Практичне заняття № 1

САМОСВІДОМІСТЬ ТА САМООЦІНКА ОСОБИСТОСТІ

Мета: вивчення самосвідомості та самооцінки особистості, їх ролі в життєдіяльності людини, дослідження індивідуальних особливостей ставлення людини до себе.

Теоретична частина

Поняття про самосвідомість. ”Я-концепція” як продукт самосвідомості. Структура самосвідомості. Самооцінка як найважливіша складова самосвідомості. Види самооцінки. Я-реальне та Я-ідеальне. Референтна група. Формула В.Джемса.

Усвідомлення людиною самої себе отримало в психології статус особливого феномена – самосвідомості. Самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції у суспільстві. Якщо свідомість орієнтована на весь об’єктивний світ, то об’єктом самосвідомості постає сама особистість.

Самосвідомість пов’язана зі здатністю до рефлексії, до погляду на себе немовби “збоку”. Завдяки самосвідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, окрему від природи та інших людей. У самосвідомості особистість одночасно є і суб’єктом, і об’єктом пізнання.

Самосвідомість являє собою складний психічний процес, сутність якого полягає у сприйнятті особистістю численних образів самої себе в різних ситуаціях діяльності й поведінки, в усіх формах взаємодії з іншими людьми і в поєднанні цих образів в єдине цілісне утворення – уявлення про себе, „Я-образ” або „Я-концепцію”.

„Я-концепція” як сукупність уявлень індивіда про себе, являє собою не просто продукт самосвідомості, проте і важливий фактор детермінації поведінки людини, це таке внутрішньоособистісне утворення, яке у багатьом визначає спрямованість її діяльності, поведінку у ситуаціях вибору, контакти з людьми.

У структурі самосвідомості виділяють три аспекти: 1) когнітивний - знання про себе; 2) афективний - ставлення до себе; 3) регулятивний – організація своєї поведінки відповідно до образу власного „Я”.

Через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе. Ці знання складають змістовну частину, серцевину її „Я-концепції”. Спочатку вони виступають у вигляді окремих ситуативних, нерідко випадкових образів себе, які виникають у конкретних умовах спілкування та діяльності. Далі ці образи інтегруються у більш або менш цілісне й адекватне поняття про власне ”Я”.

Проте, знання людини про себе не байдужі для неї: те, що в них розкривається, стає об’єктом її емоцій та оцінок. Переживання різних емоцій, які супроводжують процеси самопізнання, формують у людини певне ставлення до себе.

Зміст знань людини про себе і ставлення до себе з початкових етапів формування мають свій „вихід” через процес саморегулювання й самоорганізації особистістю своєї поведінки. Цей процес характеризується специфічною активністю, спрямованою на співвіднесення поведінки особистості з вимогами ситуації, очікуваннями інших людей. Обов’язковою рисою саморегулювання є постійне внутрішнє оцінювання протікання акту поведінки, яке співвідноситься з оцінюванням його іншими людьми.

З іншого боку, ”Я-концепція” має вертикальну рівневу будову. Нижчий рівень складають неусвідомлені установки, які виявляються лише у переживаннях, і які традиційно асоціюються із „самопочуттям” та емоційним ставленням до себе. Більш високий рівень – усвідомлення та самооцінка людиною окремих своїх якостей. На наступному рівні оцінки людиною окремих своїх якостей складаються у відносно цілісний образ. І на найвищому рівні сформована „Я-концепція” вписується у загальну систему ціннісних орієнтацій особистості, пов’язаних з усвідомленям нею цілей своєї життєдіяльності та засобів їх досягнення.

Знання про себе, поєднане з певним ставленням до себе, становить самооцінку особистості.

У сучасній психологічній науці розрізняють кілька видів самооцінки. Залежно від того, що підлягяє оцінюванню – окремі сторони особистості, або особистість в цілому, – розрізняють два види самооцінки: глобальну, під якою розуміють загальну недиференціойвану самооцінку особистості, й часткову, яка належить до різних властивостей особистості.

За ступенєм адекватності розрізняють два види самооцінки: адекватну та неадекватну. У свою чергу неадекватна самооцінка може бути завищеною або заниженою.

З віком самооцінка стає більш диференційованою, стають більш детальними окремі уявлення людини про себе. За даними досліджень, при порівнянні різних вікових категорій (учнів середніх класів, старшокласників та дорослих людей віком близько 30 років) виявлено, що за п’ятьма параметрами самооцінки (фізичні якості, успішності, інтелектуальний розвиток, міжособистісне спілкування та відповідальність) з віком індивідуальні варіації збільшуються. В той час як дитина оцінює себе однаково за всіма параметрами, старші респонтенти краще знають свої сильні та слабкі сторони. Це пов’язано з розширенням особистісного досвіду, і як наслідок, із збільшенням когнітиваної складності особистості. Недиференційованість самооцінки свідчить про соціальну та інтелектуальну нерозвинутість („Що скажуть про тебе інші, коли ти сам про себе нічого сказати не можеш”, – писав Козьма Прутков).

Самооцінка людини формується під впливом різних чинників. Вона завжди є результатом порівняння людиною своїх якостей з певним еталоном, зразком, критерієм. У дитинстві такими еталонами постають оцінкові судження дорослих, які згодом інтеріоризуючись, впливають на самовідношення. В міру розвитку особистості в неї формується система ”внутрішніх” еталонів, тобто власні уявлення про належні риси особи, її цінності, поведінку. У цьому разі самооцінку можна визначити за такою формулою:

Самооцінка = Я-реальне / Я-ідеальне

Я-реальне – це уявлення людини про себе на теперішній час;

Я-ідеальне – це те, якою людина хотіла б стати, орієнтуючись на власну систему цінностей.

У кожної людини є певна група людей, на норми та цінності якої вона орієнтується. Така група називається референтною. Зазвичай це може бути не одна група, а кілька – сім’я, друзі, однокласники, студентська група, клуб фанів тощо. Референтна група також може бути й уявною соціальною спільнотою – наприклад, кінозірки, політичні діячі, історичні та літературні герої. Проте і в такій формі вона має для людини реальну значущість.

Американський психолог В.Джемс пов’язує самооцінку з рівнем домагань людини:

Самооцінка = Успіх / Домагання

Великі розходження між рівнем домагань людини та її досягненнями призводить до неадекватної самооцінки.

Самооцінка значно впливає на успішність діяльності та спілкування особистості. Від неї залежить впевненість людини у власних силах та послідовність її поведінки.

Ступінь адекватності самооцінки є однією з найбільш значущих її характеристик. Про гармонійний розвиток особи свідчить адекватна або дещо завищена самооцінка. Для успішної діяльності необхідно, щоб людина оцінювала себе вище реальних досягнень, у такий спосіб мотивуючи саму себе. Занижена (нижче реальних досягнень) самооцінка свідчить про депресивність, схильність особистості до невротизації. Чисельні дослідження показали, що самооцінка безпосередньо впливає на академічну успішність. Виявлено, що не дуже здібний, проте впевнений учень може навіть краще вчитися, ніж здібний, який сумнівається у своїх здібностях. Негативна Я-концепція породжує надмірні психологічні захисти, обмежуючи коло діяльності та спілкування особистості.

Неадекватно завищена самооцінка, також може бути джерелом життєвих труднощів для її власника: зменшена критичність до себе призводить до інфантильності, безвідповідальності, неумінню планувати свою діяльність, прогнозувати її наслідки та будувати стосунки з іншими.

Підвищення самооцінки можливо за таких умов: а) наявність досягнень у діяльності; б) коли людина не боїться негативної оцінки оточуючих у разі неуспіху; в) при впевненості у доброзичливому відношенні до неї інших людей.

Тут слід пам’ятати, що, по-перше, самооцінка завжди має суб’єктивний характер, незалежно від того, чи лежать в її основі власні судження людини про себе або думка інших, власні внутрішні ідеали або культурно задані стандарти; до-друге, що в основі самореалізації лежить ПРИЙНЯТТЯ ЛЮДИНОЮ СЕБЕ ТАКОЮ, ЯКОЮ ВОНА Є.

Практичне заняття № 2

МЕХАНІЗМИ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАХИСТУ ОСОБИСТОСТІ

Мета: вивчення структури особистості за З.Фройдом, механізмів психологічного захисту особистості, їх функцій та видів, дослідження індивідуального „набору” захисних механізмів.

Теоретична частина

Структура особистості, за З.Фройдом. Механізми

психологічного захисту, їхні функції та різновиди

Структура особистості у класичному психоаналізі З. Фройда. Засновник психоаналізу австрійський психіатр З. Фройд (1856–1939) виділив у структурі особистості три підструктури: „Воно”, „Я”, та „Над-Я”.

„Воно” – це несвідоме людини, найнижча підструктура, в якій зосереджені глибинні потяги, потреби та мотиви людини. Найбільшою психічною енергією володіють два види потягів – потяг до життя, в основі якого лежать сексуальний інстинкт та інстинкт самозбереження, і потяг до смерті, який виявляється в агресії та руйнуванні значущого об’єкта.

Отже, зміст „Воно” має біологічну природу. „Воно” діє за так званим принципом задоволення, який полягає у прагненні миттєво та необмежено задовольняти імпульси, які зароджуються у глибинах організму.

„Я” – це самосвідомість особистості, сприйняття та оцінка людиною своєї власної особистості та поведінки. „Я” керується принципом реальності, який вимагає враховування об’єктивної ситуації та обмеження суб’єктивного свавілля “Воно” задля уникнення небажаних наслідків.

„Над-Я” має соціальну природу, у ньому локалізовані норми та цінності, які є результатом виховання. Основні особи, які впливають на формування цієї підструктури – батьки, вчителі, вихователі та інші значущі в житті людини люди. На формування „Над-Я” також впливають твори мистецтва та літератури. „Над-Я” постає своєрідним внутрішнім цензором, совістю, системою моральних почуттів та вимог до поведінки з супутніми з ними „заповідями” та „заборонами” („табу”). До цієї ж підструктури особистості відноситься також і „ідеал Я”. „Над-Я” керується ідеальними уявленнями, які відображають прийняття людиною норм та цінностей суспільної моралі. Установки „Над-Я” можуть і не усвідомлюватися особистістю, проте вони ніколи не втрачають свого потенційного впливу, який зазвичай виступає у формі обмеження автономії ”Я”.

Система життєво важливих потреб людини, що складають зміст „Воно”, постійно вимагають задоволення і несвідомо скеровує психічну активність людини, регулюючи її психічні процеси та стани. Потяги борються за вихід на рівень свідомості з тим, щоб через відповідну поведінку розрядити свою енергію. Зазвичай ці неусвідомлені потяги знаходяться у стані конфлікту з моральними установками, тому між „Воно” та „Над-Я” існують постійні та неминучі суперечності, які особистість роз’вязуює за допомогою свого“Я”, спираючись на принцип реальності.

Якщо „Я” надмірно піддається тиску з боку „Воно” і визнає вимогу насолоди, що супроводжується порушенням норм моралі (вимог з боку „Над-Я”), то згодом слідує покарання у вигляді докорів сумління, самозвинувачення, каяття та почуття сорому.

Проте, коли конкретний потяг не пропускається у свідомість через цензуру з боку „Над-Я”, його нерозряджена енергія, іноді дуже велика, створює напруження у всій сфері несвідомого. Стани незадоволеності собою, тривожності та неспокою, які часто супроводжують людину, являють собою емоційно забарвлене відображення у свідомості людини нерозв’язаних конфліктів між „Воно” та „Над-Я”.

Форми проникнення витіснених потягів у поведінку з метою часткової розрядки накопиченої енергії можуть бути не руйнівними для особистості (сновидіння, фантазії, жарти, обмовки, описки, помилки, дивна поведінка, забування тощо), а можуть бути і досить корисними (сублімація сексуальної енергії у художній, науковій та громадській діяльності). Проте часто енергія витіснених потягів виявляється настільки великою, а цензура настільки жорсткою, що конфлікт між „Воно” та „Над-Я” не знаходить адекватного роз’вязання. Сили людини виснажуються від постійної внутрішньої боротьби, поведінка дезорганізувується, витіснені потяги виявляють себе у симптомах хвороби.

Саме із спроби пояснити природу неврозів народилася теорія З. Фройда. Психоаналіз як практика лікування та психологічної допомоги якраз і полягає у тому, щоб, застосовуючи спеціальні прийоми, дати людині усвідомити витіснені потяги, відкрити їм доступ до свідомості.

Отже, „Я” знаходиться у досить складному становищі, тому що пригнічується фактично з двох сторін. З одного боку, на нього тиснуть сексуальні та агресивні імпульси, які вимагають миттєвого задоволення. З іншого боку, на нього здійснює вплив „Над-Я”, яке вимагає виконувати свої приписи. Якщо додати до цього актуальну реальну ситуацію, яка може бути складною і тому також пригнічувати „Я”, то психоаналітична картина особистості постає у досить драматичних тонах.

Проте ситуація постає у зовсім іншому світлі, якщо розглядати зріле, добре розвинуте „Я”, не спотворене дитячими та невротичними порушеннями. Таке зріле „Я” постає інстанцією перевірки та остаточного прийняття рішення, яка розслідує конфлікти, які витікають з вимог „Воно” та „Над-Я”, що періодично повторюються. „Я” пробує те чи інше компромісне рішення, в результаті чого або підтверджує або відкидає його. Рішення приймається цілком свідомо.

Завдяки цьому виконання інстинктивного бажання або приписів „Над-Я” може бути відтерміновано або перенесено на майбутнє. Компроміс досягається також і шляхом часткової відмови від бажання або часткового його задоволення у соціально прийнятній формі, тобто у „сублімованому” вигляді. При таких сприятливих обставинах потенціали „Воно” повністю знаходяться у розпорядженні „Я”. У зв’язку з цим “Я” відчуває себе дієвим та збагаченим, оскільки усвідомлені ним еротичні, почуттєві та пристрасні пориви інтегровані в „Я”.

Зріле, здорове „Я” також автономне і по відношенню до „Над-Я”, оскільки воно свідомо вирішує, чи має смисл дотримуватися у даній конкретній ситуації відповідного „табу”. Крім того „Я” вирішує питання про доцільність прийняття тих чи тих упереджень та можливості їхньої критичної перевірки. Тим самим стає можливим перетворення упередження у свідоме переконання.

„Я”, „Воно” та „Над-Я” зрілої особистості чітко відокремлені одне від одного і не втягнуті у конфлікти, характерні для дитини та невротика. „Я” в якості стрижня особистості упродовж життя підлягає багатьом змінам внаслідок того, що йому доводиться засвоювати обширні області, що належать „Воно” та „Над-Я”. Як зазначав З. Фройд, там, де було „Воно”, постало „Я”. У зрілої особистості „Над-Я” перестає знаходитися зверху „Я”, а розташовано швидше поруч з „Я”.

Дану структуру можна представити у вигляді вершника на коні. Недосвідчена у мистецтві верхової їзди дитина буде підпорядковуватися коню, в той час як умілий вершник використає силу коня в своїх інтересах. Якщо вершник уміє керувати конем, тоді сили його „Я” збільшується шляхом присвоєння частини сили коня, в іншому випадку вершник (”Я”) зазнає поразки, відчуває себе безсилим, слабким, повністю відданим на свавілля самого коня („Воно”).

Механізми психологічного захисту. Механізми психологічного захисту – це прийоми, завдяки яким людині вдається залишатися здоровою особистістю в умовах, коли вона не може задовольнити всіх своїх бажань та потреб. Це специфічні прийоми, якими „Я” намагається врегулювати конфліктні імпульси між „Воно” та „Над-Я” так, щоб потяги „Воно” були задоволені і про цьому не порушувалися моральні норми..

Перший, хто спостерігав деякі з цих процесів і дав їм назву, був З. Фройд. Вибір терміну „захист” відображає два аспекти його мислення. По-перше він захоплювався військовими метафорами, порівнюючи психологічні дії з армійськими тактичними маневрами, з компромісами при рішенні різних військових завдань, з битвами, які мають неоднозначні наслідки. По-друге, коли З. Фройд уперше зіткнувся з найбільш драматичними прикладами того, що ми зараз називаємо захистами, (насамперед, витіснення), він побачив ці процеси діючими в їх захисній функції.

Вчення про захисні механізми розвивала А.Фройд. У 1939 році вийшла її книга „Я та захисні механізми”. За А. Фройд, основна функція захисних механізмів – прагнення уникнути чи оволодіти тривогою, що дозволяє зберігати особистість цілісною в умовах будь-якої зовнішньої або внутрішньої загрози.

Сучасний психоаналіз вважає, що механізми психологічного захисту виконують багато корисних функцій, зокрема:

1) Вони виявляються як здорова творча адаптація особистості та продовжують діяти протягом всього життя.

2) В тих випадках, коли їх дія спрямована на захист власного „Я” від якої-небудь загрози, їх можна дійсно розглядати як „захисти”, і тоді їхня назва виправдана.

Особистість, чия поведінка виявляє (маніфестує) захисний характер, несвідомо прагне виконати одне з таких завдань:

1) уникати тривоги, або оволодіти нею;

2) зберігати самоповагу, підтримати сильне, позитивне, несуперечливе почуття власного „Я”.

Чим розвинутіше особистість, тим більше різноманітних механізмів захисту вона має у своєму розпорядженні.

Заперечення – ігнорування потенційно травмуючої інформації. Коли реальна дійсність для людини досить неприємна, вона „закриває на неї очі”, заперечує її існування або намагається зменшити серйозність загрози. Одна з найпоширеніших форм такої поведінки – це неприйняття, заперечення критики на свою адресу, ствердження, що те, що критикується насправді не існує. У деяких випадках заперечення відіграє позитивну роль: коли людина серйозно захворіла, вона заперечує це, тим самим знаходить у собі сили боротися за життя.

Проекція – цей механізм полягає у тому, що власними якостями (зокрема, негативними) людина неусвідомлено наділяє іншу особу, причому, як правило, у збільшеному вигляді. Всі люди мають властивості та риси, які вони у собі не помічають. Це процес, в результаті якого внутрішнє помилково сприймається як те, що відбувається ззовні. Тут спостерігається недостатнє психологічне розмежування власної особистості та оточуючого світу. Проекція у своїх згубних формах пов’язана з нерозумінням інших та завдає шкоду міжособистісним стосункам. Найчастіше ігноруються у собі та приписуються іншим такі якості як заздрість, кар’єризм, переслідування. У своїх зрілих та сприятливих формах проекція лежить в основі емпатії.

Витіснення – ( мотивоване забування) на відміну від заперечення, яке здебільшого відноситься до інформації, що надходить ззовні, витіснення відноситься до блокування з боку „Я” внутрішніх імпульсів. У цьому разі неприємні визнання самому собі та відповідні переживання ніби витісняються із сфери свідомості, не впливаючи на реальну поведінку. Найчастіше придушуються ті думки та бажання, які суперечать засвоєним самою ж людиною моральним нормам та цінностям. Відомі випадки забування, які не супроводжуються вираженими психічними розладами та ззовні важко пояснюються, є прикладами активної роботи несвідомого механізму витіснення.

Раціоналізація – це засіб розумного виправдання будь-яких вчинків та дій, які суперечать моральним нормам і викликають неспокій. Виправдання вчинку відбувається зазвичай вже після його скоєння. Найбільш типові прийоми раціоналізації: а) виправдання свого небажання щось робити своєю нездатністю це робити (суб’єктивні причини); б) виправдання небажання робити щось „об’єктивними причинами”.

Реактивне утворення – перетворення негативного афекту у позитивний або навпаки. Іноді людина може приховувати від самої себе свої справжні мотиви поведінки шляхом його витіснення і, водночас, свідомо підтримувати мотив протилежного типу: несвідома неприязнь до учня може виражатися у підкресленій увазі до нього, дріб’язковій опіці. Цей механізм захищає людину від усвідомлення нею амбівалентності своїх почуттів, від усвідомлення того, наприклад, що вона може бути дуже прив’язана до людини, яку зневажає, любити того, кого свідомо ненавидить або відчувати ворожі почуття до друзів та близьких родичів.

Зміщення – переорієнтація емоції, потягу, стурбованості чимось з першопочаткового об’єкту на інший. Класичним є сюжет, коли чоловік, який зазнав агресивного тиску з боку керівника, прийшовши додому, накричав на дружину, яка у свою чергу, відлупцювала дітей. Діти побили пса, який нагавкав на перехожого. Позитивні види зміщення переводять агресивну енергію у трудову активність (наприклад, у збудженому стані людина виконує величезний обсяг домашньої роботи).

Регресія – захист на травмуючу ситуацію, коли людина використовує дитячі моделі поведінки або повертається до більш ранніх стадій життя, до минулого досвіду, коли вона себе комфортно почувала. Наприклад, після досягнення певного рівня людина зісковзує до старих звичок або у хворобу, оскільки не витримує стресу, пов’язаного з розвитком. Або після чвар із кимось людина відновлює дружбу з давнім знайомим, з яким вже давно були припинені стосунки.

Компенсація – подолання фрустрації шляхом надмірного задоволення в інших сферах. Брак любові може компенсуватися матеріальним збагаченням, професійними досягненнями або владою. Фізичні вади можуть компенсуватися інтелектуальним розвитком. Недостатня успішність у навчанні – позицією „улюбленця” у групі однолітків або неформального лідера поза класом. Різновидом компенсації є гіперкомпенсація, коли людина докладає величезні зусилля щоб досягнути успіху саме у цій галузі, в якій вона відчуває свою неповноцінність.

Сублімація - це перетворення сексуальної енергії „Воно” у продукти творчої діяльності.