ДЕк

1. Міжнародне право як особлива система права, його відмінність від внутрішньодержавних правових систем. Сучасне міжнародне право функціонує в складних умовах, оскільки держави та інші суб’єкти міжнародного права, які це право формують та реа-лізують на практиці, мають суттєві відмінності у своїх внутрішніх інтересах і зовнішніх позиціях. Міжнародне право покликане юридичними засобами «позбавити майбутні покоління від бід війни», забезпечити підтримання і зміцнення міжнародного миру і безпеки, «сприяти соціальному прогресу і по-кращенню умов життя людей» (преамбула Статуту ООН), розвивати дружні відносини і зв’язки між державами «незалежно від політичних, економічних та соціальних систем і від рівня їх розвитку» (Декларація про принципи між-народного права).Сучасне міжнародне право виробило достатньо дієвий механізм досяг-нення узгоджених рішень, забезпечення реалізації прийнятих норм, а також взаємоприйнятні процедури розв’язання міждержавних спорів мирними за-собами.Сучасне міжнародне право має складну нормативну структуру, оскіль-ки включає як єдині для всіх або більшості держав правила, що називаються універсальними, загальновизнаними нормами, так і правила, які стосуються лише певної групи держав або прийняті лише двома чи кількома державами і називаються локальними нормами.Сучасне міжнародне право є спільним і загальним для всіх держав в тому сенсі, що саме загальновизнані принципи і норми характеризують його осно-вний зміст, його соціальне і правове призначення й цінність. Воно є основою міжнародного правопорядку, що забезпечується колективними та індивіду-альними зусиллями учасників міжнародного спілкування. І гарантом збере-ження цього порядку є перш за все механізм реалізації норм міжнародного права, який також заснований на принципі поєднання міжнародних і націо-нальних правових засобів його реалізації і підтримання.Проблеми в розумінні поняття міжнародного права. Характерні риси міжнародно-правової системи в порівнянні з внутрішньодержав-ною системою праваВ сучасному світі вченими запропоновано понад тисячу різноманітних визначень міжнародного права, але їм так і не вдалося дійти згоди навіть з найбільш принципових питань. Для прикладу можна навести дві крайні точ-ки зору в розумінні міжнародного права.Одна група вчених наполягає на тому, що міжнародне право — це система юридичних норм, які створені визнаними і вповноваженими на те суб'єктами міжнародного права і регулюють відносини між ними. Інша вважає, що міжна-родне право — це сам процес прийняття і втілення в життя владних рішень. Він зводиться до одночасної реалізації трьох завдань: 1) застосування чин-них норм міжнародного права; 2) ліквідацію застарілих правових рішень; 3) встановлення цілей у спільних інтересах суб’єктів і забезпечення їх засобами досягнення.Для першої групи вчених більш важливою є статика міжнародного пра-ва, для другої — динаміка. Розуміння міжнародного права першими більше відповідає природі того права, яке функціонувало від Вестфальського миру 1648 р. і до Другої світової війни. Для нього характерна невелика динаміказмін, безумовне визнання примату державного суверенітету, волі та інтересу держави як основного актора міжнародного правотворення. Після прийнят-тя Статуту ООН міжнародне право розвивається надзвичайно динамічно, що служить підставою для обґрунтування другої позиції.Сьогодні погляд на міжнародне право лише як на систему норм явно недостатній і застарілий. Воно не обмежується системою норм і не завер-шується створенням норми. Таке розуміння норми характерне для гіпертро-фовано статичного погляду на право, коли держава формулює й застосовує норми права. Право в таких випадках більше є засобом утримання в покорі інших, ніж засобом регулювання відносини і визначення прав і обов’язків. І сучасна міжнародна спільнота відходить від такого розуміння права, про що свідчать численні наміри держав, виражені у їхніх Конституціях, про по-будову правової, демократичної держави, розвитку громадянського суспіль-ства тощо.Водночас визначати міжнародне право лише як процес прийняття рі-шень небезпечне зведенням права до застосування сили, відривом процесу-альних елементів міжнародного права від матеріальних (головною з яких на будь-якій стадії розвитку залишається система норм), невиправданою ревізі-єю чинного нормативного комплексу (а можливо, і його нехтуванням), ото-тожненням міжнародного права з програмою його розвитку.Характерні риси міжнародно-правової системи в порівнянні з вну-трішньодержавною системою права:

1. особливий спосіб створення норм: у міжнародному праві — самими суб’єктами права (насамперед державами), у внутрішньодержавному праві законодавчими, виконавчими, а в деяких правових системах — і судовими органами;

2. особливі суб'єкти права: в міжнародному праві — держави, міждержавні організації, народи і нації, що борються за незалежність (держави у стані утворення), державоподібні утворення і лише частково і в суттєво обмеженому обсязі фізичні особи; у внутрішньодержавних правових системах як правило, фізичні та юридичні особи, органи державної влади й місцевого самоврядування, політичні партії, громадські організації, інші соціальні об’єднання й утворення;

3. особливі предмети правового регулювання: в міжнародному праві — відносини між суб’єктами міжнародного права; у внутрішньодержавному праві відносини між суб’єктами національної системи права, які перебувають у межах юрисдикції конкретної держави;

4. особливі об'єкти права: в міжнародному праві — міжнародні відносини, які складаються з приводу певних матеріальних і нематеріальних благ; у на-ціональному праві внутрішньодержавні відносини, які складаються з приво-ду тих самих благ і благ, що перебувають цілком під юрисдикцією конкретної держави;

5. особлива соціальна сутність права: норми міжнародного права мають загальнодемократичний характер, норми внутрішньодержавного права за-вжди збігаються з сутністю держави правотворця (демократичні, авторитар-ні, військові режими тощо);

6. особливий характер побудови системи права: міжнародне право — ко-ординаційна система права; внутрішньодержавні системи — субординаційні;

7. особливі джерела права: в міжнародному праві — міжнародний договір, міжнародний звичай, рішення міжнародних міждержавних організацій і дея-кі інші; у внутрішньодержавному праві — закони та підзаконні акти;

8. особливий порядок застосування примусу для дотримання норм міжна-родного права: у міжнародному праві примус здійснюється самими суб’єктами права на індивідуальній чи колективній основі, на основі діючих принципів і норм у межах, визначених чинними міжнародними договорами і звичаями; у внутрішньодержавному праві примус здійснюється тільки державними орга-нами в межах повноважень, окреслених національним правом.

2. Способи і порядок реалізації норм міжнародного права в правовій системі держави Реалізація норм міжнародного права (імплементація) – процес впровадження міжнародного права в поведінку і діяльність держави та інших суб’єктів міжнародного права. Можна виділити чотири форми імплементації норм міжнародного права:

- Додержання норм.

- Виконання норм.

- Використання норм.

- Застосування норм.

Додержання норм міжнародного права полягає в утриманні суб’єкта права від вчинення заборонених міжнародним правом дій, тобто в такій формі як правило викладаються норми заборони. Прикладом таких норм можуть слугувати норми договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року, де зокрема зазначається, що ядерні держави зобов’язуються не передавати нікому свою ядерну зброю і не спонукати будь-яку державу до набуття такої зброї.

Виконання норм права – така форма реалізації норм, що вимагає активної участі держави щодо здійснення покладених на них обов’язків. Прикладом цього може слугувати міжнародний пакт про соціальні, культурні і економічні права 1966 року, де зокрема зазначається, що кожна держава зобов’язується вжити відповідних заходів для гарантування та реалізації таких прав.

Використання норм права – являє собою таку форму їх реалізації коли учасники правовідносин на власний розсуд реалізують належні їм права. Прикладом може слугувати конвенція ООН з морського права 1982 року, де зазначено що в судах прибережних держав і тих в яких немає виходу до моря користуються права мирного проходу через територіальне море.

Застосування норм права – форма їх реалізації, що здійснюється державою в особі своїх органів щодо конкретних випадків міжнародних відносин. Прикладом може слугувати Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, де зазначено про те, що положення цієї конвенції застосовуються тільки до тих договорів, що були укладені державами після набрання нею сили.

Зміст процесу імплементації норм міжнародного права може відбуватися двома стадіями:

- Безпосереднє впровадження міжнародно-правових і внутрішньодержавних норм у виконанні норм міжнародно-правових.

- Створення як на міжнародному так і на внутрішньодержавному рівні умов для ефективного провадження міжнародних норм.

Виходячи із цих двох етапів діяльність держави повинна відбуватися за двома головними напрямками:

Безпосередня фактична діяльність з досягнення результатів пов’язаних із впровадженням міжнародно-правових норм.

Правове і організаційне забезпечення реалізації міжнародно-правових норм. Логічним завершенням якого стає створення нового нормативного акту.

Ще одним важливим і принциповим елементом змісту процесу імплементації норм міжнародного права є обов’язковість узгодження норм національного законодавства і практики із зобов’язаннями, що випливають з міжнародного права. Це дає можливість уникнути колізійних ситуацій при реалізації норм міжнародного права. Моделлю такого погодженого та збалансованого механізму регулювання зовнішньої та внутрішньої політики держави виступає визнана в міжнародному співтоваристві модель правової держави.

Міжнародно-правових механізм включає в себе конвенційний механізм та організаційно-правовий механізм. Конвенційний механізм ще може носити назву договірно-правового, який в собі поєднує такі структурні елементи як: право забезпечувальне нормотворення, міжнародний контроль та правозастосування. Відповідно право забезпечувальне нормо творення складається із попереднього нормотворення, конкретизації норм, закріплення нормами міжнародного права необхідних заходів внутрішньодержавного право творення, встановлення меж правового регулювання, встановлення компетентних органів на які покладаються права і обов’язки по реалізації правових норм.

Зрозуміло, що попереднє нормотворення полягає у тому, що держави визначають для себе необхідність вироблення норм міжнародного права з окремо взятого питання конкретизація полягає у виробленні необхідних міжнародно-правових норм, що зосереджуються на якійсь вузькій галузі міжнародної співпраці. Прикладом може бути Женевська конвенція 1925 року та Бангкокський договір 1931, який забронював курінню обігу в частині закріплення нормами необхідних заходів внутрішньодержавного нормотворення, то воно полягає у прийнятті такого міжнародно-правового документу, який зобов’язує держави прийняти внутрішній закон на виконання своїх міжнародних зобов’язань. Прикладом може слугувати єдина конвенція про наркотичні речовини 1961 року згідно з положенням якої, держави повинні були прийняти внутрішні закони.

Необхідно пам’ятати про те, що право забезпечувальне нормотворення нерозривно пов’язане із тлумаченням міжнародно-правових норм, яке має відбуватися у суворій відповідності до основних засад міжнародного права, тлумачення має здійснювати сумлінно, воно має сприяти досягненню цілей і завдань нормотворення, а також бути однозначним. Також необхідно пам’ятати, що право забезпечувальне нормотворення тісно пов’язане із системою міжнародного контролю за реалізацією міжнародних норм і повинно полягати у забезпеченості перевірки відповідності діяльності держави прийнятим міжнародним зобов’язанням.

Організаційно-правовий механізм імплементації полягає в вияві і реалізації норм міжнародного права залежно від кількості учасників міжнародно-правових відносин, рівня і сфери співробітництва та від терміновості вирішення питання. Цей організаційно-правовий механізм імплементації як правило складається і галузевих організаційно-правових механізмів.

Національний механізм імплементації міжнародно-правових норм поділяють на дві складові: нормативний механізм і організаційно-правовий. Нормативний механізм включає в себе: конституційні положення і норми загального характеру, що фіксують гарантії сумлінного виконання державою міжнародно-правових зобов’язань, він включає в себе норми про функції та повноваження органів і посадових осіб в зв’язку із виконанням ними міжнародно-правових договорів, норми про форми і способи реалізації міжнародно-правових норм, що є сукупністю органів держави на які покладено обов’язок реалізації зовнішньополітичного курсу держави.

Організаційно-правовий – комплекс тих чи інших органів держави, що беруть участь у здійсненні цих норм і проведених ними заходів.

Інкорпорація – спосіб систематизації чинного міжнародного права у збірку актів. За хронологією, алфавітом чи якомусь іншому порядку. Може носити характер офіційної чи неофіційної. Приклад неофіційної інкорпорації – об’єднання документів з метою проведення навчального процесу. Що стосується офіційної інкорпорації, то вона здійснюється офіційними органами держави і видається в офіційних виданнях. Приклади – офіційний вісник України: щотижневий збірник актів національного законодавства.

Кодифікація міжнародного права здійснюється способом зведення в систему принципів і норм міжнародного права. Як правило цим займається Генеральна асамблея ООН та спеціально створений комітет з прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації, який було створено 1946 році.

Кодифікація являє собою систематизацію і удосконалення принципів і норм міжнародного права, що здійснюється шляхом:

- Встановленням точного змісту і формулювання вже чинних норм і принципів міжнародного права.

- Зміна чи перегляд застарілих норм.

- Розробка нових принципів і норм з урахуванням актуальних потреб міжнародних відносин.

- Закріплення у погодженому вигляді цих принципів і норм у єдиному міжнародно-правовому акті.

Основні напрямки кодифікації міжнародного права – правотворчий процес, що є одним із видів нормотворчої діяльності держав у міжнародних відносинах. Завдяки такому процесу проекти кодифікаційних актів стають міжнародними документами, що мають офіційну юридичну силу. Для проведення кодифікації міжнародного права необхідно: наявність певних положень, що визнаються більшістю держав; актуальність таких положень для міжнародного співтовариства; існування політико-правових розбіжностей між державами. На основі цього кодифікація здійснюється у напрямках: встановлення точного змісту нормативно-правових актів, розробки нових норм та принципів міжнародного права. Значну роль в кодифікації міжнародного права відіграє комісія з міжнародного права ООН.

3. Сутність міжнародного правотворчого процесу. Способи створення норм міжнародного права

Міжнародна правотворчість є активно-творчою діяльністю суб’єктів міжнародного права по формуванню правової норми шляхом узгодження державних інтересів, позицій. Держава – головний суб’єкт правотворчого процесу.

Основний шлях створення норм міжнародного права – досягнення угоди між суб’єктами міжнародного права. В сфері міждержавних відносин немає спеціалізованого нормотворчого органу. Самі суб’єкти здійснюють правотворчі функції. Сформована державна воля формує відповідну позицію держави для досягнення результату разом з іншими державами.

Процесу міжнародно-правового нормотворення характерні дві стадії:

а) досягнення згоди інших суб’єктів міжнародного права (в першу чергу держав) щодо змісту правил поведінки;

б) досягнення згоди стосовно визнання цих правил поведінки в якості норм міжнародного права.

Правотворчім стадіям передує доправотворча стадія, коли на основі усвідомлення своїх потреб і інтересів держава формує власну позицію і усвідомлює, що захист її без зусиль інших держав неможливий. Сформована позиція держави, як правило, будується на трьох основних компонентах:

а) власного бачення механізму вирішення проблеми;

б) прогнозу перспективи її впорядкованого розвитку;

в) можливості використання потенціалу інших держав у вирішенні вказаної проблеми. Міжнародна правотворчість починається з договірної ініціативи, яка може здійснюватися у формі запропонування проекту угоди. Міжнародна договірна ініціатива може мати наслідки лише в тому випадку, коли вона поступила від суб’єкта міжнародного права, в першу чергу держави, безпосередньо або органу повноважного від його імені виступати з договірними ініціативами.

До органів, які можуть виступити від імені держави з договірною ініціативою, відносяться спеціалізовані і неспеціалізовані органи зовнішніх зносин. З ініціативою укладення міжнародних договорів можуть виступати інші органи, громадські організації і навіть фізичні особи. Проте вони не можуть представляти державу в галузі зовнішніх зносин, а тому така ініціатива не породжує для держав зобов’язань, які ініціатива міжнародних неурядових організацій.

Безпосереднє створення норм міжнародного права розпочинається з процесу узгодження позицій суб’єктів міжнародного права щодо можливого варіанту норми. Чим більший інтерес держави в новій нормі міжнародного права і чим більша різниця в її позиції з контрагентами, тим більший арсенал поступок, компромісів і допоміжних варіантів буде задіяний в ході узгодження

позицій. Держава зацікавлена в кінцевому результаті повинна мати не тільки обґрунтовану позицію, а й попередньо визначитись, на які компроміси вона готова піти для досягнення мети. Процес узгодження позицій за своєю суттю є виробленням прийнятного проекту норми права. Прийнятність визначається збалансованістю прав і обов’язків учасників угоди.

Дві стадії міжнародного нормотворчого процесу за часом можуть співпадати, а можуть мати суттєвий розрив інколи до років.

Одна стадія правотворчого процесу не відокремлена від іншої у разі, якщо:

1. Акти міжнародних організацій і конференцій приймаються голосуванням або консенсусом та держави погодились визнати за ними юридичну силу.

2. Міжнародно-правові акти набирають сили з моменту їх підписання.

Розрив між стадіями міжнародного правотворчого процесу закономірний, у разі вступу міжнародно-правового акту в силу на умовах:

- ратифікації,

- підписання певною кількістю сторін чи певними учасниками,

- настання певної події чи ситуації тощо.

Організаційно-правову основу нормотворчого механізму міжнародних організацій складають їх установчі акти і правила процедури головних органів організації

Міжнародна нормотворча діяльність міжнародних організацій різноманітна. Вона може:

а) виступити з договірною ініціативою,

б) запропонувати проект міжнародно-правового акту,

в) скликати дипломатичну конференцію для його обговорення,

г) провести його узгодження в рамках власних органів,

д) стимулювати держави до визнання виробленого міжнародно-правового акту юридично обов’язковим,

е) здійснювати функцію реєстратора і депозитарія,

є) з допомогою держав готовити офіційні тексти різними мовами,

ж) мати повноваження тлумачення, перегляду акту тощо.

Міжнародні організації можуть також виконувати допоміжні правотворчі функції при виробленні норм міжнародного права іншими суб’єктами. Таку нормотворчу функцію називають квазінормотворчою.

Стосовно традиційних звичаїв, які історично склалися і функціонують завдання міжнародного нормотворчого процесу – привести їх у відповідність з новими міжнародними реаліями. Ті ж звичаї, які формуються в порівняно нетривалий час, утворюються в порядку міжнародного правотворчого процесу, в ході якого виробляються відповідні міжнародно-правові акти.

Певний вплив на міжнародний правотворчий процес продовжують здійснювати міжнародно-правові доктрини, резолюції громадських організацій і наукових установ, думки відомих державних і політичних діячів.

Загальновизнано, що основним способом створення норм МП є м/н договір. Договори, як правило, укладаються в писемній формі. Відповідно до статті 2 Віденської конвенції про право м/н договорів 1969 року договір означає м/н угода, укладена між державами в писемній формі МП незалежно від того, чи втримується така угода в документі, у двох або декількох зв'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування. М/н договором є також установчий акт м/н організації[3].

Є думка, що не всі м/н договори є такими, які встановлюють норми, є велика кількість договорів, що не створює норми МП. Також є думка, що будь-який м/н договір має такі, які встановлюють норми значення.

Польський професор М. Ляхс пропонує класифікацію м/н договорів:

Договори, що підтверджують або формулюють із метою більшої точності деякі вже обов'язковими принципи, що є, і норми права;

Договори, що створюють нові принципи й норми права;

Договори, застосовувані ad casum існуючі принципи або норми права.

Важливою функцією договорів є систематизації як конвенційних, так і звичайних норм.

Договір може відтворювати й підтверджувати норми діючого МП, конкретизувати з, розвивати, створювати нові й ліквідувати старі норми. Наприклад, у Конвенції ООН по морському праву 1982 року закріплений принцип суверенітету прибережної держави над територіальним морем, так само як на його дно й надра (стаття 2). У цій Конвенції закріплений, конкретизований і доповнений принцип волі відкритого моря (стаття 87), що є вищим, імперативним принципом м/н морського права.

Договір може набути чинності до його ратифікації. Однак дія таке норми носить тимчасовий характер, оскільки можливо відмову від його ратифікації. Відповідно до статті 25 Віденської конвенції про право м/н договорів 1969 року договір або частина договору застосовуються тимчасово до набрання договором чинності, якщо:

Це передбачається самим договорів; держави, Що Беруть участь у переговорах, домовилися про цьому яким-небудь іншим способом.

Договори укладаються тільки суб'єктами МП - суверенними державами, міжурядовими організаціями, державно-подібними утвореннями.

Процедуру висновку договорів між державами регламентує Віденська конвенція про право м/н договорів 1969 року, а між державами й міжурядовими організаціями або між самими такими організаціями - Віденська конвенція про право договорів між державами та м/н організаціями або між м/н організаціями 1986 року. Договори м/н організацій створюють обов'язкові для їхніх учасників норми.

4. Взаємовплив міжнародного та внутрішньодержавного права Щодо взаємовпливу міжнародного та внутрішнього права то існує дві протилежні точки зору на цю проблему.

Перша група вчених (в більшості це були радянські вчені) стверджували, що між національною системою права та міжнародною немає будь-якої юридичної супідрядності. Вони вважали, що хоча міжнародні договори і сприяють утворенню нових норм і юридичних актів, але при цьому не відбувається перетворення міжнародно-правових актів і норм у національно-правові. Таку позицію виводила з гіпертрофованого розуміння принципів суверенітету і незалежності держав, охороняти які, на думку цих вчених, і покликане міжнародне право.

Інша група вчених (цим шляхом іде зарубіжна доктрина і практика) давно різною мірою визнають пріоритет міжнародного права над внутрішнім законодавством. Ця точка зору обґрунтовується значимістю і особливою соціальною цінністю міжнародного права в сучасному світі, яке втілює найбільш досяжну в нашу епоху ідею справедливості. Не випадково основоположні документи з прав людини, якими керуються всі демократичні держави, мають своїм джерелом міжнародне право. Переборюючи державний егоїзм, міжнародне право розробляє основи гуманізації збройних конфліктів, роззброєння, справедливого користування ресурсами нашої планети тощо. Розмежування міжнародного і внутрішньодержавного права може лише заподіяти непоправну шкоду будь-якій державі.

Тепер частково ця проблема вирішується Віденською конвенцієюпро право міжнародних договорів, відповідно до якої держави не мають права посилатися на внутрішнє законодавство для виправдання невиконання міжнародного договору. Проблема вирішується частково тому, що стосується лише міжнародних договорів. А міжнародне право складається не тільки з міжнародних договорів, але й зі звичаєвих норм, резолюцій міжнародних організацій, інших джерел. У кожній державі це питання вирішується по-різному. Тому, на практиці, всі демократичні держави закріплюють принцип пріоритету міжнародного права в своїх Конституціях (наприклад, ст. 10 конституції Італії, п.1 ст. 96 конституції Іспанії тощо).

З аналізу українського законодавства (ст. 9 Конституції України, п. 1 ст. 17 Закону України від 22 грудня 1993 р. "Про міжнародні договори України" тощо) можна дійти певних висновків: а) Україна визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права; б) якщо належно укладеним міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, котрі встановлені законодавством України, то застосовуються норми міжнародного договору. Слід підкреслити, що це правило міститься в багатьох законах України, прийнятих в останні роки; в) нарешті, міжнародні договори, згода на обов´язковість котрих дана Верховною Радою України, стають частиною її внутрішнього ("національного") законодавства.

Проте при всьому цьому виникають деякі неясності.

Визнання пріоритету основних принципів міжнародного права вимагає уточнення самих принципів — їхньої кількості та змісту. Виходять з того, що основні принципи сформульовано й закріплено в Статуті ООН, а затим у Декларації про принципи міжнародного права щодо дружніх відносин між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятої у 1970 р., де перелічені 7 принципів. У подальшому в документах Наради з безпеки і співробітництва в Європі до них додали ще 3. Але у міжнародно-правовій літературі не обмежуються цією кількістю. В результаті більшість науковців вважає, що нема повністю авторитетного, вичерпного і точного переліку основних принципів міжнародного права". Внаслідок цього перед Україною постають серйозні труднощі, оскільки неясно, які принципи і норми мають пріоритет перед внутрішній законодавством нашої країни.

Визнання у ст. 9 Конституції норм міжнародного договору частиною національного законодавства означає, що норма міжнародного договору прирівняна до того акта внутрішнього права, котрим її введено у склад національного законодавства. Отже, якщо її введено указом Президента, вона має юридичну силу указу Президента; якщо постановою уряду, — юридичну силу урядової постанови. Вочевидь, що й у першому, й у другому разі вона не може суперечити закону України, котрий має вищу юридичну силу щодо всіх інших нормативних актів України, крім Конституції. Але з точки зору міжнародного права, зокрема Віденської конвенції про право міжнародних договорів, сила міжнародного договору не може бути залежною від способу введення у внутрішнє законодавство. Якщо ж виходити зі змісту ст. 9 Конституції України, лише ратифіковані Верховною Радою договори стають частиною національного законодавства. А це суперечить принципу раctа sunt servanda.

Між тим у більшості законів України, прийнятих в останні роки, міститься стандартна формула, відповідно до якої, якщо міжнародним договором України встановлені інші норми, ніж передбачено даним законом, то застосовуються норми міжнародного договору. Це правило конкретизовано у п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 жовтня 1996 р. "Про застосування Конституції України під час здійснення правосуддя", відповідно до якої суд не може застосовувати закон, який регулює правовідносини,_котрі розглядаються, інакше, ніж це вказано у міжнародному договорі. З іншого боку, міжнародні договори застосовуються тоді, коли вони не суперечать Конституції України. Отже, норми міжнародного договору, які стають внутрішнім законодавством України, мають пріоритет перед її законами, що не відповідає Конституції України. Ця колізія вимагає вирішення.

Викладеними міркуваннями проблема співвідношення не вичерпується. Частиною 2 ст. 9 Конституції України встановлено, що укладення міжнародного договору, котрий суперечить Конституції України, можливе тільки після внесення відповідних змін в Конституцію України. Вочевидь, що встановлення суперечності між Конституцією і міжнародним договором є компетенцією Конституційного Суду України. Проте нормативно не урегульована проблема перевірки відповідності міжнародного договору до Конституції, якщо необхідність цього виявляється в період дії міжнародного договору в Україні, тобто після визнання його частиною внутрішнього законодавства.

5. Основні принципи міжнародного права: поняття, ознаки, місце та роль у забезпеченні міжнародного правопорядку. Основні принципи міжнародного права — це система основоположних норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб'єктами і є критерієм правомірності міжнародних правотворчого та правозастосовчого процесів, дійсності інших міжнародно-правових норм.

Ознаками основних принципів міжнародного права можна вважати такі:

1. Вони є загальновизнаними як основні принципи сучасного міжнародного права. Ця загальновизнаність випливає з того, що світова співдружність держав закріпила їх у Статуті ООН; у Декларації про принципи міжнародного права.

2. Вони є універсальними — обов’язковими для виконання всіма суб’єктами міжнародного права, незалежно від того, чи вони є членами ООН, чи брали участь у прийнятті вищезазначеної Декларації.

3. Вони є критерієм законності всієї системи міжнародно-правових норм. Основний принцип міжнародного права може бути змінено або скасовано тільки новим принципом.

5. Вони є фундаментом міжнародного правопорядку. Вони досить часто застосовуються за наявності прогалин у міжнародному праві.

6. Основні принципи міжнародного права функціонують тільки у взаємодії. Вони мають комплексний характер, взаємозумовлюють один одного.

6. Поняття та види джерел міжнародного права. Співвідношення міжнародного договору та міжнародного звичаю.

Більшість теоретиків і практиків міжнародного права під формальними джерелами міжнародного права мають на увазі фактичний наявний на даний час матеріал, з якого фахівець-міжнародник визначає юридично обов'язкові правила, які можна застосувати до конкретної ситуації. Такий матеріал поділяють на п'ять основних категорій, або форм, які закріплені у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН „Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує: а) міжнародні конвенції — як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, напевно визнані державами, що є сторонами спору; б) міжнародні звичаї як доказ загальної практики, визнаної як правова норма; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; г) з застереженням, зазначеним у статті 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм».

***************************

М/н д оговір та зичай є універсальними загальновизнаними джерелами мп, їх юридична сила витікає з загального мп.існують різні думки стосовно взаємозв‘язку звичаєвих та договірних норм. Одні вважають що договір та звичай настільки переплетені, що їх неможливо розділити, інші вчені дотрим-ся думки що взаємозв‘язок звичаєвих та договірних норм не веде до їх зрощування. Адже після закріплення в договорі звичаєва норма продовжує існувати як звичаєва. Для одних держав такі норми обов‘язкові тільки як звичаєві, а для інших (для учасників договору) і як договірні. Виникає подвійна правова підстава юридичної сили норм. “Принципи загального звичаєвого права залишаються обов‘язковими недивлячись на те, що вони були включені в договірно-правові постанови.”-з рішення М/н Суду ООН. Припинення дії договору не дає підстав для відмови дотримуватись звичаєву норму, яка містилась у такому договорі. При визначенні співвідношення договірних та звичаєвих норм звертаються до ст.38 Статуту М/н Суду ООН, де конвенція стоїть на першому місці серед джерел мп.це пояснюється тим, що конвенція чітко формулює норму, доводить її прийняття стронами і є спеціальною нормою (lex specialis), яка застос-ся при розходженні з нормою загальною. Оговорки. до договірних постанов, які містять звичаєві норми загального мп , позбавлені юр сили. Оскільки норми загального звичаєвого права мають універсальну обов‘язкову силу і можуть змінюватисялише м/н співтовариством вцілому. Договори виступають засобом здійснення норм звичаєвого права. Вони закріплюють їх авторитет, надають їм чітку форму, конкретизують зміст. мп не відкидає можливості зміни договорної норми звичаєвою нормою, яка виникла. М/н Суд ООН визнає можливість створення норм загального мп за допомогою договорів.

7. Концепція суб’єктів сучасного міжнародного права

Суб’єктом міжнародного права є учасник міжнародних відносин, який має права та обов’язки, передбачені міжнародним правом.

Класифікація суб’єктів міжнародного права:

1. за учасниками міжнародних відносин: індивіди, держави, державоподібні утворення, народи (нації), міжнародні організації.

2. за порядком утворення: первинні (держави), похідні (міжнародні організації).

Міжнародна правосуб’єктність — властивість суб’єкта міжнародних відносин, визнана і визначена нормами міжнародного права. Вона складається з трьох елементів: міжнародної правоздатності, міжнародної дієздатності та міжнародної деліктоздатності.

Міжнародні правові відносини можуть складатися з обмежено дієздатністю, спеціальною правоздатністю, і з деліктоздатністю з окремих правопорушень (до кримінальної відповідальності за вчинення міжнародних злочинів можуть бути притягнені не держави, а конкретні посадові особи), і з правоздатністю, яка може не забезпечуватися деліктоздатністю тощо.

Єдиним універсальним суб’єктом міжнародного права є держава, тому, що практично не існує таких міжнародних відносин, учасником яких не могла бути держава.

8. Проблема визнання в сучасному міжнародному праві. В сучасному світі вченими запропоновано понад тисячу різноманітних визначень міжнародного права, але їм так і не вдалося дійти згоди навіть з найбільш принципових питань. Для прикладу можна навести дві крайні точки зору в розумінні міжнародного права.

Одна група вчених наполягає на тому, що міжнародне право — це система юридичних норм, які створені визнаними і вповноваженими на те суб´єктами міжнародного права і регулюють відносини між ними. Інша вважає, що міжнародне право — це сам процес прийняття і втілення в життя владних рішень. Він зводиться до одночасної реалізації трьох завдань: 1) застосування чинних норм міжнародного права; 2) ліквідацію небездоганних минулих правових рішень; 3) встановлення цілей у спільних інтересах суб´єктів і забезпечення їх засобами досягнення.Для першої групи вчених більш важливою є статика міжнародного права, для другої — динаміка. Розуміння міжнародного права першими більше відповідає природі того права, яке функціонувало від Вестфальського миру 1648 р. і до Другої світової війни. Для нього характерна невелика динаміка змін, безумовне сповідання державного суверенітету, визнання волі та інтересу держави як основного фактора міжнародного правотворення. Після прийняття Статуту ООН міжнародне право розвивається надзвичайно динамічно, що служить підставою для обґрунтування другої позиції.Сьогодні погляд на міжнародне право лише як на систему норм явно недостатній і застарілий. Воно не обмежується системою норм і не завершується створенням норми. Таке розуміння норми характерне для гіпертрофовано статичного погляду на право, коли держава формулює й застосовує норми права. Право в таких випадках більше є засобом утримання в покорі інших, ніж засобом регулювання відносини і визначення прав і обов’язків. І сучасна міжнародна спільнота відходить від такого розуміння права, про що свідчить численні наміри держав, виражені у їхніх Конституціях, про побудову правової, демократичної держави, розвитку громадянського суспільства тощо. Водночас визначати міжнародне право лише як процес прийняття рішень небезпечне зведенням права до застосування сили, відривом процесуальних компонентів міжнародного права від матеріальних (головною з яких на будь-якій стадії розвитку залишається система норм), невиправданою ревізією чинного нормативного комплексу (а можливо, і його нехтуванням), ототожненням міжнародного права з програмою його розвитку. Отже, як один із варіантів можна сформулювати таке визначення: міжнародне право — це система юридичних норм, які регулюють міжнародні відносини з метою забезпечення миру, прав людини, співробітництва, це рішення і правові засоби їх застосування, прийняті повноважними суб´єктами для реалізації спільних інтересів.