Вступ

1. Теоретичні основи обрядовості українців

1.1. Еволюція української обрядовості в контексті історії

1.2. Звичаї та обряди українського народу

1.3. Поняття та роль обрядів у народних святах

2. Характеристика основних обрядів як складових народних свят

3. Стан народної обрядовості в сучасній Україні

3.1. Відродження традиційних народних та релігійно-церковних обрядів

3.2. Становлення нових обрядів

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Система цінностей українського народу має розгалужену будову, одним з елементів якої є обрядовість. Тому цілком природно, що до обрядів впродовж століть не згасає інтерес українців з боку фахівців цілого ряду наукових дисциплін та різних видів мистецтва – культурологів, етнографів і фольклористів, істориків культури і мистецтва, соціологів культури, режисерів масових свят та ін.

Як виразно світоглядний елемент культури, обряди українців впродовж усієї історії зазнавали гострого ідеологічного тиску, цензурних заборон та адміністративних переслідувань. Справжня сутність обрядів, повнота їх соціокультурних функцій викривлювалася, роль їх применшувалась або перебільшувалась як язичницькою, так і християнською та комуністичною(атеїстичною) ідеологіями. З іншого боку, і православна церква, і ідеологічні інституції радянської держави усвідомлювали величезну культурну потенцію народної обрядовості і вдавалися до різних заходів з метою інтегрувати її енергетику у власні доктрини та структури. Адміністративне „насадження” нових обрядів як запозичених (з християнської Візантії, революційної Франції тощо), так і власноруч сконструйованих „впитувалося” в спонтанний процес еволюції народних обрядів, змінювало їх форму, трансформувало їхні сутність та призначення.

В сучасних умовах, коли Україна виходить із тривалого періоду бездержавності, нищення національної культури, дослідження народної обрядовості стає особливо актуальним. Зокрема, і з’ясування історичної еволюції форм та змісту українських обрядів постає як важливе наукове завдання. В активі науковців значний доробок – детальні описи обрядових дійств, систематизованих за типами обрядів, ареалами, часовими інтервалами. Розроблено відповідний досить, повний категоріально-понятійний апарат. З’ясована функціональна динаміка обрядів у різних культурних контекстах. Ідентифікуючи обрядові групи з різними історичними періодами розвитку України, науковці здійснюють реконструкцію „духовного космосу” наших предків на тій або іншій часовій глибині.

Мета дослідження– виявити динаміку народної обрядовості в сучасній Україні, з’ясувати її історичні передумови та культурні вектори подальшої еволюції.

Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:

· осмислити сутність обряду як соціально-культурного феномена, з’ясуватийого місце та роль у суспільному житті людей;

· уточнити та здійснити смислову диференціацію ключових понять („обряд”, „ритуал” „свято”, „звичай”, „традиція”, „церемонія” тощо);

· виявити особливості еволюції української обрядовості в незалежній Україні.

Об'єкт дослідження- обряди українського народу.

Предмет дослідження– сучасна динаміка української обрядовості в історичному контексті.

Методи дослідженнязумовлені специфікою предмету і ґрунтуються на засадах наукової методології соціально-гуманітарного пізнання. Застосовувалися, зокрема, проблемно-хронологічний, конкретно-історичний, історико-порівняльний, історико-генетичний, аналітичний та описовий методи.

1. Теоретичні основи обрядовості українців

1.1. Еволюція української обрядовості в контексті історії

Сформовані в умовах ще первісного суспільства, відповідно до світогляду людини, що прагнула жити у злагоді із світом, із сусідами, праукраїнська обрядовість на час об’єднання різних племен у Київській державі уже зазнала істотних змін і перебувала в процесі подальшого вдосконалення відповідно як до умов життя, так і ставлення влади.

Загалом в українській обрядовості Київської Русі виразно виділяються три групи обрядів:

· так звані „виробничі”, тобто ті, що були тісно пов’язані, по суті вже органічно „вплетені” в процес реального виробництва, матеріальних умов життя;

· так звані „магічні”, тобто ті, що були уявно пов’язані з процесом забезпечення реальних умов життя;

· так звані „соціальні”, тобто ті, що були тісно пов’язані і безпосередньо впліталися у процес улагодження (урядування, обрядування) громадського життя.

З’ясовано, що зумовлена світоглядом обрядовість не просто супроводила ту чи ту діяльність – вона була складовою частиною діяльності, регулюючим елементом, організації суспільного життя людей.

Зв’язок обряду з господарським і соціальним життям народів давно помічений; на цьому наголошувалося, зокрема, в етнографічній і фольклористичній літературі, у працях таких дослідників, як Е.Тейлора, В.Проппа, Б.Рибакова, С.Токарева, В.Чичерова та ін. Аналіз літератури приводить до висновку, що первісна людина ще чітко не розрізняла, що „належить” оточуючому світові, а що – людині. В силу цього люди сприймали світ за аналогією з собою, а себе – за аналогією з природою. Матеріальний світ уявляється їй, як живий, здатний відчувати і навіть мислити, і відповідно реагувати на ставлення людей. Це простежується у змісті колядок, щедрівок, веснянок-гаївок, тощо. Їх сокровенний смисл полягав у тому, щоб забезпечити прихильне ставлення до себе „добрих сил” і відхилення „злих”; це благання здійснити всі мрії, бажання.

Впродовж багатовікової практики виробились і узвичаїлись найважливіші,так би мовити, способи налагодження стосунків з „духами”. Їх, цих способів, що вважалися найбільш дієвими, учені виділяють сім основних.

Молитва, тобто просьба, благання. В ряді слов’янських мов (болгарській сербо-хорватській), як і в українській молити означає саме просити („обнімітеся, брати мої, молю вас, благаю” Т.Шевченко). Заговір, по суті, - це своєрідний різновид молитви, щось на зразок договору, уговору, умовляння.

Далі ідуть засоби умилостивлення духів: від пригощання різними яствами (від хліба насущного до таких „вишуканих” ласощів, як тіло людське) до надання духам житла – спорудження спеціальних приміщень – божниць, храмів). Замикає шерег позитивних (мирних, лагідних) засобів умилостивлення духів розважання, частування їх найкращим з того, що надає втіхи самим людям – піснями та танцями.

Коли мирних засобів виявляється замало, люди пускали у дію войовничі. Одним і них є грозьба – своєрідний різновид молитви, у якому замість добрих обіцянок виголошуються жахання різними карами. Якщо не прислухається той „дух”, до якого звертаються, та не зважить на прохання, то люди вдаються до фізичних дій – побиття, розтрощення. Закляття і прокляття – своєрідні різновиди заговору, але на відміну від „доброго” та „лагідного” – з негативним відтінком і віщуванням катастрофічних для „неслуха” наслідків. Нарешті, розтрощення, фізична кара (побиття) аж до знищення зображення „духа” (ікони, ідола), його символу (святого каменя, дуба, стовпа) і. т.д., та „житла” – храму (руйнація „чужої” церкви, мечеті, пагоди, „капища” і т.д.).

Ці способи налагодження стосунків з „духами” виразно відлунюють в обрядовому фольклорі. М.Грушевський у роботі під назвою „Молитви і закляття”, де обряди виділяються як народні молитви, замовляння, заклинання, відносив останні до індивідуальної обрядовості (вжитку), пов’язуючи їх із календарними обрядами (магічними діями), з яких ті утворилися. Є.Кагаров, розглядаючи заговори як структурні компоненти ритуалів, тим самим також відмічав їх обрядовий характер. Певною мірою поділяв ці думки і Ф.Колесса, коли констатував, що замовляння були тими первісними словесними зразками, з яких зародилася уся обрядова поезія українського народу. Такої ж думки дотримується ряд провідних українських та зарубіжних учених, зокрема, Г.Барташевич, Л.Виноградова,М.Новикова, Н.Толстая, П.Охріменко, Н.Шумада та ін.

Третя група обрядів, що стосувалася врегулювання (урядування) суспільногожиття, дійшла до нас у повному і систематизованому вигляді завдяки писемній фіксації їх у „Руській правді” Ярослава Мудрого. Складена на початку XI – наприкінці XII століття (найдавніший список – з XIII ст. – видатна історична пам’ятка нашого народу), найперший кодекс звичаєвого права серед слов’янських народів та один із перших серед індоєвропейських. А.Яковлів, досліджуючи українське звичаєве право, відмічав, що завдяки обрядам-символам у народі відбувалося закріплення і передача звичаєвих норм. Відомості про діяльність судів із доби звичаєвого права свідчать, що не тільки судді, а й сторони та громада під час судового процесу виявляли досконале знання звичаєвого права, цитуючи правні звичаєві норми, переказуючи їх зміст в стислих реченнях. Шляхом постійного вживання протягом довгого часу ці речення перетворилися в стислі, але надзвичайно змістовні, красномовні формули, в яких викристалізувалися основні принципи звичаєвого права й народної правосвідомості[3, c. 26-29].

Судовий процес за часів Київської Русі виступав основною формою самоуправління (самоурядування) – був обставлений цілим рядом обрядів. А роль суду в цьому процесі зводилась до проголошення вироку та накладення кари. Решту справи здійснював позивач. Позивач мав право припинити слідство в будь-якій фазі, пробачити провину злочинцю чи покарати його – позбавити майна, свободи або й навіть життя чи помилувати. Обряд поличкування (від лице) передбачав виставляння перед судом предметів спору – впізнаних крадених речей, скалічених людей, забитих незаконно тварин тощо (все це було перед „лицем”), а перед цим позивач повідомляв про особливі прикмети, що відомі лише йому, за якими впізнавалась вкрадена річ.

Обряд закладу – це спосіб доведення своєї правоти. Позивач чи відповідачставили перед судом грошовий заклад (гроші, цінні речі), а інша сторона приймала цей виклик або не приймала. Якщо позвана сторона не приймала цей виклик, правою визнавалась та, що пропонувала цей спосіб. Коли ж погоджувались обидві сторони, змагання зосереджувалось на праві закладу. Ініціатор клав заклад у шапку (іноді шапка була символом голови, звідси й життя), той хто приймав виклик, поряд клав шапку із своїм закладом. Кінцевим моментом було піднімання шапок возним. Звідси і йде походження виразів „б’ємось об заклад”, „шапкозакидательство” тощо.

Обряд ведення до присяги був своєрідним різновидом обряду закладу (де цінністю виступали клятвені слова), і той, хто відмовлявся від них – програвав справу. Ось лише кілька правових формул, записаних до „Руської Правди”: „холопу на правду не вилазити” (невільник позбавлявся права суду), „в холопі і робі віри нєтуть” (невільнику й рабу не ймуть віри) „не будеть лі татя, то по сліду женуть”, „убіють во пса місто” – уб’ють, як собаку), “хто в пущі будеть винен, тот і в грабежах” (кого звинуватили в самочинному в’їзді до лісу, з того й шкоду заподіяну стягують), „в своїй хаті – своя правда”, „силою не дають, силою відбирають” тощо.

В результаті тривалого протистояння язичництва Християнству в обрядовостіукраїнців дивним чином поєдналися імпортовані церковні християнські обряди з підданими ідеологічній трансформації колишніми „язичницькими” та тими, що залишилися (з огляду на їхню ідеологічну нейтральність) по суті в первісному стані.

Ця ситуація знайшла яскраве відображення і в постановах церковних Соборів,проповідях Святих Отців та в літописних пам’ятках. Так, в Іпатіївському літописі під 1174, 1177, 1195 і 1262 роками згадуються події „на русальной нєдєлє”, а під 1262 роком – „накануне Ивана дня, на самые купальня”; в договорах литовських князів 1350, 1396 років зустрічаються записи: „писана (грамота) во вторник перед купалы”, „до Йвана дне до купал” тощо. „Слово про кари божьи” (XI ст.), у правилах (1166) Новгородського архієпископа, постанові собору 1274 р, повчанні „Ізборника” XIII ст., у посланні ігумена Єлеазарового монастиря Памфіла у 1505 р. до Намісника псковського й псковських влад, Стоглавий Собор 1551-го року, у „Слові” XIV ст., в „Житіє Володимира”, пам’ятка XVI віку, яке стало за основу Густинському Літопису XVII в., і в„Синопсисі” І. Полеміст XVII віку Іван Вишенський, Семен Полоцький в своїй „Вечері Душевній”, 1683 року, де вміщено „Слово о суєвьріи” подають відомості про стародавні українські звичаї і обряди. І в усіх цих джерелах просвічує тенденційність, а то й відверта ворожість носіїв Християнства до народних обрядів як до „поганських”, „язичницьких”[13, c.114-116].

Поза сумнівом, Християнство зрештою подолало опір споконвічних традицій, серед яких були і „бузувірські” (наприклад, обряди пов’язані з принесенням людських жертв язичницьким богам („кумирам”, „ідолам”). Церква навертала на чуттєвість та емоційність іншого ґатунку – стриманість, благочестя, усвідомлення власної гріховності, аскетизм, смирення. Сміх християнська догматика вважає гріхом. Відтак народно-обрядові веселощі діонісійського ґатунку були піддані осуду.

Тривала у східних слов’ян боротьба православ’я з язичницькими „ігрищамибісівськими” та „еллінськими, народними святами” й обрядами не увінчалася безумовною перемогою офіційної ідеології. В календарній символіці, хоча і „вплетеної” в канву християнських святців, як і раніше домінували язичницькі, образи і атрибути. Збереженню їх сприяла соціальна природа феодального суспільства, виробничу основу якого складав все той же аграрний тип господарства, що базується на рутинній техніці і технології. В середні віки, як і в попередню епоху, локальні екологічні ніші залишалися головним предметом народного символу. Обряди, не тільки виробничі, але й „магічні”, не зникли. Вони нелегітимно співіснували з християнською обрядовістю. Так, стародавній звичай зустрічати весну, водити, з цієї нагоди веснянки (гаївки) календарно „співпав” з великодніми християнськими святами (Великоднем), а пісні та хороводи, офіційно переслідувані духовенством, подекуди обирали для себе місце коло церкви; русальні свята „співпали” з християнською Трійцею, Купало – з днем Івана Хрестителя, коляди – з Різдвом, Щедрий вечір – з Йорданськими святками. Звичайно, таке співіснування якоюсь мірою позначилось на автентичності народної поезії, яка (особливо колядки і щедрівки) протягом століть не могла не увібрати в себе елементів християнських уявлень, окремих мотивів та образів клерикальних легенд. Проте залишається подиву гідною здатність традиції протистояти владним репресіям і тиску релігійних інституцій та зберігати свою ідентичність.

З позицій марксистського світогляду, всі обряди – і церковно-релігійні, і традиційні народні – трактувалися як „пережитки” минулого у свідомості людей і витлумачувались як віджилі, архаїчні, реакційні елементи побуту. Згодом, в міру усвідомлення справжньої ролі обрядів як своєрідних „суспільних пристроїв” для сприяння соціалізації та індоктринації людей, адміністративна командна система взялась за „лицювання” традиційних та створення нових, власних обрядів[8, c. 72-74].

Ця нова, радянська обрядовість була покликана виконувати споконвічно властиві функції обрядовості – утверджувати, укорінювати норми суспільного співжиття, але прописаних з нових ідеологічних позицій. „Октябрини” – замість „народин” та „хрещення”, „комсомольське весілля” замість вінчання, вручення паспорта – замість конфірмації і т.д.

Як і вся комуністична ідеологія, радянська обрядовість вирізнялася помпезною монументальністю, казенною офіційністю, абстрактно-космічною спрямованістю (земна куля у державному гербі), принциповим протиставленням традиційній символіці та геральдиці. Це, ясна річ, не сприяло процесу „укорінення” нових обрядів.

Відповідно до того, як радянська система еволюціонувала від „тоталітаризму”до „авторитаризму”, від „диктатури пролетаріату” до нібито „загальнонародної держави”, змінювалися і офіційні обряди. Влада намагалася „олюднити”, пом’якшити обряд, зробити його більш естетичним. Разом з тим ніколи не відмінялася й не послаблювалася категорична заборона місцевої ініціативи та самодіяльності в обрядовій сфері.

Особливе місце в суспільній радянській обрядовості набули „демонстраціїтрудящих”. Набравши державного характеру, демонстрації 7 листопада і 1 Травня стали урочистим вираженням торжества Радянської влади, що наочно виявлялося у символах, лозунгах, транспарантах, промовах і піснях, в усій святковій морально-психологічній атмосфері.

Нові обряди запроваджувалися режимом насамперед у виробничій сфері (досить згадати у цьому зв’язку так звані „суботники”, „червоні суботи”). Організовувалися урочистості з приводу „трудових досягнень” у робітничих колективах, що супроводжувались мітингами, підняттям червоного прапора, перерізанням червоної стрічки при вході на нове підприємство, врученням символічних ключів від новобудови, запалюванням над нею червоної зірки, присвоєнням підприємству нового імені, масовими гуляннями, концертами, спортивними змаганнями і т. ін.

В останні роки існування комуністичної влади активізувався рух за відродження на новій основі народних календарних, трудових і сімейно-побутових обрядів. В умовах колгоспного виробництва пережив відродження стародавній обжинковий обряд, запроваджено обряд посвячення у хлібороби. „Посвячували”, як правило, випускників після закінчення шкіл. Обряд проводили у селах за сценарієм, підготовленим на місцях з урахуванням специфіки господарства.

Обряд посвячення у робітники мав на меті зміцнити єдність поколінь, спадковість.

Цей обряд був одночасно і давній, і молодий. Давній тому, що свої історичніпрототипи мав уже в середньовічних цехових посвяченнях у підмайстри, майстри тощо. Молодий тому, що трансформувався в новому вигляді, з забарвленням комуністичною ідеологією. Обряд посвячення у робітники також проводився як самостійне торжество в окремому колективі, і як один з кульмінаційних моментів трудового свята.

За радянських часів виникло чимало „професійних свят”, які знайшли офіційне закріплення за певним днем календаря (День учителя, геолога, медичного працівника, шахтаря, працівника сільського господарства і т. д.). Багато з них не мали розробленого сценарію і апробованого життям обрядового оформлення, але напрацьовувалися з часом у вигляді Вечорів, присвячених кращому учителю, або лікарю тощо[2, c. 136-138].