79. Концепція о. Шпенглера.

Свою концепцію він виклав у своїй знаменитій «Занепад Європи». Він відкинув концепцію лінійного розвитку світового культурного прогресу і обґрунтував теорію рівноцінного циклічного розвитку культур. На його думку, кожна культура є «живим організмом» і має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії 8 замкнених у своєму розвитку культур. До таких культур належать: китайська, Інд., Вавилонська, Єгипет, греко-римська, візантійсько-арабська, зах. євр. і культура майя. Кожна культура на думку Шпенглера, має свою долю і живе приблизно 1000-1500років. Потім коли вмирає і сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Концепція долі є основоположною у філософії Шпенглера. Перехід до цивілізації. означає відмову від демократії, політичних свобод, лібералізму, прав людини і перехід до жорстокої диктатури. Загрозу земній історії Шпенглер вбачає в надміру раціоналізованій і вкрай запрагматизованій діяльності людей.

За Шпенглера, в основі кожної культури лежить душа, а культура - це символічне тіло, життєве втілення цієї душі. Але ж все живе коли - небудь вмирає. Живе істота народжується, щоб реалізувати свої душевні сили, які потім згасають зі старістю і йдуть у небуття разом з смертю. Така доля всіх культур. Шпенглер не пояснює джерела і причини народження культур, але зате їх подальша доля намальована їм зі всією можливої виразністю. Криза у культурі наступає тоді, коли її душа здійснить всю сукупність своїх можливостей, у вигляді народів, мов, релігійних навчань, мистецтв, держав і наук. Внаслідок цього культура знов повертається в обійми первісної душі. Однак протікання культури не є плавний, спокійний процес. Це живе буття є напружена пристрасна боротьба: зовнішня - за утвердження її влади над силами хаосу і внутрішня --за утвердження її влади над несвідомим, куди цей хаос, злобствуя, вкривається.

80.Утвердження універсалізму і.Франка.

Важко переоцінити культурологічну спадщину Івана Франка (1856—1916). Саме йому належить філософсько-світоглядне опрацювання цілісної концепції історії української культури. У його наукових студіях постає широка панорама української культури від найдавніших часів дохристиянської Русі до кінця XIX ст. Однією з основних робіт І. Франка, присвячених цій проблематиці, є «Історія української літератури від початків українського письменства до Івана Котляревського»; по суті, це історія культури, адже в ній література розглядається у широкому розумінні слова — як «збір усіх духовних виплодів» народу; тут викладено не тільки історичний шлях літератури («красного письменства»), але й розвій матеріальної та духовної культури, що спричинився до витворення своєрідного цивілізаційного типу українця, який, в свою чергу, характеризується в праці «Українці».

Новаторський підхід І. Франка до історії української культури базується на сформульованих ним наукових принципах аналізу історії культури як суспільного явища. Зокрема, він одним із перших вдався до розгляду економічних і політичних факторів, що передують у суспільстві тим змінам, які відбуваються пізніше у сфері культури. «Всякому, хто пильно вдивляється в історичне життя, — писав він, — в хід розвитку якогось народу, ясно одразу, що всякий новий напрям, нові відносини і погляди серед нього проявляються аж тоді, коли звершиться будь-яка переміна в економічних та політичних обставинах життя того народу» (Франко І. Критичні письма о галицькій інтелігенції // Зібр. творів. У 50-ти т. Т. 26, с. 85). І. Франко, отже, розглядав історію' не як певну часову послідовність «чисто» духовних явищ, а як всю сукупність дій народних мас і тих соціальних, економічних і духовних течій, які з непереможною елементарною силою проявляються в їх житті. На той час це було значним завоюванням революційно-демократичної теоретичної думки, оскільки давало змогу,пов'язати історію культури з реальним життям суспільства, з його соціальними проблемами. Заслугою І. Франка було осмислення духовної культури у зв'язку з соціальною боротьбою суспільства як конкретно-історичного відображення цієї боротьби в галузі духовного життя. Він розглядав виникнення нових явищ у культурі, зокрема нових літературних течій, як «рефлекси тих духовних настроїв», що покликані до життя розвитком визвольної боротьби, боротьби за ідеали соціальної рівноправності і справедливості.

Глибокі думки висловив І. Франко про співвідношення матеріальної і духовної культури в історії людства. Він вважав незаперечним, що духовна культура формується на основі матеріальних умов життя. Матеріальна культура набагато старша від духовної, оскільки її початки сягають на цілі тисячоліття у глиб віків у порівнянні з писемною культурою. Саме в часи долітературної цивілізації розвивалися такі предмети матеріальної культури, як зброя, знаряддя праці, різні прикраси, житла. Інша справа, що тільки там, «де в цивілізаційному підході являється письмо, до нас починає промовляти душа чоловіка безпосередньо, з уст в уста, і ми відразу здобуваємо можливість заглядати в душу, в чуття, змагання, радощі і смуток прадавніх, давно загиблих і забу­тих поколінь».

Таким чином, застосування нових філософсько-методологічних підходів до аналізу культури на рівні світової культурологічної думки кінця XIX й початку XX ст. дозволило І. Франкові подати оригінальний виклад історії української культури, який не втратив актуальності і в наші дні.