40. Василь Биков. Повіть «Альпійська балада». Її високий антивоєнний і гуманістичний пафос.

Центральна тема творчості білоруського письменника Василя Бикова - зображення жорстокої правди Великої Вітчизняної Війни. Дія його творів відбувається, як правило, в період гітлерівської окупації у Білорусі. Але є одна повість, яка присвячена подіям за межами авторової батьківщини, - це «Альпійська балада» (1963). І річ не лише в місцевості (італійські Альпи, фашистський концтабір в Італії), а ше й у тому, що це за тональністю незвичайний для Бикова твір, Ця повість - романтична, її емоційна піднесеність відчувається вже в самій на зві - балада. Простий білоруський тракторист, воїн Радянської армії, Іван Терешко та італійська студентка, дочка заможних батьків, антифашистка Джулія були закинуті долею в одне місце - на завод в Італії, де працювали смертники - полонені, антифашисти, воїни опору.

Жага свободи навіть у цьому страшному місці не покидала Івана та його тояі ришів: вони підготували вибух, який зруйнував частину огорожі заводу, і частині в’язнів удалося втекти. Тікає й Іван. Як же він розізлився, коли відчув, що хтось продирається через кущі й тихо волає: «Русоо!» Юнак вже втретє намагається втекти і знає, що в такій ситуації краще були самому. Та ше більше розгнівався Іван, коли побачив, що за цим біжить дівчина у такій самій арештантській одежі, як і він. Проте Іван не може відтовхнути слабшого у скрутну хвилину. Він біжить по гострому камінню, лізе на круті гори і… подає таки руку дівчині. І вони починають небезпечний, важкий, Ції межі людських сил шлях до свободи. «Іван дедалі вище ліз на гору, зрідка зупиняючись, щоб почекати дівчину, яка з останніх сил уперто йшла за ним… Прокляті гори! Іван був вдячний ім за недоступність для німецьких мотоциклістів, але вже починав й ненавидіти їх за те, що зони так безжально забирали сили».

Спочатку молоді люди не вбачали одне в одному юнака чи дівчину. Вони були товарищами по нещастю, яких воля до життя на свободі вела до Трієста - партизанського міста. Згодом сили покинули Джулію, вона сіла на камінь і відмовилась йти далі. Іван розізлився, махнув рукою і швидко пішов стежкою. «Сам він стерпить, перейде хребет, аби навіть довелося повзти по пояс у снігу… Нащо дивуватися з тим дівчиськом? Хто вона йому?» Але ноги самі притишили крок. Інші повернувся назад. Посадив Джулію собі за спину і поніс угору. «Його шию щокотало тепле дихання дівчини. Тонкі пальці її раптом погладили його груди, і. Мім стрепенувся від неочікуваної ласки». Іван подумав, як це чудесно мати на чужій землі близьку людину, і відчуття її мовчазної близькості наповнювало його тихою радісно. Досягши, якім здавалося, безпечного місця, змучені втікачі, зачаровані суворою красою гір, раптом відчувають якесь душевне тепло. Несподівано для самих героїв в їхніх серцях зароджується чисте трепетне кохання.

За перевалом вони потрапили на гірські луки, у тепло і красу, у повінь маків. І такий самий спокій, блаженство, безмірна ніжність наповнювали душі закоханих. То були найщасливіші миті їхнього життя. Десь далеко, за перевал відступили війна, гестапівці, вовкодави, голод, спрага. Були тільки Він і Ница. «Лежачи на траві, Іван гладив і гладив її вузьку, нагріту сонцем спину, дівчина, притулившись до його грудей, терлась гарячою щокою об його розсічене осколком плече… Вона щось шепотіла незрозуміле, але Іван розумів усе».

Та смерть була за один крок. Божевільний німець-в’язень привів за собою есесівців. Відступати, тікати вже не було куди - перед ними прірва, на дні якої білів сніг. Іван штовхнув туди Джулію: «Стрибай на сніг!», - а сам зустрів смерть. Здавалося б, що війна і кохання - речі несумісні. Та якщо навіть війна не могла спалити в людських душах високі чисті почуття, то життя непереможне. Іван загинув, та Джуліі пощастило врятуватися, у неї народився син Джовані. Життя продовжується.