49.Макс Фріш «Санта Крус». Протистояння романтично-авантюрної та обивательсько-затишної моделей існування у творі.

П’єса побудована на двох психологічних типах: «аристократа» і «пірата». Ця пара втілила ідею одвічного чоловічого вибору: чи чоловіча мрія, що стоїть над жінкою, чи жінка, яка стояла над чоловічою мрією; чи море, чи замок.Ротмістр і Пелегрін - розкидані по різних полюсах світу половинки цілісного буття. Ротмістр - інтелектуал, аристократ, одержимий ідеєю порядку в усьому. Пелегрін, взутий у старі, стоптані черевики й одягнений у стару куртку, здатний закохатися і звабити жінку за мить єдиної зустрічі, йому властиві страх перед шлюбом і потреба служити речам піднесенішим, ніж жінка. Він - самобутній філософ, обдарований могутньою і всеосяжною творчою уявою. Ротмістр також волів жити як справжній філософ: лише заради того, щоб милуватися вічною і досконалою красою Всесвіту. Він, усупереч своїм мріям про мандри, багатьма видимими й невидимими ланцюгами прикутий до замкових стін, а от Пелегрін - вільна пташкаБерегинею загальних моральних цінностей була перед нами героїня п’єси, яка не змогла знайти «берега» любові, тяжіла до двох чоловіків одночасно і, зрештою, належала їм обом. Нині Ельвіра - володарка замку, справжня королева. Хранителька замкового життя, новоявлена аристократка наполягала на тому, щоб її родинне та особисте життя за мурами замку залишалося недосяжним і невидимим для стороннього ока. Кохання для героїв п’єси - це шалена пристрасть, рушійна сила життя, причина особистих трагедій кожного із трьох дійових осіб. Від нього не захистило ані матеріальне благополуччя й «правильно» влаштоване сімейне життя Ельвіри й Ротмістра, ані далекі мандри Пелегріна. П’єса «Санта-Крус» - своєрідний зразок полеміки із сюжетно-моральними засадами класицизму: основне гасло класицизму «Обов’язок - понад усе» замінено цілком протилежним, грубим і зневажливим щодо іншої людини: «Егоїзм - понад усе».

50. М.Фріш «Санта Крус». Протистояння морального вибору свободі і відповідальності у творі.

ФРІШ, Макс (Frisch, Max — 15.05.1911, Цюріх - 04.04. 1991, там само) — швейцарський письменник. Фріш народився у Цюріху і був звичайною дитиною, яка нічим особливим поміж своїх ровесників не вирізнялася. У 1924 р. він вступив на навчання до Цюріхської реальної гімназії. У 1931 р. почав вивчати германістику в Цюріхському університеті; дописував до газет. У 1932 р. помер його батько Франц Бруно Фріш, архітектор за фахом, і майбутньому письменникові довелося припинити навчання в університеті, він почав заробляти на прожиток журналістикою. У 1933 р. Фріш здійснив першу закордонну подорож, відвідавши Прагу, Будапешт, Белград, Стамбул, Афіни, Рим, а в 1935 р. вперше побував у Німеччині. Перші літературні публікації Фріша — романи «Юрг Райн-гарт» («Jiirg Reinhart», 1934) та «Відповідь із тиші» («Antwort aus der Stille», 1937) — були відзначені літературною премією імені К. Ф. Майєра (1938). У 1936 р. Фріш почав вивчати архітектуру у Вищій технічній школі в Цюріху, 1941 р. отримав диплом, а потім працював у архітектурному бюро аж до 1955 р. У 1939—1945 pp. його періодично мобілізовували в армію. Враження від служби на швейцарському кордоні стали підґрунтям публіцистичної книги «Аркуші з речового мішка» (« Blatter aus dem Brotsacke», 1940), у якій Фріш розмірковує над ставленням нейтральної Швейцарії до фашистської Німеччини, про початок Другої світової війни і про вплив політичних подій на свідомість пересічної людини. У 1943 р. письменник одружився із Констанцією фон Мейєбурґ, з якою вони аж до розлучення у 1950 р. виховували двох дочок і сина. У перші повоєнні роки Фріш захопився театром, велике враження на майбутнього драматурга справили зустрічі у Цюріху з Б. Брехтом (1948-1949).

Макс Фріш назвав свою п'єсу "романсом" - ніби лише історією про кохання, але якщо вдуматися, то "Санта-Крус" - це комедія про двох диваків і в той же час сумна оповідь про самотність людини, про її внутрішній розлад, про недосяжність щастя. Тема осмислення героєм власної біографії стала центральною в п'єсі. Драматург детально змалював картину внутрішньої душевної втоми героїв, які давно відмовилися від повноцінного життя й поховалися у своїх закутках - в "замку" і в "піратстві".

Обом героям М. Фріша не пощастило - вони не стали тими, ким уявляли себе, а тому переживали тяжку внутрішню драму роздвоєння особистості. У кожному з них мрією чи тугою жив його антагоніст: з тією самою заздрістю, з якою Пелегрін оглядав книги Барона, яких він ніколи не читав, Ротмістр говорив про те, що Пелегрін жив його другим життям: "Хотілося б побачити, який вигляд мало б моє життя". Герой Фріша трагічно жалкував за втраченою назавжди можливістю жити інакше. Він ніби й щасливий - втішався родинним вогнищем, донькою, літом, ранками і надвечір'ями, він палко любив рідну країну, та як було б добре "ще раз отримати можливість жити, плакати, сміятися... Я хотів би знову відчути, що я живу - доки нас не засипле назавжди сніг". "Так помирає в нас вічний інший," - сказав у коментарі до п'єси Фріш.

Ротмістр і Пелегрін виглядали наївними близнюками, схожими між собою, як дві краплі води, тим, що кожного із них заполонила нав'язлива ідея. Вони постали перед нами вразливими, чутливими й заклопотаними людьми, але заклопотаними тільки своїм внутрішнім існуванням.

Берегинею загальних моральних цінностей була перед нами героїня п'єси, яка не змогла знайти "берега" любові, тяжіла до двох чоловіків одночасно і, зрештою, належала їм обом. Ельвіра лише приборкала свої пристрасті та бажання, змирилася з необхідністю якось жити. Нині Ельвіра - володарка замку, справжня королева. Хранителька замкового життя, новоявлена аристократка наполягала на тому, щоб її родинне та особисте життя за мурами замку залишалося недосяжним і невидимим для стороннього ока.

Ельвіра колись вибрала шлюб із Ротмістром, побувавши до того у ліжку пірата. Кохала вона його і тепер, незважаючи на всю її подружню вірність чоловіку: "Все це сниться знов і знов! Я добре знаю, згодом ти мене кинеш напризволяще, поведешся як негідник. Усе це я знаю...". її справжнє життя - далеко звідси. Вона недаремно запевнила свого чоловіка в тому, ніби ні за чим не жалкувала. А насправді вона "плакала в подушку", бо "часом у сні він приходив знов - давній спокусник, зухвалий як тоді, молодий. їй снилося, що вона знову втратила свою невинність!".

Реакція Ельвіри на появу в її долі Пелегріна - класичний прояв жіночої стійкості, відмова людини, котра змінила своє життя, повернулася у минуле. Вона нізащо не порушить вірності чоловікові, дому, замковому "ладу"!

Кохання для героїв п'єси - це шалена пристрасть, рушійна сила життя, причина особистих трагедій кожного із трьох дійових осіб. Від нього не захистило ані матеріальне благополуччя й "правильно" влаштоване сімейне життя Ельвіри й Ротмістра, ані далекі мандри Пелегріна. "Коли ми побралися, я не знала, як міцно, як чесно зможу колись любити його... Ти мені снився сімнадцять років..., добре, що ти прийшов". Але Пелегрін уже не чув цих її слів. "Всі ми могли любити один одного". Цими словами Ельвіра підкреслила, що у її серці вистачило місця для них обох (Ротмістра й Пелегріна). Тим паче, вони неначе половинки одного цілого - благородного лицаря!

П'єса "Санта-Крус" - своєрідний зразок полеміки із сюжетно-моральними засадами класицизму: основне гасло класицизму "Обов'язок - понад усе" замінено цілком протилежним, грубим і зневажливим щодо іншої людини: "Егоїзм - понад усе".

"Санта-Крус" закінчилася торжеством хаотичних начал: в природі (сніг, що переріс у справжню катаклізму), і в людських почуттях - така сама безупинна віхола, нездійсненних бажань.