6. Ф.М.Достоєвський. Роман «Злочин і кара» як вираження нового, поліфонічного типу мислення. Філософські, соціальні, психологічні й морально-етичні ідеї твору.

Роман уперше опублікований у 1866 в російському журналі «Русский вестник» як серія з 12 щомісячних випусків, а потім окремою книгою. Це другий роман автора після повернення з п’ятирічного заслання на каторгу в Сибір. «Злочин і кара» перший великий роман зрілого періоду творчості автора. Достоєвський приступив до створення роману в той історичний період життя Росії, коли піднесення наприкінці 1850-х на початку 1860-х років уже поступилося місцем спаду громадських настроїв, краху надій та ілюзій, коли країна увійшла у смугу «тяжкого часу», ситуацію бездоріжжя і розчарувань. «Злочин і кара» — перший з великих прозових творів, в якому новий світогляд письменника та нова поетика проявилися з найбільшою повнотою.

«Злочин і кара» — розповідь про душевні муки й етичні дилеми Родіона Романовича Раскольнікова, бідного колишнього санкт-петербурзького студента, який виносив і здійснив задум убити стару жінку лихварницю з метою пограбування. Йому здавалося, що з грошима він зможе здійснити добрі справи, чим спокутує свій злочин, водночас світ позбудеться нікчемного паразита. Раскольніков бажає також переконатися в тому, що деякі вибрані люди можуть і навіть мають моральне право на вбивство. Він порівнює себе із Наполеоном Бонапартом і вірить, що злочин, здійснений із шляхетними мотивами, простимий. Але йому довелося довідатися, що він … «не Наполеон».»Злочин і кара» — не лише вражаючи трагічне відтворення життя. Це й звернення до людського сумління та розуму. Достоєвський захищає ідею моральної людини, яка не хоче залишитися «вошею», усією своєю сутністю повстає проти суспільної несправедливості.

7. Суперечливість образу Родіона Раскольнікова (Достоєвський - Злочин і кара). Еволюція головного героя,характер його бунту.

Злочин і кара (рос. Преступление и наказание) — роман російського письменика Федора Михайловича Достоєвського. Роман уперше опублікований у 1866 в російському журналі «Русский вестник» як серія з 12 щомісячних випусків, а потім окремою книгою. Це другий роман автора після повернення з п’ятирічного заслання на каторгу в Сибір. «Злочин і кара» перший великий роман зрілого періоду творчості автора. Сюжет роману — це рух свідомості героя від злочину до покарання, від бунту до упокоєння. Бідний психічно неврівноважений колишній студент Родіон Раскольніков мешкає в крихітній кімнатці практично без засобів до існування і виношує в своїй голові величні ідеї. Відмовляючись від будь-якої допомоги, навіть від допомоги свого товариша Разумихіна, він задумує вбити й пограбувати стару лихварницю Альону Іванівну, в якої позичав гроші під заставу. Раскольников починає проповідувати свою теорію «звичайних» людей, «тварюк тремтячих», , намагається жити за нею, і хоче зрозуміти, до якої ж категорії людей належить він сам. Для цього він йде на злочин, Але після нього його долають муки совісті, і він розуміє, що його теорія не так досконала, що в ній є протиріччя. Відповідно до своєї теорії Раскольников хоче діяти за принципом «все дозволено», але в той же час у ньому живе вогонь жертовної любові до людей. Виходить жахливе і трагічне для героя протиріччя: теорія, яку сповідує Раскольников, змучений чужими і своїми стражданнями, хто ненавидить «господарів життя», зближує його з негідником Лужина і лиходієм Свидригайлова. Адже і ці два суперечливих і складних характеру вважають, що людині, яка має силою і владою, «все дозволено». «Ми одного поля ягоди …» - говорить Свидригайлов Раскольнікова. І Родіон розуміє, що це так, тому що вони обидва, хоча з різних мотивів, «переступили через кров». Суперечність теорії Раскольникова посилюється й тому, що ця теорія повинна була вивести його з глухого кута, а завела його в самий безвихідний з усіх можливих тупиків. Герой усвідомлює це, тому страждає і мучиться, після вбивства він відчув повний розрив зі світом людей. Муки совісті, льодовий душу страх, який переслідує Раскольникова на кожному кроці, думки про те, що він не Наполеон, а «тварина тремтяча», «вошу», свідомість безглуздості вчиненого злодіяння - все це нестерпним гнітом лягає на душу Раскольникова. Він розуміє неспроможність своєї теорії «сильної людини», бачить її суперечності, вона не витримала перевірки реальним життям, в якій любить людей, названих згідно з його теорією «тварюками тремтячими. Герой терпить крах, як кожна людина, що зв’язав себе з помилковою ідеєю. І в цьому є трагедія Раскольникова.

В кінці роману Раскольников розуміє, що «надлюдиною» можна бути тільки в тому випадку, якщо не відчуваєш таких людських почуттів, як страждання, муки совісті, любов до оточуючих тебе людей. Але такі «незвичайні» люди стають простими негідниками і закінчують своє життя подібно Свидригайлову. Раскольников не міг піти по такому шляху, тому він повністю розкаявся і відмовився від своєї невірної теорії, яка віддалила його від суспільства і людей.  Відтворена автором картина цілком підтверджує, що один злочин тягне за собою інший, а прояв нелюдськості в окремому випадку переростає в антилюдяність загальну.  Лише єдиний суд визнає він над собою — «вищий», суд Сонечки. Чуйна, добра, покірна Соня, Вона його любить, безмежно, віддано. «Я куди завгодно за тобою піду», — гово­рить Соня і виконує свою обіцянку, супроводжуючи Раскольнікова на каторгу. «Їх воскресила любов: серце одного містило нескінченні джерела життя для серця іншого». Соня врятувала Раскольнікова.