Питання для розгляду та обговорення

1. В чому Ви вбачаєте місце та роль інженера Вашого профілю в управлінні виробництвом?

2. Дайте характеристику основних вимог, до менеджера.

3. Що складає предмет науки управління?

4. З якими навчальними дисциплінами пов’язаний курс управління виробництвом? В чому Ви вбачаєте ці зв’язки?

Частина 1 основи управління

Глава 1 виробнича система та її функціонування

Ключові слова: Система, власність, пропозиція, попит, ресурси, прибутки, структура, сумісність, системність, керованість, наступність, організація.

1.1 Суть та принципи функціонування виробничих систем

Поняття виробничої системи. Виробництво матеріальних благ є основою будь-якого суспільства. При цьому для неухильного суспільного прогресу необхідне постійне удосконалення виробництва та всіх його складових частин.

Сукупність елементів, засобів та способів виробництва і складає суть господарської системи. До її складу входять:

1. Матеріальні засоби, матеріальна база, що представлена різними виробничими структурами: підприємствами, об’єднаннями, виробничими комплексами тощо.

2. Система виробничих відносин, виробничих та господарських зв’язків між ними.

3. Ієрархія органів управління, за допомогою яких здійснюється загальне регулювання господарською системою відповідного рівня.

4. Методи та засоби (важелі та стимули), за допомогою яких стимулюється виробнича діяльність різних структур: виробництво продукції, матеріально-технічне забезпечення і т.ін. (ціни, процентні ставки, кредит, матеріальне стимулювання тощо).

5. Товарно-грошова оцінка результатів господарської діяльності виробничих структур: система техніко-економічних показників.

Характеризуючи господарську систему, слід підкреслити, що це насамперед сукупність виробничих відносин, які в кожному суспільстві утворюють єдину цілісну систему. При цьому така система завжди визначається основною метою розвитку виробництва, формами його організації, методами господарювання. Але в усіх випадках основу їх утворюють відносини власності на засоби виробництва, що характеризують спосіб поєднання виробників із засобами виробництва, соціальний тип та форму присвоєння результатів суспільного виробництва.

Визначальним фактором, складовою частиною розвитку господарської системи є продуктивні сили, зміна яких призводить до відповідної зміни виробничих відносин.

Господарська система взагалі, або економіка, за своєю суттю є базою усіх інших суспільних відносин і відіграє вирішальну роль в розвитку суспільства. Про це детально йшлося в курсі економічної теорії, що вивчає види діяльності, пов’язані із грошовими операціями між людьми, ефективність використання ними різних видів ресурсів для виробництва матеріальних благ, а також співвідношення виробництва та споживання товарів.

Господарська система (економіка) залежно від розв’язання названих завдань може розвиватись по-різному, може мати різні форми та способи функціонування. Але при цьому незалежно від економічної організації суспільство повинно вирішувати три основні економічні проблеми:

а) які товари чи послуги потрібно виробляти та в яких кількостях;

б) як повинні використовуватись економічні ресурси при виробництві цих товарів;

в) для кого повинні вироблятись товари, тобто яким повинен бути розподіл доходу між різними індивідуумами та класами.

Різні суспільства, різні економічні устрої по-різному вирішують ці завдання: в умовах централізованої, адміністративно-командної системи — за допомогою указів, декретів і т.п.; в умовах ринкової економіки — за допомогою механізму цін на ринку. При цьому головним є такий постулат: товари виробляються в такій кількості і для того, хто може їх придбати.

Таким чином, є дві основні форми та способи функціонування виробничої системи, економіки — ринкова та неринкова. В основі будь-якого варіанту функціонування економіки лежать такі основні категорії: власність, ціна, пропозиція, попит, прибуток, ресурси.

Власність — історично визначена суспільна форма присвоєння матеріальних благ. Таких форм може бути декілька залежно від економічного устрою, але основними є дві: приватна та державна власність. Вживана донедавна форма “суспільна власність” не витримала випробування часом і фактично зникає, бо суспільна власність— це майже завжди нічия власність.

Ціна — грошовий вираз вартості товарів, який формується під впливом попиту та пропозиції, і тому ми можемо говорити про ціну як про середню вартість товару. Ціни весь час коливаються: при зростанні пропозиції — знижуються, при зростанні попиту — зростають. Ціна дорівнює вартості товару за умови, що попит і пропозиція рівні (“ринкова рівновага”).

Пропозиція — результат виробничої діяльності у вигляді відповідної товарної маси, призначеної для продажу. Компонентами пропозиції є поточне виробництво та товарні запаси у продавців. Це, так би мовити, верхня межа величини пропозиції, а її реальний рівень залежать від ринкової ціни та цілої низки економічних та виробничих умов.

Попит — платіжоспроможна потреба, тобто потреба в даному товарі, який реалізується в межах, заданих покупною спроможністю споживача або максимальною величиною пропозиції.

Попит відображає потребу суспільства в даному товарі і складається із виробничого та особистого споживання. При цьому виробниче споживання (сировини, матеріалів, енергії, машин і обладнання) є актом виробництва, що означає ідентичність виробництва та споживання в даному конкретному випадку. Що ж стосується особистого споживання, то воно зазвичай не співпадає із виробництвом засобів споживання, відхиляючись в той, чи інший бік.

Ресурси — матеріальні, трудові та інші засоби, що використовуються при виробництві товарів. Питання про ресурси мають принципове значення, оскільки вони завжди обмежені, а при обмежених ресурсах і технології життєвий рівень також обмежений. Це основний момент всього економічного життя. Економічні блага не даються безоплатно, вони є якоюсь мірою рідкістю, і суспільство повинно зупинити свій вибір на певних товарах, тому що не всі потреби і не всі бажання можуть бути завжди задоволені.

Прибуток — одна з найголовніших категорій ринкової економіки, її рушійна сила. Ні один товаровиробник не буде займатися справою, якщо не буде отримувати прибуток.

Величина прибутку (доходу) може бути різною залежно від багатьох умов: собівартості, ціни, конкурентоспроможності товарів, податкової системи тощо.

Виробнича (господарська) система залежно від масштабу може бути представлена підприємствами як сукупністю цехів, об’єднаннями (асоціаціями) як сукупністю підприємств, галуззю як сукупністю підприємств чи інших виробничих і господарських структур, народним господарством як сукупністю галузей. Об’єктом вивчення в даному курсі є підприємства та об’єднання.

Особливості підприємства як виробничої системи. Відповідно до Закону України “Про підприємства в Україні” промислове підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства України як самостійний господарюючий статутний суб’єкт, що має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідницьку та комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Об’єктом вивчення в даному курсі є підприємство як керована виробнича система, що включає п’ять підсистем, котрі мають поряд із загальною метою та критерієм оптимальності явно виражені локальні властивості: технічну, технологічну, організаційну, економічну та соціальну. Всі вони тісно пов’язані між собою як прямо, так і опосереднено. Як структурна ланка продуктивних сил підприємство являє собою поєднання виду, кількості та якості засобів виробництва та робочої сили відповідного професійного та кваліфікаційного складу, що забезпечує ефективне їх використання для виробництва конкретних матеріальних благ (продукції, робіт, послуг).

Підприємство як технічна підсистема являє собою взаємопов’язаний пропорційний за потужністю та належним чином розміщений в просторі комплекс обладнання. Підприємство як технологічна підсистема — це послідовний ряд взаємопов’язаних часткових процесів перетворення предметів праці в готову продукцію (роботи, послуги).

Необхідні співвідношення між окремими елементами виробництва забезпечують погоджене завантаження всіх засобів праці в процесі їх використання. Порушення пропорцій в тій чи іншій ланці знижує ефективність використання всієї системи, яка базується на розподілі праці. Скорочення кількості стадій виробничого циклу в межах виробничої одиниці на основі переходу від предметної до подетальної спеціалізації дає змогу краще погоджувати виробничі потужності окремих складових технологічного циклу.

Пропорційність розвитку підприємства як виробничої системи визначається такими факторами:

структурою основних фондів та співвідношенням двох їх груп — активною та пасивною;

відповідністю між основними та оборотними фондами (нестача останніх знижує рівень використання основних фондів, а надлишок призводить до їх виключення із активного обороту);

відповідністю кількості та складу робочих місць кількісному та якісному складу робочої сили;

співвідношенням науково-технічного та виробничого потенціалів підприємств.

Пропорційність розвитку підприємства як виробничої системи передбачає наявність науково обгрунтованих резервів — запасів виробничих ресурсів, призначених не для випуску продукції, а для використання при освоєнні нових її видів та при змінах в структурі виробництва. Ці резерви слід відрізняти від поточних виробничих запасів, що являють собою умову здійснення всякого нормального безперебійного процесу виробництва. Такі резерви можуть стосуватись не лише матеріальних, але й трудових ресурсів. Резерв робочої сили на підприємстві включає працівників, що перебувають на навчанні, у відрядженнях на стажуванні в зв’язку із накресленим оновленням виробництва.

Виробничо-технічна єдність характеризується не тільки зв’язками та співвідношеннями структурних елементів підприємств, але й його розмірами: обсягом використовуваних виробничих факторів (кількістю машин та обладнання, чисельністю працюючих, величиною виробничих площ тощо) та обсягом вироблюваної продукції, виконуваних робіт чи послуг. Оптимальний розмір підприємства повинен враховувати як внутрішні, так і зовнішні фактори, що забезпечують мінімізацію витрат на виробництво та доставку сировини на підприємство-виробник і готової продукції до споживача.

Підприємство як організаційна підсистема передбачає наявність єдиного колективу, єдиної адміністрації та управління виробництвом. Така організаційна єдність підкріплюється відповідною виробничою структурою та спільністю території підприємства.

Виробнича структура підприємства являє собою розподіл підприємства як керованої виробничої системи на спеціалізовані ланки та встановлення взаємозв’язків між ними. Такими ланками можуть виступати виробничі підрозділи, що є організаційно відокремленими, виконують закінчену частину виробничого процесу та мають певну внутрішню будову. Перерахованим умовам повністю відповідає виробничий цех, що складається з виробничих дільниць, робочих зон бригад та робочих місць. Виробнича структура підприємства залежить від багатьох факторів — форм організації виробництва, типу виробництва, життєвого циклу продукції та інших.

Підприємство як економічна підсистема передбачає господарську самостійність та економічну відокремленість.

Господарська самостійність — здатність даної системи виконувати свої функції управління процесом відтворення, що здійснюється в її межах. На кожному підприємстві відбувається не тільки виробниче споживання засобів виробництва, але й їх покриття та розширене відтворення як за вартістю, так і в натурі. Розміри коштів повинні бути достатніми для відтворення основних фондів на сучасному технічному рівні. Така самостійність вимагає певної економічної відокремленості підприємства, що проявляється у наявності відповідних виробничих ресурсів основних фондів та оборотних коштів. Тут важливим питанням виступають питання власності. Первинним джерелом утворення цих коштів на державних підприємствах є виділення їх з централізованого єдиного загальнодержавного фонду та закріплення його за окремим підприємством при його створені чи реорганізації. В даному випадку ми маємо справу із відносною економічною відокремленістю, оскільки виділені таким чином фонди не стають власністю підприємства, а тільки передаються йому у господарське відання. Інша справа, коли мова йде про приватні підприємства, де статутний фонд утворюється за рахунок його власників (засновників) і є їх власністю. Інакше кажучи, економічна самостійність та відокремленість визначається формами власності та господарювання.

Підприємство як соціальна підсистема проявляється в тому, що воно забезпечує вирішення комплексу соціальних проблем. Серед них: поліпшення умов праці, життя та здоров’я, гарантії обов’язкового страхування, надання відповідних пільг працюючим, підготовка кваліфікованих кадрів та їх професійне навчання, матеріальне стимулювання праці, медичне обслуговування, забезпечення житлом тощо.

Всі соціальні питання вирішуються трудовими колективами за участю власників чи уповноважених ними органів відповідно до статуту підприємства та колективного договору.

Основні принципи формування виробничих систем. Організація виробничої системи, її швидке пристосування до конкретних умов виробництва, що забезпечувало б оптимальне досягнення кінцевого результату, повинно базуватись на певних принципах, які дозволяли б здійснювати як планування, так і управління цією системою на всіх рівнях, у всіх її підсистемах. До таких принципів слід віднести принципи: системності, сумісності, керованості та наступності.

Принцип системності слід розглядати в двох аспектах. По-перше, кожну виробничу систему представляє сукупність певних елементів, підсистем як в горизонтальному, так і у вертикальному планах і досягнення кінцевого результату можливе тільки за певних оптимальних взаємовідносин, певних взаємозв’язків всіх підсистем.

Всі процеси, що відбуваються у виробничій системі будь-якого рівня, мають певну мету, певну цільову функцію, мають певний склад та структуру, певні внутрішні та зовнішні зв’язки, тобто являють собою систему, котру можна піддати системно-структурному аналізу, моделюванню та оптимізації із застосуванням сучасних наукових методів.

По-друге, будь-яку ланку, будь-який елемент виробничої системи можна віднести до певного класу підсистем, а всю господарську систему можна розглядати як складну, що забезпечує процес виробництва та реалізації продукції конкретному споживачу.

Ускладнення продукції та технологічних процесів її виготовлення, використання нових технічних систем вимагають широкого застосування методів системного аналізу всіх об’єктів та елементів системи. Системний підхід дає змогу зосередити основну увагу на об’єкті загалом та його характеристиках, виходячи із умов роботи даного елемента (підсистеми) за основним призначенням.

Якість кожної підсистеми не є простою сумою якостей елементів, що її складають. В процесі формування складу та структури підсистеми методи структурно-системного аналізу дають можливість виділити ті ознаки кожного компоненту підсистеми, які разом і утворюють принципово нові підсистеми.

Таким чином, використовуючи принцип системності, можна розглядати ціле (систему) та її частини (підсистеми або структурні компоненти) в діалектичній єдності та взаємодії їх якісних і кількісних ознак та забезпечувати реалізацію основної цільової функції системи.

Дотримання принципу системності при побудові виробничих систем означає чітке визначення цілі (цільові функції) системи, її складу, структури та засобів забезпечення взаємозв’язків. При цьому слід зазначити, що виробнича система є багатоцільовою системою і це необхідно враховувати при їх формуванні.

Процес виробничо-господарської та комерційної діяльності підприємства (виробничої системи) є загалом процесом безперервним, тобто в кожний даний момент можна говорити і про процес заготовки ресурсів, і про процес виробництва товарів, і про процес їх реалізації. При цьому завжди можна говорити про певне співвідношення цих етапів. Іншими словами, процес господарсько-комерційної діяльності можна віднести до класу оптимізаційних задач, які розв’язуються методами екстремального управління.

Принцип сумісності стосовно виробничої системи полягає в забезпеченні інформаційної, технологічної, технічної та організаційної взаємодії, що її утворюють, та в забезпеченні сумісності всіх підсистем, що входять до її складу. При цьому слід говорити як про внутрішню, так і про зовнішню сумісність.

Інформаційна сумісність — це єдність класифікації та кодування вхідної та вихідної інформації, використовуваних форм документації тощо.

Технологічна сумісність — це єдність та послідовність технологічних процесів, котрі забезпечують досягнення кінцевого результату, наприклад: вежобудування — буріння — кріплення — випробовування; або: геологорозвідка — буріння — розробка родовищ — транспорт — переробка.

Технічна сумісність — це єдність технічних засобів, котрі забезпечують реалізацію поставленої мети та єдність засобів для передачі та обробки вхідної та вихідної інформації.

Організаційна сумісність — це сумісність організаційних структур різних рівнів управління, сумісність системи інтересів тощо.

Реалізація принципу сумісності стосовно виробничих систем пов’язана із стандартизацією інформаційних, програмних та технічних засобів збору, обробки та передачі техніко-економічної інформації.

Принцип керованості — один з найважливіших принципів формування виробничих систем. Об’єктивна необхідність реалізації цього принципу зумовлена безперервним ростом потреб в різних предметах, товарах, послугах тощо та безперервним їх оновленням.

Дотримання принципу керованості пов’язане насамперед з тим, що цільова функція управління виробничою системою повинна бути виражена через певні змінні управління, тобто такі параметри, які можна планувати, вести облік, контроль та які можна регулювати. До таких параметрів належать показники обсягу виробництва, витрат, прибутків і т.ін. Іншими словами, керованість — це якісна характеристика процесу управління.

Господарська система є керованою, якщо в заданий час досягаються цілі управління та при цьому система вкладається в обмеження щодо ресурсів.

Господарська система є некерованою, якщо поставлені цілі не досягаються.

Господарська система є погано керованою, якщо поставлена ціль досягається не точно, а тільки приблизно, або виходить за межі встановлених обмежень щодо ресурсів.

Принцип наступності характеризує одну з найважливіших сторін діалектики розвитку системи, а в поєднанні із принципом системності дає можливість розкрити механізм розвитку системи та її удосконалення.

Цей принцип, зокрема, дає можливість оптимізувати склад та структуру системи, визначити склад та послідовність етапів і стадій виробничих процесів, впорядкувати складові частини системи шляхом суміщення їх в часі, виключити ті, які не є об’єктивно необхідними. Якраз тому принцип наступності стає центральним при формуванні та функціонуванні виробничих (господарських) систем.

Суть принципу наступності полягає у використанні діалектики взаємодії складових частин системи, які змінюються та повторюються. Це досягається шляхом цілеспрямованого впливу на вибір компонентів та формування структури системи, при якому максимально утримуються в ній всі прогресивні рішення. Нові рішення вводяться в систему в такому обсязі, який викликаний змінами вимог щодо її функціонування.

Дотримання цього принципу в господарських системах призводить до сприятливих наслідків: в системах закріплюється все найкраще, що вже пройшло перевірку; оптимальне співвідношення “старого” та “нового”, старих та нових елементів полегшує технічне та організаційне обслуговування системи. При виборі оптимальних співвідношень досягається відчутна економія різних видів витрат на всіх стадіях життєвого циклу продукції, всього циклу “дослідження — виробництво”.

Закінчуючи розгляд даного питання, варто додати, що дотримання перерахованих принципів є вирішальною умовою перетворення виробничої системи в структурно та логічно завершений механізм самоудосконалення системи, розвиток якої стимулюється зростаючими потребами виробництва засобів виробництва та предметів споживання.

Важливою умовою функціонування виробничої системи є її оптимальність. Для відповіді на це питання необхідно чітко формулювати цільову функцію (критерій оптимальності). Цільова функція — це ознака, яка дає можливість вказати найкращий, оптимальний спосіб розв’язання будь-якого завдання (економічного, інженерного, управлінського тощо).

В економічних (господарських) завданнях за цільову функцію беруть різні показники, що підлягають максимізації чи мінімізації, наприклад: максимум продукції в натуральному виразі, мінімум витрат сировини чи палива, мінімальні строки будівництва об’єктів, максимум прибутку або обсягу реалізації, мінімум собівартості та інші.

В умовах ринкової економіки цільовою функцією можуть виступати: високий технічний рівень виробництва, обсяг продаж, висока репутація (реноме), стабільність на ринку тощо.

У всіх практичних випадках гостро виникає одна проблема: що слід максимізувати чи мінімізувати і чи цільова функція повинна бути однією для всіх блоків (підсистем) господарської системи.

Очевидно, що оскільки різні блоки системи можуть виконувати різні функції, то і цільові функції також повинні бути різними: не можна ставити на один рівень підприємство, цех та виробничу бригаду.

При формуванні цільових функцій різних підсистем слід керуватись наступним.

1. На рівні цеху — основного структуроутворюючого елемента господарської системи, — цільовою функцією може бути максимальний випуск продукції, надання послуг або мінімальний час на виконання робіт. При цьому для структурних підрозділів підприємств не можна брати за цільову функцію максимум прибутку чи обсягу реалізації. Це пояснюється тим, що цех виконує виробничі, а не господарські функції, і процес реалізації ніякого відношення до цеху не має. Крім того, на підприємстві при виробництві продукції виникають витрати, на які цех впливати не може (наприклад, загальновиробничі та позавиробничі).

2. На рівні підприємства — проста господарська система, — арсенал цільових функцій розширюється. Ними можуть бути: максимум прибутку, обсяг реалізації або продаж, мінімум витрат, мінімум втрат та інші.

В умовах господарської системи — “нафтогазовий комплекс”, — потребу вибору цільової функції слід вирішувати таким чином:

а) для нафтогазовидобувних підприємств — максимум видобутку палива, максимум реалізації та максимум прибутку;

б) для бурових підприємств, котрі здійснюють експлуатаційне буріння, — кількість зданих замовнику закінчених свердловин та мінімальний час їх будівництва, максимум прибутку (рентабельність);

в) для бурових підприємств, що проводять розвідувальне буріння, — мінімальний час спорудження свердловин, мінімальні витрати на виконання робіт;

г) для підприємств трубопровідного транспорту — максимум перекачки відповідної продукції та максимум прибутку, мінімум втрат при перекачці.

На рівні простої господарської системи (підприємства) головним критерієм оптимальності (головною цільовою функцією) виступає прибуток. Це можна пояснити двома причинами. По-перше, підприємство, крім функції виробничої, виконує і функцію господарську — функцію реалізації і продажу після завершення повного виробничого циклу. По-друге, прибуток є найбільш синтетичною, універсальною характеристикою результатів виробництва, на яку впливають і обсяги виробництва, і величина витрат. І ще одне, прибуток як критерій придатний для всіх блоків (підсистем), крім верхніх. На верхніх рівнях вертикальної структури цей показник непридатний, оскільки такі підсистеми виконують інші функції.

3. На рівні виробничого об’єднання, різних асоціацій та інших аналогічних структур основна мета — не отримання прибутку, а створення умов для вирішення такого завдання нижчими блоками — підприємствами. Тому максимум виробництва товарів, послуг при мінімальних витратах на реалізацію, включаючи і власні витрати верхнього блоку, можна використовувати як цільову функцію.

Таким чином, при формуванні цільових функцій господарської системи стосовно вертикальної її структури ми маємо справу із побудовою своєрідного дерева цілей, на якому чітко виділяються відповідні рівні (системи).