22.Проблеми оновлення сучасної української культури.

Сьогодення асоціюється з кризою культури. Визначальна причина феномену такої кризи – суперечність між стратегією розвитку матеріальної культури і своєрідністю духовних цінностей людства. Проблеми:

- фінансово-економічні проблеми останнього часу не дають можливості фінансувати сферу культури у повному обсязі, так, як це передбачено чинним законодавством України. За відсутності належного державного фінансування, в Україні створюються інші механізми матеріального забезпечення сфери культури: створюються благодійні фонди, культурні товариства, об’єднання митців, зароджується діяльність меценатів. Проте поки що це не може замінити повноцінного державного фінансування. У цих умовах відбувається комерціалізація культури, коли створюються низькопробні, але прибуткові культурні проекти.Через матеріальні труднощі, особливо в перші роки незалежності, скорочувалася кількість закладів культури,а багато талановитих митців виїжджали за кордон у пошуках достойного заробітку. Загальмувався розвиток кінематографії, за останні роки українські фільми практично не знімаються.

- переповнення культурного простору зразками зарубіжної масової культури (кінематографічна продукція, музика, телебачення, літературні твори тощо). Ці далеко не найкращі твори маскультури витісняють національну культуру з активного вжитку, особливо в молодіжному середовищі.

- значні труднощі доводиться долати Національній академії наук України, що через недостатнє фінансування втрачає кращих спеціалістів.

- у ринкових умовах частина письменників пише російською мовою. Проте,активно розвивається літературний процес, у якому беруть участь письменники старшого покоління і молода генерація. Українські телеканали здійснюють мовлення переважно українською мовою, проте часто пропонують глядачеві низькопробну телепродукцію, розраховану на невибагливий смак.

Україна є місцем проведення сучасних конкурсів і фестивалів: „Червона рута”, „Таврійські ігри”, конкурсу артистів балету імені Сержа Лифаря, „Євробачення–2005” та ін., що сприяє популяризації українського музичного мистецтва на Батьківщині та за її межами.

Протягом ХХ ст. українська культура пройшла довгий, складний і суперечливий шлях розвитку. Відзначивши початок ХХ ст. бурхливим феєрверком талантів, розмаїттям стилів і напрямів у різних галузях художньої творчості, українські митці довгі десятиліття в умовах радянського тоталітаризму змушені були працювати в рамках соціалістичного реалізму, постійного втручання в творчий процес, обмежень у виборі тематики та ідейних оцінок. Сталінські репресії фізично знищили більшу частину діячів української культури – вчених, письменників, художників, церковних діячів, а інших змусили поступитися принципами. Все ж кращі представники українства у ХХ століття вивели нашу культуру на новий світовий рівень.

23. Культурологічні теорії російських авторів.

Українська слов'янофільська теорія була відповіддю українських інтелектуалів на російську панславістську та польсько федеративну теорії.

Панславістська теорія вінікла в громадський и культурних колах західного й Південного слов'янства узв'язку з посилення ідей пангерманізму та постійної загрози турецького поневолення. Термін «панславізм» уперше вживе словак І. Геркель у 1826 р. в «Граматиці всеслов'янської мови». На грунті культурної та мовної спорідненості перші панславістт мріялт про політічне об'єднання слов'ян під проводом Росії. На їхню думку, це забезпечено б рівновагу сил між групами європейськіх народів. Водночас зі своїми і російськім народами, смороду відокремлювали і «малоросіян». У перші десятіріччя поширення панславізм поспріяв швидку виникненню центрів слов'янознавства в Празі, Загребі, Москві, Харкові та інших містах. У 30-40-х роках XIX ст. ідеї ​​панславізму використан російські діячі М. Погодін, Т. Аксаков, Ф. Тютчев, перетворилися йо на російський імперській панславізм. Його сутність зводилася до створення єдиної слов'яно-руської держави на протівагу «ворожій Європі». Імперські панславісті не брали до уваги існування українського народу й зовсім не помічали його потреб і прагнень. Те, що українці раніше входили до складу Великого князівства Литовсько и Руського, Речі Посполитої, и навіть створили свою Українську Козацьку державу - Гетьманщину, и за цю годину вироби власні культурні, релігійні та політичні традиції, спріймалося російськими теоретиками як прикрі обставини, зумовлені примусовим відокремленням «південно-західніх українців» від «матерінської основи».

Загарбані Російською імперією, польські громадсько-політичні діячі не сприймали ідеї панславізму з провідною роллю Росії. На відносини між європейськими народами смороду дивилися крізь призму теорії федералізму. Намагаючися здобути незалежність, польські інтелектуали хотіли заручитися підтримкою українського населення. Були відсунуті твердження про існування республіканського ладу в старій Польщі, де українці, білорусі и літовці нібіто малі рівні права з поляками.

Спершу вони сформувалася в рамках Консервативної арістократічної течії емігрантів, очоленої князем А. Чарторійськім. Серед поляків, які мешкали на Правобережній Україні, сформувався «український гурток» поляків-українофілів, які походили з України, захоплювалися її козацький минулим и розвиває ідеї спільної долі й національніх інтересів поляків та українців. Лідер цієї Групи, М. Чайковський, українського гуртка прихильників теорії федералізму уявляєтся майбутнє України в складі відбудованої федеративної Речі Посполитої и намагалися використаті паростки українського національного руху в інтересах Відновлення польської держави. Ідею федерації європейських республік запропонувала також емігрантська шляхетських-демократична організація «Молода Польща». Вона замовчувала питання «української республіки», Більше наголошуючі на питання боротьбі за нову демократичну Польщу, утворень рівноправними і вільними громадянами, а кож населенням польських «кресів» - окраїн. Зрештою, Усі провідні польські мислителі НЕ припускали навіть думки про відміну кордонів 1772 р. Польська нація їм уявляєтся такою, що неодмінно включала б русинів (українців), літовців и білорусів.

Ні російські, ні польські інтелектуали не визнавали права українського народу на самостійне існування. Тому на противагу їм члени Кирило-Мефодіївського братства запропонувалі слов'янофільську теорію. Вона базувалася на ідеї створення федерації рівноправніх народів.