть завдання, сама постановка якого містить протиріччя: підтримання ліквідності і отримання прибутку. З одного боку, щоб виконати завдання максимального забезпечення прибутку, фінансовий менеджер повинен мати в розпорядженні готівку або іншу ліквідність (елементи основного чи оборотного капіталу підприємства, які можуть бути швидко і легко реалізовані), і через реалізацію якої він може задовольнити потреби колективу. З іншого боку, для отримання прибутку, з якого будуть виплачуватися дивіденди, необхідно пускати в обіг ту саму ліквідність, бо без цього гроші не можуть принести прибуток. Виникає ситуація, коли стратегічна мета (максимізація прибутку і задоволення за рахунок цього інтересів акціонерів) вступає в протиріччя з тактичним завданням — виплатою дивідендів за акціями. Усунення цього протиріччя — одне із найважливіших завдань фінансового менеджера.

Як він цього добивається?

Пригадаємо старе прислів’я про те, що краще синиця в руках, аніж журавель в небі. Це прислів’я дуже безпосередньо стосується сфери фінансів. Воно означає, що сьогодні гроші більш вартніші, ніж завтра. Інвестори віддають перевагу грошам, які є сьогодні, а не тим, які будуть завтра. Адже “сьогодніші” гроші дають їм змогу робити з них додаткові гроші. Це і є основною метою діяльності фінансового менеджера.

Окрім того, що гроші сьогодні більше вартують, ніж в майбутньому, слід ще й пам’ятати, що гроші з часом частково втрачають свою вартість. Основні причини цього такі: інфляція, ризик та схильність до ліквідності.

Інфляція пов’язана з загальним підвищенням цін у країні. Коли ростуть ціни, падає вартість національної грошової одиниці. Іншими словами, купівельна спроможність грошової одиниці сьогодні вища, аніж буде завтра. Отже, чим вища інфляція і чим вона затяжніша, тим меншою буде вартість певної суми грошей в майбутньому.

Ризик або непевність в майбутньому також зменшують вартість грошей. Більшість людей хочуть уникнути ризику, а тому більше цінують гроші, які є сьогодні, аніж ті, що можуть бути в майбутньому.

Неможливо точно передбачити, чи завтра повернуться гроші, які були вкладені Вами сьогодні. Немає жодної певності, що якась сьогодні фінансово міцна організація буде такою завжди, і інвестори матимуть гарантію, що отримають дивіденди, і ціна на акції не впаде. Фінансові аналітики не можуть твердо гарантувати, що доходи, які вони запланували отримати від інвестицій, будуть саме такими, як передбачалося. Відповідно до тривалості прогнозованого періоду зростає і величина ризику, а отже — зменшується сподівана вартість грошей.

Ліквідність дуже важливий показник для інвесторів організації. Вони міняють гарантовані “живі” гроші на ризикованіші доходи в майбутньому. Цей “обмін” можливий лише за умови, що майбутні доходи будуть достатньо високі, аби виправдати ризик, який беруть на себе інвестори. Іншими словами, вони сподіваються на високу винагороду як компенсацію за втрату ліквідності.

Якщо гроші вкладають в неризиковані проекти, сподівані доходи досить низькі. Інвестори схильні до ліквідності, а тому про всякий випадок, віддають перевагу наявним грошам замість вкладання їх в справи, сподіваючись майбутніх доходів.

Кредиторам та інвесторам дуже важливо знати, які доходи вони отримають від капіталовкладень, щоб визначитись, чи взагалі варто вкладати гроші. Ті, хто бере кредити, теж хочуть знати, скільки і коли вони мають сплатити кредитору і чи перевищать доходи вкладені в справу позики та витрати на позики.

Таким чином, гроші, вдало вкладені сьогодні, у майбутньому принесуть доход. Ці ж гроші з часом можуть втратити свою вартість через інфляцію, ризик, схильність до ліквідності.

Співвідношення ризику і доходу - основа, на якій грунтуються раціональні й розумні рішення про вкладення грошей. Розглянемо це на прикладі.

Усі знають, що покласти гроші на рахунок в ощадний банк надійніше, аніж грати на іподромі. Банківські депозити приносять хай і невисокий, але постійний щорічний процент. Доходи від ставок на кінних перегонах дуже непевні, несталі і дуже ризиковані. Якщо вклади в різні проекти матимуть однакову віддачу, вибір упаде на найменш ризикований проект.

Не можна сказати, що та чи інша людина або завжди схильна до ризику, або його уникає. Одні і ті ж люди в одних ситуаціях ризикують, а в інших — навпаки. Неможливо повністю “звільнитися” від ризику. Адже спроби уникнути однієї ризикованої ситуації можуть призвести до попадання в іншу. Навіть абсолютна бездіяльність пов’язана з ризиком невикористаних можливостей. Спочатку людина усвідомлює ризикованість ситуації, бачить потенційні втрати - не тільки грошей, але й престижу, згоди з керівником, постачальниками і т.п.

Усвідомивши ситуацію як ризиковану, менеджер оцінює її, як вигідну для себе, вирішує, входити чи не входити в справу. І, навіть ввійшовши в неї, він має право вибору - займатися своїм бізнесом, чи залишити його. Справа в тому, що деякі елементи ризику стануть йому відомі тільки з часом. Навіть ввійшовши в ризиковану ситуацію, вийти з якої важко, менеджер може пристосуватися до ризику, змінюючи обставини. Можна виявити невідомі раніше можливості або зібрати додаткову інформацію.

Величину ризику можна зменшити за допомогою страхування, делегування повноважень і т.п. Але за додаткову інформацію або страхування потрібно платити, а відклавши рішення, можна пропустити сприятливі можливості.

Одні менеджери схильні ризикувати в сфері підприємницької діяльності, а інші — ні. Ця різниця відчувається на всіх фазах розвитку ризикованої ситуації. На етапі пристосування до ризику ризикуючи менеджери приділяють менше уваги модифікації ситуацій, в той час як обережні прикладають тут значні зусилля. До речі, вміле пристосування до ризику в практиці фінансового менеджменту відіграє значно більшу роль, ніж теоретично обгрунтований вибір з багатьох альтернативних варіантів. Таке пристосування може бути як зовнішнім, так і внутрішнім.

Зовнішнє пристосування полягає в спробах змінити оточуюче середовище з метою отримання певних переваг (спроба торгуватися з банком відносно умов позики, процентних ставок, графіків платежів, залучення банку в справу своєї організації на правах партнера).

Внутрішнє пристосування характерне для менеджерів, які не вірять в можливість контролю за зовнішнім оточенням та прямого впливу на події ділового життя (збирають інформацію про можливості банку, його готовність допомогти організації, накреслюють шляхи відходу на випадок зриву операції, падіння авторитету менеджера в організації).

Ризик можна розглядати як рівень невизначеності, пов’язаний з інвестиціями або реалізацією проекту. Найпростіше аналізувати ризик, якщо розглядати його з двох сторін: рівень ризику та ризик часу.

Рівень ризику можна визначити шляхом порівняння ризикованості тих чи інших вкладів. Наприклад, ризик мати справу з корпорацією “ІВМ” значно менший, ніж з невеликою фірмою з виробництва комп’ютерів. Шанси повернути інвестиції, вкладені в компанію “ІВМ”, значно вищі, аніж вкладені у невідомі фірми. Значно легше прогнозувати доходи від менш ризикованих компаній, ніж від компаній з високим рівнем ризику.

Ризик часу. Чим довший термін вкладу, тим більший ризик. Якщо гроші вкладаються на довший термін, кредитор повинен отримати винагороду за те, що взяв на себе ризик часу. Прийнято, що ризик має передбачати безпечну ставку та премію за ризик, пов’язаний з елементом часу. Безпечна ставка — процентна ставка, що сплачується на неризиковані активи, або ті, що мають гарантований доход. Премія за ризик — необхідна норма доходу понад безпечний доход на капітал, яка визначається як різниця між загальним рівнем ризикованості різних активів і безпечною ставкою.

Проведені дослідження показали такі результати. Менеджери старшого віку, а також особи, які пропрацювали на одному підприємстві тривалий час, схильні уникати ризику. Менеджери з більш високим статусом і більш високим доходом, а також особи, які працюють в малих фірмах, схильні ризикувати більше. Більш високий рівень освіти менеджерів збільшує схильність до ризику, а не заставляє уникати його, як вважалося раніше.

А ось ще кілька виявлених характерних особливостей. Менеджерам здається, що вони більш схильні до ризику, ніж це є насправді. Вони безпідставно вважають себе більш сміливими, аніж менеджери, які займають аналогічне положення. Менеджери готові йти на більший ризик і рівень їх доходу впливає на їх схильність до ризику сильніше, ніж вік, освіта і т.п.

Культури різних країн, які грунтуються на різних системах цінностей, суттєво впливають на економічну поведінку в умовах ризику. Одні культури передбачають більш ризиковану поведінку, інші — більш обережну. Особливо помітно проявляється відмінність культурних норм Заходу і Сходу. Тут можна протиставити цілий ряд визначень:

— індивідуальна орієнтація і колективізм;

— управління оточуючим середовищем і гармонія з ним;

— віра в необмежені можливості індивіда і фаталізм;

— орієнтація на ділові зв’язки в межах терміну дії контракту і довготривалі зв’язки, які враховують інтереси поколінь.

На жаль, поки що в Україні спеціальних досліджень культурних норм в бізнесі не проводилося. Але можна зауважити, що у нас сьогодні існують дві реальні форми ризикованого підприємництва. Перша використовує старі господарські зв’язки, канали фондового забезпечення ресурсами, а також монопольне право на сировину або виробництво продукції. Ця форма перебуває під сильним впливом старих традицій і основне завдання менеджерів полягає в забезпеченні режиму функціонування з деякими спробами пристосовуватися до змін зовнішнього середовища. В ситуаціях невизначеності ці менеджери схильні уникати ризику. Вони широко використовують неформальні зв’язки, управлінські рішення приймають з врахуванням соціального статусу партнера.

Друга форма ризикованого підприємства представлена новими бізнес-структурами. Їх бізнес грунтується на принципах новоствореного підприємництва з досить великим діапазоном можливостей — від легального виробництва дефіцитної продукції і продажу її за вільними ринковими цінами до нелегальної скупки товарів за державними цінами з метою перепродажу за ринковими.

Нові форми бізнесу переважно вільні від старих традицій. В них формуються горизонтальні, неієрархічні структури управління, диверсифікація діяльності, орієнтація на результат, відмінна реакція на зміни в зовнішньому середовищі. У випадку невизначеності менеджери нових структур готові йти на ризик. Потрапляючи в ризиковану ситуацію, вони маневрують ресурсами, вступають в дискусію з партнерами при укладанні угод, роблять спробу зменшити ймовірність небажаних подій і збільшити можливість бажаних. Менеджери нових структур схильні до ділової культури раннього Заходу, але без “етики чесності”, яка внутрішньо притаманна сучасній західній культурі бізнесу.

Порівнюючи рівень ризику із сподіваними доходами, можна визначити, чи слід вкладати гроші в дану справу і чи буде вона прибутковішою за інші. Тому кожен, хто вкладає гроші, цілком природно, намагається оцінити віддачу.

Наведені вище положення дають можливість зрозуміти дві важливі фінансові категорії — майбутню і теперішню вартость грошей.

Майбутня вартість — вартість вкладених у будь-яку справу грошей через визначений час із врахуванням певної ставки процента.

Теперішня вартість — вартість на сьогоднішний день майбутніх доходів з поправкою на ризик.

Суть фінансових розрахунків полягає в тому, щоб за відомою теперішньою вартістю визначити майбутні розміри виплат, і навпаки, знаючи майбутню вартість визначити теперішню. Ці вартості пов’язані між собою процентом. В першому випадку на теперішню вартість нараховується процентна ставка (ПС), в другому — від майбутньої вартості віднімається дисконтна ставка (ДС)

, (12.2)

. (12.3)

Обидві ставки можуть бути виражені в частках одиниці або в процентах. У фінансових розрахунках, здебільшого, використовують частки одиниці.

Економічна суть фінансової операції, представленої формулою (12.2), у визначенні суми, якою буде володіти інвестор після закінчення цієї операції. Виходячи з формули (12.2) ця сума буде

. (12.4)

Економічна суть дисконтування полягає в часовому впорядкуванні грошових потоків різних періодів. Дисконтна ставка показує, який щорічний процент повернення хоче мати інвестор на інвестований капітал. Так, якщо підприємство одержало в банку кредит терміном на один рік в розмірі 5 млн.грн. з умовою повернення 10 млн.грн., то процентна ставка становить 100%, а дисконтна — 50%.

Дисконтна ставка використовується головним чином в операціях з обліку векселів банком. Так, власник векселя на суму представляє його банку, який погоджується його купити, залишаючи при цьому на свою користь частину вексельної суми. В цьому випадку банк пропонує власнику векселя суму , розраховану, виходячи з оголошеної банком дисконтної ставки. Розрахунок цієї суми проводиться за формулою, що є наслідком формули (12.3)

, (12.5)

де — відносна величина періоду до погашення векселя.

Розглянемо приклад. Власник векселя представив його банкові для обліку на суму 6 тис.грн з терміном погашення 28.04.1999 р. Вексель представлений 13.04.1999 р. Банк погоджується купити вексель за дисконтною ставкою 75% річних. Тоді суму, яку власник векселя може одержати від банку, розрахуємо за формулою (12.5)

тис. грн.

Різниця між величинами і є комісійними витратами, які отримує банк у свою користь за надану послугу. В нашому прикладі вона складає 186 грн.

Фінансовий менеджер займається розрахунком простих і складних процентів. Простий процент нараховується за початковим вкладом після закінчення одного банківського строку. Стандартним банківським строком є один рік, але можуть бути один, три і шість місяців залежно від умов договору. Момент часу, до якого приурочино нарахування процентів, називають періодом нарахування. Він може бути рівним або меншим банківського строку.

Для розрахунку простого процента використаємо формулу

, (12.6)

де t - термін кредиту; — теперішня вартість початкового вкладу.

Формула (12.6) є основою для визначення загальної величини виплат з врахуванням нарахованих процентів

. (12.7)

Формула (12.7) є найпростішою, коли фактичний термін кредиту співпадає зі стандартним періодом нарахування. Якщо ці величини не співпадають, тоді у формулі враховується співвідношення цих величин.

Складним процентом називається сума, яка утворюється в результаті процентного нарахування за весь строк кредиту. Іншими словами, при складних процентах сума доходу не виплачується, а додається до вкладу і сама приносить доход. Для розрахунку складного процента, коли банківський період і строк нарахування співпадають, використовується формула

. (12.8)

Якщо строк кредиту (банківський період) не співпадають зі строком нарахування процентної ставки (m), то формула (12.8) буде мати вигляд

. (12.9)

Для спрощення банківських розрахунків розроблені спеціальні математичні таблиці процентних множників. З їх допомогою розрахунок майбутньої (теперішньої) вартості вкладу зводиться до перемноження числа, взятого з таблиці, на величину теперішньої (майбутньої) вартості вкладу.

12.4 Прийняття рішень з фінансування інвестиційних проектів

Капітал в будь-якій формі дуже обмежений. В економіці існує поняття межі кредитів, які може надавати банківська система. На практиці у кожної організації можливості позик обмежені, і тому вони мають бути використані якнайкраще. Щоб залучити капітал, організація може випустити додаткову кількість звичайних акцій. Але збільшення кількості акцій призведе лише до розпорошення акціонерного капіталу організації між більшим числом акціонерів. Якщо росте число акцій організації, відповідно може зменшитися частка власності індивідуальних акціонерів організації.

Отже, коли є тільки обмежений капітал, правління організації повинно ретельно зважити вигідність того чи іншого проекту. Якщо в наявності є кілька альтернативних проектів, правління визначає ті, які принесуть найбільші прибутки та матимуть відповідний вплив на стан та репутацію організації. Це, по суті, і є основа оцінки доцільності капіталовкладень.

Оцінка доцільності капіталовкладень — конче потрібний інструмент для менеджера. Один з обов’язків фінансового менеджера — вибрати інвестиції, які принесуть добрі грошові потоки і матимуть гідну прибутковість. Для цього потрібен надійний засіб оцінки, порівняння та відбору проектів.

Капітальні витрати — це довгострокові витрати, що амортизуються протягом кількох років. Існують такі різновиди капітальних вкладень:

1. Закупівля нових машин та обладнання для розширення справи.

2. Заміна існуючого обладнання. Правління організації може вирішити, що для підвищення ефективності виробництва слід продати нині діюче обладнання і замінити його новими сучасними зразками.

3. Обов’язкові проекти. Гроші вкладають у створення безпечених умов для споживачів товарів, в охорону праці та навколишнього середовища.

4. Інші капітальні витрати. До цієї категорії входять інші довгострокові виплати — купівля землі, розширення офісних приміщень, купівля патентів.

Прийняття рішень інвестиційного характеру базується на використанні різних формалізованих і неформалізованих методів. Їх вибір визначається різними обставинами. У вітчизняній та зарубіжній практиці відомий цілий ряд формалізованих методів, розрахунки за допомогою яких можуть бути основою для прийняття рішень у сфері інвестиційної політики. Якогось універсального методу, придатного для усіх випадків життя, не існує.

В процесі прийняття управлінського рішення інвестиційного характеру буде оцінка та порівняння обсягу необхідних інвестицій і майбутніх грошових потоків. Оскільки порівняльні показники стосуються різних моментів часу, стрижневою проблемою є їх співставимість. Сутність усіх методів оцінки зводиться до того, щоби вкладені інвестиції (ВІ) шляхом створення або покращання будь-якого бізнесу продукували грошовий потік (ГП₁, ГП₂, ГП_п) (рис.12.5). Капітальні вкладення визнаються ефективними, якщо цей грошовий потік достатній для:

— повернення вихідної суми капітальних вкладень;

— забезпечення необхідної віддачі на вкладений капітал.

Рисунок 12.5 — Схема співвідношення величини інвестицій і грошових потоків

Методи, що використовуються в аналізі інвестиційної діяльності, можна поділити на дві групи:

— методи, що не враховують наявність ризику;

— методи, що враховують відповідну величину ризику.

До першої групи відносяться методи розрахунку дисконтованого періоду окупності, чистої теперішньої вартості, індексу рентабельності інвестицій. У спеціальній літературі можна ознайомитися і з іншими методами.

Метод визначення дисконтованого періоду окупності — один з дуже простих і доступних способів визначення прибутковості проекту. Алгоритм розрахунку терміну окупності буде залежати від рівномірного чи нерівномірного розподілу прогнозованих доходів від інвестицій та їх структури. Розглянемо такий приклад. Нехай два проекти передбачають однаковий обсяг капітальних вкладень в сумі 10 000 грн., розрахований на чотири роки. Проект А продукує такі грошові потоки по роках: 5000 грн., 4000 грн., 3000 грн., 1000 грн., а проект Б — 1000 грн., 3000 грн., 4000грн., 6000 грн. Ставка дисконту — 10%. Для спрощення розрахунку використаємо таблицю 12.1.

Таблиця 12.1 — Динаміка грошових потоків

Показники	Рік
	0	1	2	3	4
Проект А
1 Грошовий потік	-10000	5000	4000	3000	1000
2 Дисконтований грошовий потік	-10000	4550	3310	2250	680
3 Накопичений дисконтований грошовий потік	-10000	-5450	-2140	110	790
Проект Б
1 Грошовий потік	-10000	1000	3000	4000	6000
2 Дисконтований грошовий потік	-10000	910	2480	3010	4100
3 Накопичений дисконтований грошовий потік	-10000	-9090	-6610	-3600	500

Період окупності інвестиційних проектів А і Б становить

;

.

На основі розрахунків робиться висновок, що проект А є кращим.

Метод розрахунку чистої теперішньої вартості базується на основі співставлення необхідної суми інвестицій із загальною сумою дисконтованих грошових потоків. Оскільки потік грошових коштів розпорошений в часі, він дисконтується за допомогою коефіцієнта дисконтування (К), що встановлюється інвестором самостійно, виходячи із щорічного процента повернення, який він хоче або може мати на інвестований ним капітал. Загальна величина дисконтованих доходів і чисту теперішню вартість (ЧТВ) можна розрахувати за формулами

, (12.10)

. (12.11)

Якщо проект передбачає не разову інвестицію, а послідовне інвестування фінансових ресурсів протягом “l” років, то формула 12.11 модернізується таким чином:

, (12.12)

де і — прогнозований середній рівень інфляції.

Метод розрахунку індексу рентабельності базується на попередніх твердженнях — порівняння теперішньої вартості майбутніх грошових потоків з початковими інвестиціями

. (12.13)

На відміну від чистої теперішньої вартості індекс рентабельності є відносним показником. Отже, незалежно від того, який метод застосовується (ЧТВ чи IR), висновок буде один. Якщо теперішня вартість грошових потоків вища, ніж початкові інвестиції, то значення чистої теперішньої вартості буде позитивним, а індекс рентабельності більшим за одиницю, показуючи, що проект прийнятний.

До методів, що враховують певну величину ризику, в першу чергу можна віднести метод еквівалента певності та чутливості реагування.

Ідея методу еквівалента певності полягає у тому, щоб розподілити грошовий потік на безпечну та ризиковану частини. Грошові потоки переводяться у безпечні (певні), потім дисконтуються за безпечною ставкою. Безпечною ставкою можна вважати ставку за державними облігаціями уряду політично та економічно стабільної країни. Даний метод передбачає такі етапи:

— визначення сподіваних грошових потоків від проекту;

— визначення фактора еквівалента певності для приведення запланованих грошових потоків до безпечного рівня;

— розрахунок певних грошових потоків шляхом перемноження величини сподіваних грошових потоків на фактор еквівалента певності;

— розрахунок теперішньої вартості проекту, дисконтуючи певні грошові потоки на безпечну ставку дисконту;

— розрахунок чистої теперішньої вартості (різниця між сумарною теперішньою вартістю певних грошових потоків і початковими інвестиціями);

— якщо значення ЧТВ дорівнює нулю або додатне, проект можна ухвалювати, і навпаки, проект слід відхилити, якщо значення ЧТВ від’ємне.

Метод чутливості реагування широко використовується для визначення зміни ЧТВ залежно від змін обсягу продажу товарів, ціни робочої сили, матеріальних витрат, дисконтної ставки або інших чинників. Мета даного методу - виявити, як чутливо реагує ЧТВ на зміни однієї змінної. З двох проектів чутливіший до змін вважається ризикованішим.

В практичній діяльності менеджеру доводиться оптимізувати розподіл інвестицій між декількома альтернативними проектами. Ця ситуація виникає тоді, коли є вибір серед привабливих інвестиційних проектів, а підприємство не може брати участь у реалізації всіх з причини обмеженості фінансових ресурсів. Розглянемо найбільш типові ситуації, що вимагають оптимізації розподілу інвестицій.

Оптимізація може бути просторовою і часовою. Просторовій оптимізації характерні такі ознаки:

— загальна сума фінансових ресурсів на конкретний період часу (рік) обмежена зверху;

— сумарний обсяг необхідних інвестицій для реалізації декількох взаємнонезалежних інвестиційних проектів перевищує наявні ресурси підприємства;

— необхідно скласти “інвестиційний портфель” максимізуючи сумарний можливий приріст капіталу.

Залежно від того, піддаються чи не піддаються поділу проекти, можливі різні способи вирішення даного питання. Розглянемо їх послідовно.

Проекти, що піддаються поділу. Мається на увазі, що можна реалізувати не тільки повністю весь проект, але й будь-яку його частину. При цьому розглядається відповідна частка інвестицій і грошових потоків. Послідовність дій у цьому випадку така:

— для кожного проекту визначається індекс рентабельності;

— проекти впорядковуються в міру зиження індексу рентабельності;

— в інвестиційний портфель включається перших “к” проектів, які в сумі у повному обсязі можуть бути профінансовані;

— черговий проект розглядається не в повному обсязі, а лише в тій частині, в якій він може бути профінансований (залишковий принцип).

Проекти, що не піддаються поділу. В цьому випадку оптимальну комбінацію знаходять послідовним переглядом усіх можливих варіантів з розрахунком сумарної ЧТВ для кожного варіанту. Комбінація, що максимізує сумарну ЧТВ, буде оптимальною.

Часова оптимізація — характеризується такими ознаками:

— загальна сума фінансових ресурсів, доступних для фінансування в плановому році, обмежена зверху;

— декілька незалежних інвестиційних проектів з причини обмеженості фінансових ресурсів не можуть бути реалізовані в плановому році одночасно, але в наступному за плановим роком проекти, що залишилися, або їх частини, можуть бути реалізовані;

— потреба в оптимальному розподілі проектів для фінансування та реалізації в двох суміжних роках.

В основу даного методу покладено розрахунок втрат ЧТВ у випадку, якщо кожний з аналізованих проектів буде відстрочений на один рік. Комбінація, що мінімізує сумарні втрати ЧТВ, і буде оптимальною.

12.5 Аналіз і управління оборотним капіталом підприємства

Оборотний капітал (оборотні засоби) відноситься до мобільних активів підприємства і складається з грошових коштів або інших засобів, що можуть трансформуватися в них протягом одного року чи одного виробничого циклу. Чистий оборотний капітал — це різниця між поточними активами і поточними зобов’язаннями (кредиторською заборгованістю). Оборотний капітал можна характеризувати з різних позицій, але основними характеристиками його є ліквідність, обсяг та структура.

Циркуляційна природа поточних активів має стрижневе значення в управлінні оборотним капіталом. Вони мають різний ступінь ліквідності. Так, ліквідність дебіторської заборгованості неоднозначна, а серед матеріально-виробничих запасів готова продукція більш ліквідна, ніж сировина та матеріали. Стосовно обсягу та структури, то вони значною мірою визначаються галузевими особливостями. Так, для нафтопереробної промисловості близько 85% оборотного капіталу становить вартість нафти.

Величина оборотного капіталу визначається не тільки потребами виробничого процесу, але й випадковими факторами. Тому його поділяють на постійний і змінний. Постійний оборотний капітал — це та його частина, потреба в якій відносно постійна протягом усього операційного циклу. Ця частина оборотного капіталу може бути визначена як мінімум поточних активів для забезпечення виробничої діяльності. Категорія змінного оборотного капіталу відображає поточні активи, необхідні у пікові періоди або як страховий запас. Так, наприклад, сезонні польові роботи вимагають збільшення виробничо-матеріальних запасів. На рис. 12.6 показана динаміка активів підприємства.

Рисунок 12.6 — Компоненти динамічного ряду активів підприємства

Цільовою установкою політики управління оборотним капіталом є визначення обсягу і структури поточних активів, джерел їх покриття і співвідношення між ними, достатнього для забезпечення довгострокової виробничої і ефективної фінансової діяльності підприємства. Дана установка має стратегічний характер. З позиції поточної діяльності важливою фінансово-господарською характеристикою підприємства є його ліквідність. Втрата ліквідності призводить не тільки до додаткових витрат, але й до періодичних зупинок виробничого процесу. У зв’язку з цим цікавою є залежність між прибутком підприємства і рівнем оборотного капіталу. При низькому рівні оборотного капіталу виробнича діяльність не підтримується належним чином — періодичні збої в роботі, можлива втрата ліквідності, низький прибуток. При середньому рівні оборотного капіталу прибуток наближається до максимального. Подальше підвищення величини власних оборотних коштів призведе до збільшення тимчасово вільних бездіючих поточних активів і до зниження прибутку.

Таким чином, політика управління оборотним капіталом повинна забезпечити пошук компромісу між ризиком втрати ліквідності і ефективністю роботи. Це зводиться до вирішення двох важливих питань:

1. Забезпечення платоспроможності. Підприємство, яке не має достатнього рівня оборотного капіталу, не спроможне оплачувати рахунки, виконувати зобов’язання згідно з укладеними договорами.

2. Забезпечення оптимального обсягу, структури і рентабельності активів. Треба пам’ятати, що різні рівні відповідних активів по-своєму впливають на прибуток підприємства. Наприклад, високий рівень виробничо-матеріальних запасів вимагає поточних витрат, в той час як широкий асортимент готової продукції в подальшому може сприяти підвищенню обсягу реалізації та збільшенню доходів. Кожне рішення, пов’язане з визначенням рівня грошових коштів, дебіторської заборгованості і виробничих запасів, повинно бути розглянуто як з позиції рентабельності даного виду активу, так і з позиції оптимальної структури оборотних засобів.

В теорії фінансового менеджменту прийнято виділяти різні стратегії фінансування поточних активів залежно від вибору джерел покриття змінної їх частини. Відомі чотири моделі стратегії фінансування:

— ідеальна;

— агресивна;

— консервативна;

— компромісна.

Вибір тої чи іншої моделі зводиться до встановлення величини довгострокових пасивів і розрахунку на її основі величини чистого оборотного капіталу як різниці між довгостроковими пасивами і позаоборотними активами. В табл. 12.2 представлена порівняльна характеристика цих стратегій у формалізованому вигляді.

Таблиця 12.2 — Види стратегії фінансування поточних активів

Ідеальна		Агресивна		Консервативна		Компромісна
ЧОК = ПА - КЗ ЧОК = ДП - ПЗА ДП = ВК + ДПК
ПА = КЗ; ЧОК = 0; ДП = ПЗА; ПЧПА+ +ЗЧПА=КЗ.		ЧОК = ПЧПА; ДП = ПЗА + +ПЧПА.		КЗ = 0; ЧОК = ПА; ДП=ПЗД+ПЧПА+ ЗЧПА.		ЧОК=ПЧПА + +0,5 ЗЧПА; ДП=ПЗА+ +ПЧПА+ +ЗЧПА.
Актив	Пасив	Актив	Пасив	Актив	Пасив	Актив	Пасив
ПА	КЗ	ЗЧПА	КЗ	ПА	ДПК	ЗЧПА	КЗ
							ДПК
ПЗА	ДПК	ПЧПА	ДПК	ПЗА		ПЧПА
		ПЗА			ВК		ВК
	ВК		ВК			ПЗА