30. Анна Ахматова. Основні теми і мотиви лірики, поетична символіка. «Поезія втрат» ранньої Ахматової, її художні особливості.

Талановита поетеса Анна Ахматова (справжнє прізвище Горенко) народилася 11 червня 1889 року під Одесою. У віці 1 року разом з батьками вона переїхала в прекрасне місто Пушкін, раніше Царське Село. Саме там з’явилися на світ її перші твори. Освіта Анна отримала в Києві у Фундуклеївській гімназії. Там же поетеса і зустріла свого майбутнього чоловіка Миколи Гумільова. Їх роман почався ще за стінами гімназії. У 1910 році відбулося весілля Миколи і Анни. Незабаром народився син Лев Гумільов. До того часу Ганною Ахматової було написано близько двохсот творів. Деякі з цих творів незабаром принесли їй популярність і світову популярність. У 1912 року вийшов її перший збірник віршів “Вечір”, а в 1914 не менш відома зараз книга “Чотки”.1917 рік для Ганни Ахматової був переломним і дуже непростим. Велика частина її друзів опинилася в еміграції. До всього іншого шлюб поетеси з Миколою Гумільовим розпався. У 1921 році її потрясло звістка про розстріл Гумільова і смерті Блоку. Поетеса зовсім перестала писати. Муза її покинула. У важкий для себе час Ганна займалася архітектурою та мистецтвом. Її дуже приваблював Петербург.У 1930 - х роках Анна Ахматова знову береться за перо. Дар написання віршів до неї знову повертається. Проте твори стали більш зрілими. Світогляд Ахматової в корені змінилося. Незабаром Анна позбавляється свого сина Льва Гумільова. Його випадково заарештовують і відправляють у заслання. В цей час вона пише такі збірки поезій: “Реквієм”, “Очерет”, “Черепки”. В 1946 році була видана “Поема без героя”. У 1964 році Ганні Ахматової присуджується італійська міжнародна поетична премія “Етна Таорміна”. Її роботи в галузі історії та архітектури визнаються Оксфордським університетом. Поетеса одержує почесний ступінь доктора літератури. Вона померла в санаторії Домодєдово 5 березня 1966 року і була похована на кладовищі під Ленінградом.

На початку XX ст. в російській поезії з’явилася яскрава зірка – Ганна Ахматова. Її відразу ж охрестили «російської Сафо», так як вірші невідомою до того часу дівчата відрізнялися надзвичайною щирістю і глибиною зображення внутрішніх переживань. Вже в першій збірці віршів «Вечір» (1912) А. Ахматова стала зрілим поетом (сама Ахматова саме так називала себе – не поетесою). За своїм характером ці поезії були своєрідним ліричним щоденником. Героїня віршів Ахматової – Романтична дівчина, жінка-мрія, то цариця, то страдальніца. Як і кожну дівчину, її бентежить любов у всіх її проявах: і як радість, щастя, і як біль, туга.

Друга збірка «Четки» (1914) став розкриттям внутрішньої суті поета. Лірична героїня, прагнучи осягнути духовну сутність людини, звертається до Бога. Її турбує питання, як пройти через печаль, яка виникає на її шляху, і при цьому не витратити душевних сил, а навпаки – збагатити душу:

Дав ти мені молодість важку. Стільки смутку в дорозі. Як же мне душу мізерну Багатою Тебе принести? («Дав Ти мне молодість важку …»)

Саме ця душевна щедрість Ахматової, яка без залишку віддавала саму себе поезії, зробила її одним з найяскравіших художників світової літератури XX ст.

Ганна Ахматова – поет, що прийшов у літературу в першому десятилітті нового, XX століття й світ, що покинув, коли XX століття перевалило далеко за шістдесят. Найближчою аналогією, що виникла вже в перших її критиків, виявилася давньогрецька співачка любові Сапфо: росіянці Сапфо часто називали молоду Ахматову. Дитинство поетеси пройшло в Царському Селі (там вона вчилася в гімназії), канікули проводила в Криму, коло моря, про що напише у своїх юнацьких віршах і в першій поемі «У самого моря».

У чотирнадцять років вона познайомилася з Миколою Гумільовим, і дружба й переписка з ним вплинули на формування її смаків і літературних пристрастей. У вірші Марини Цвітаєвої написане про неї: «Про Музу Плачучи, прекрасніша з муз!» Ганна Ахматова була великою трагічною поетесою, що застала грізну епоху «зміни часів» з революційними потрясіннями, що випливали одне за іншим, зі світовими війнами. Живучи, постійно розвивається ахматівська поезія, яка завжди була пов’язана з національним ґрунтом і вітчизняною культурою. Жданов у своїй доповіді про журнали «Зірка» і «Ленінград» писав, що «поезія Ахматової» зовсім далека від народу; це поезія десяти тисяч верхніх шарів старої дворянської Росії, приречених, котрим нічого вже не залишалося, як тільки зітхати по «добрих старих часах». У початковому чотиривірші – епіграфі до своєму «Реквієму» – Ахматова відповідає Жданову: Ні, і не під далеким небозводом, і не під захистом далеких крив, я була тоді з моїм народом, там, де мій народ, до нещастя, був.

«Реквієм» – вершина цивільної поезії в літературі XX століття, справа всього життя поетеси. Це пам’ятник всім жертвам сталінських репресій. Тридцяті роки виявилися для поетеси часом найбільш важких випробувань. Ці роки вона проводить у постійному очікуванні арешту, дивовижні репресії не обійшли стороною і її будинок, її сім’ю.

«Розп’яття» у поемі схоже на псалом:

Магдалина билася й ридала, учень улюблений кам’янів, а туди, де мовчачи Мати стояла, так ніхто глянути й не посмітив. «Розп’яття» – це всесвітній вирок нелюдській системі, що прирікає мати на безмірні й нерозважні страждання, а єдиного сина – на небуття.

Заключна частина «Епілогу» розвиває тему «Пам’ятника». Під пером Ахматової ця тема здобуває незвичайний, глибоко трагічний вигляд і зміст. Поетеса зводить пам’ятник всім жертвам репресій у страшні роки для нашої країни.

Велику Вітчизняну війну Г. Ахматова зустріла в Ленінграді, там же пережила й майже всю блокаду, не припиняючи писати вірші, що стали відбиттям того часу, – «Північні елегії», «Біблійні вірші», цикл «У сороковому році»: Ми знаємо, що нині лежить на вагах і що відбувається нині. Година мужності пробив на наших годинниках, і мужність нас не покине.

Військові вірші Ахматової – це ще один реквієм, у якому з’єдналися скорбота про загиблих, біль за страждання живих, трагедія війни, безглуздість кровопролиття. Своєрідним реквіємом по цілій історичній і культурній епосі є й «Поема без героя».

Безсумнівно, Ахматовій був своєрідний трагічний дарунок. Він дозволив їй з великою поетичною силою передати події революції, терору, війни, змушеного мовчання як особисту трагедію й одночасно, як трагедію народу, країни.