Тема 4 механізми регулювання землекористування

4.1. Суспільні групи інтересів, що регулюють землекористування

Рішення у сфері землекористування в умовах ринкового суспільства визначається взаємодією зацікавлених сторін (фірм, установ, осіб). Згідно з класифікацією FAO виділяють наступні групи зацікавлених сторін:

• міжурядові організації, які планують збереження і гармонійний розвиток певної території, наприклад, міжнародного річкового басейну, фітогеографічного регіону;

• національні чи федеральні уряди мають стратегічні інтереси, такі як фізична надійність всієї землі, зайнятих людиною природних територій; декларування безпечності харчових продуктів для експорту чи внутрішнього використання; інтенсивність розвитку; отримання робочих місць приїжджи­ми з інших частин країни; контроль цінних корисних копалин чи іншої промисловості, залежної від земельних ресурсів, торгівля;

• регіональні та місцеві органи влади мають пряму відповідальність за добробут населення у межах адміністративних границь і сприяють або протистоять сільському розвитку (наприклад сприяння екотуризму), але в цілому прагнуть підняти рівень доходів населення за час їх адміністративного функціонування;

• неурядові організації, проголошують одну або декілька особливих цілей. Це можуть бути цілі суспільного інтересу, такі як піклування про збереження природних та історичних цінностей. Наукові інтереси неурядових організацій охоплюють довготривалі наслідки змін покриву землі і змін землекористування. Масові неурядові організації спрямовують свою діяльність на сталий розвиток певної території чи збереження довкілля від негативних впливів господарювання. Релігійні неурядові організації торкаються духовного та соціального добробуту сільського та приміського населення або ж збереження святих місць;

• індивідуальні власники, які мають документ, що засвідчує право власності на великі ділянки землекористування, зацікавлені в дотриманні прав власності;

• давно існуючі сільські громади з колективною та індивідуальною влас­ністю на землю, яка є або мусить бути достатнього розміру, щоб забезпечити необхідні засоби для існування;

• безземельні люди або автономні групи мігрантів, які постійно або тим­часово, проживають на ще незайнятих землях, чи на землях із низьким коефі­цієнтом використання (незаконні поселення на незайнятій землі, користу­вання продуктами лісу, рибальство і т. д.) або ті, хто бажають знайти роботу на заводі або фабриці в сільській чи приміській зоні;

• міські жителі або туристи, які сподіваються на комфортність сільських рекреаційних територій;

• корінні жителі регіону, які бажають зберегти життєві традиції і права власності на землю, використовують свої законні чи заявлені територіальні права згідно періоду, визначеного ними самими.

4.2. Державне регулювання землекористування

Уряд може використати свою владу для впливу на рішення щодо землекористування, застосовуючи різні важелі (податкова система). Оподаткування може застосовуватись для різних цілей, таких як: заохочення використання землі, досягнення екологічних цілей та охорони земель, сприяння зміні власності, прихильне ставлення до окремих типів інвестування тощо. Уряд також може застосувати владу щоб придбати землі для різних цілей: доріг, збереження цінних ландшафтів, розвитку ресурсів.

Найбільш розповсюдженим інструментом контролю землекористування є зонування (розподіл земель на певні райони (зони)).

Оскільки зонування встановлює розділення різних користувачів землі, воно сприяє усуненню багатьох негативних ефектів, які є результатом фізичної взаємозалежності виробництва і споживання. Інший вид контролю — встановлення обмежень для забудовників (тобто будівельні і житлові кодекси), які регулюють спо­рудження і утримання будівель.

Введення податку на землю має на меті зробити перший крок у напрямку інтегрованої, сталої системи менеджменту відходів в ЄС, забез­печити наміри виробників і споживачів платити повну вартість за розташу­вання їх відходів на землі для покращення довкілля. Проте досвід показує, що податок все ж не виконує усіх цілей, особливо при повторній переробці і зменшенні побутових відходів.

Державний контроль за використанням і охороною земель в Україні здійснюється радами народних депутатів, Державним комітетом земельних ресурсів.

Існуюча різниця в управлінських повноваженнях органів виконавчої влади (Мінекології, Держкомзему, Мінагрополітики) та органів місцевого самоврядування свідчить про необхідність вдоскона­лення управління земельними ресурсами на рівні держави, районів, областей, міст, сіл, селищ з одного боку та міністерств і відомств з питань раціонального використання й охорони земель - з іншого.

Спробу розмежування управлінських функцій зроблено в новій редакції Земельного Кодексу України. Зокрема, передбачено віднести до компетенції органів державної влади (Кабінет Міністрів України, Мінекології та природних ресурсів, Держкомзем, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації) функції з управління землями, що перебувають у державній власності. До компетенції органів місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські, районні та обласні ради) віднесено функції управління землями комунальної та приватної власності в межах їх утворень.

Так, згідно зі ст. 116 п. 5 Конституції України Кабінет Міністрів України здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є земля, що перебуває у власності територіальних громад. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що знаходиться в комунальній власності.