52. Патрік Зюськінд «Запахи». Проблеми співвідношення краси і зла, влади митця і мистецтва над натовпом. Пошук досконалості в романі.

Герой роману Жан-Батіст Гренуй відверта потвора, яку автор порівнює з кліщем. І справді, він не тільки не мав особливого таланту, але - що значно гірше - не мав моральних засад, не мав совісті, не жалів нікого й не цінував чужого життя. Звичайно від такої людини усі намагаються триматися якнайдалі. Гренуй, не мавши власного запаху, тонко розпізнавав чужі і навіть умів їх компонувати, створюючи чудові парфуми без усяких рецептів. Це було справжнє мистецтво, яким він оволодів. Здавалося б, це прекрасно, бо людина, яка володіє мистецтвом, заслуговує на визнання. Проте не Гренуй. Ним керувала зовсім не любов до мистецтва і не любов до людей. Він ненавидів усіх і того ж часу жадав їхнього визнання. 

Жан-Батіст Гренуй не мав не лише свого запаху, йому були недоступні звичайні людські емоції. Він не міг любити, був усе життя позбавлений людської любові. Любили не його, а його парфуми. Це найтрагічніше для людини.Усе своє життя Гренуй дивився на людей з презирством, не відчуваючи до них любові, а лише запахи. Як і вони до нього. Позбавлений любові ще з дитинства, він не міг любити, не міг навіть ненавидіти. .Байдужість Гренуя до інших людей вражає. Його цікавлять лише їхні запахи. Заради них він готовий на все, навіть на вбивство… Перший раз він убив у 1753 році під час святкування роковин коронації... Запах молодої дівчини поглинув його. Гренуй за всяку ціну хотів оволодіти ним, сама ж дівчина його не цікавила. Він убив і заволодів запахом. Ніщо не могло зупинити його. Бога для нього не існувало. Він був сам собі і Богом, і Сатаною, як він це довів у Грасі, підкоривши собі ціле місто. Гренуй, як губка, збирав, колекціонував запахи. Людина для нього - ніщо, запах – усе, він убивав людей, убивав красу, аби витягти з неї запах. 

У романі Зюскінд уловив нюанси, суть і причини виникнення людських прагнень, будівництво лінії долі, відчув свободу від зайвих посягань на приватне душевне життя. Гренуй постає людиною (саме людиною, а не мерзенною істотою-вбивцею), яка цілком мала право на існування, на радості і печалі, на вибір життєвого кредо, як і кожен з нас. Вийшло так, що він не поступився людськими життями, зненавидів людей і тим самим здійняв мало не найглибиннішу, саму потаємну і поховану в найтемнішому і не доступнішому куточку сторону внутрішнього життя людини. Роман-детектив неначе відроджує канібалістичні традиції минулих століть, нагадуючи нам, людям, що живуть в цивілізації 21 століття, про те, яка наша природа, які наше коріння, що йде із стародавньо-архаїчних часів.

53. Патрік Зюськінд «Запахи».Образ Гренуя.Парфуми як іронічна метафора мистецтва.

Патрік Зюскінд у своєму романі вивів на сцену вид мистецтва абстрактніший за музику: мистецтво створення запахів. Символічне мистецтво, обране письменником саме для того, щоб підкреслити головний принцип "чистого мистецтва", яке при цьому ніби тяжіє до реалізму. Але - як? Герой його твору, щоб відтворити найкращі пахощі найпривабливіших людей, вбиває власників цих запахів. Він - геній, але його геніальність жахлива, як наслідки діяльності будь-якого фанатика, що здобув безмежну владу над іншими. Та й саме це мистецтво навіть "у нормі" вже передбачає перетворення живого - квітів - на мертву штучну вичавку пахощів. Надто детально змальовує письменник цей непривабливий технологічний процес, відверто називаючи те, що роблять з квітами "вбивством".

Жан-Батист Гренуй, головний герой роману - втілення відразу кількох принципів, проти яких виступає автор і вся течія постмодернізму.

Скільки разів були оспівані в літературі люди, що жили "однією, але полум'яною пристрастю", самозречені подвижники, що були готові й власне життя, і життя будь-кого принести в жертву певній ідеї. Ідеї прекрасного, наприклад. Ідеї, що може ввести в оману й інших: люди, що бажали роздерти на шматки вбивцю, раптом буквально закохуються у Гренуя, зустрівшись з його шедевром - парфумами, що відтворювали запах вбитих красунь.

Так, Гренуй творить диво. І тим, хто не знає, яку ціну було заплачено за створення його шедевра та справжню мету цієї людини - владу над іншими, його "твір мистецтва" може здатися прекрасним. Та чи варте мистецтво такої ціни? Та чи часто замислюємося ми, до яких особистих цілей прагнуть деякі беззаперечні генії?

Мистецтво думки - теж мистецтво. Щоб зробити атомну бомбу, повернути течію рік, створити політичну ідеологію і втілити її в життя разом з концтаборами теж треба бути генієм. Але будь-яка ідея - художня, наукова, політична, що несе в собі необхідність насильства надто схожа на парфуми Гренуя.

Його шедевром можна захоплюватися, як будь-якими шедеврами такого типу. Можна обожнювати його разом із автором-вбивцею. Схожими шедеврами рясніє ХХ століття. Таланти знаходять поклонників. Але хіба легше від того жертвам відстороненої ідеї? Та й сам химерний митець, виявляється, не дістав очікуваного задоволення від того, що створив: "Те, чого він завжди пристрасно бажав, а саме щоб його любили інші люди, у момент успіху стало йому нестерпним, бо сам він не любив їх, він їх ненавидів". І зрештою його з'їдають у прямому (а насправді - символічному) значенні, саме тому, що він своїм генієм викликав таку любов. Усе його високе мистецтво було суцільною оманою, ілюзією, як сам його образ в очах обдурених людей - цей геній насправді не мав ані власного запаху, ані чогось людського в своїй природі. Не випадково П. Зюскінд неодноразово порівнював його з кліщем, тобто з паразитом. Ані собі, ані іншим нічого реально хорошого не може принести подібне мистецтво - така думка виникає, якщо уважно читати роман.

Звісно, роман "Запахи" має й інші теми, бо нащо писати книгу про те, що можна передати кількома словами? Але ця тема: символічне розвінчання мистецьких принципів експансивного модернізму - є провідною.