3.6. Земельні правовідносини

3.6.1. Зміст права власності на землю в Україні

Право власності - первинне суб’єктивне право, що безпосередньо випливає із закону. Суб’єктивне право власності закріплює за його власником економічну владу над належним йому майном - землею й іншими природними ресурсами. Право власності на землю припускає можливість власника, на свій розсуд, використовувати належну йому земельну ділянку в межах, установлених законом.

Найбільш важливі положення, які сто­суються регулювання відносин з приводу власності на землю, закріплені у ст. 13 Конституції України, де висвітлено принцип набуття і реалізації права власності на землю громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно із законом.

В Україні право доступу до придбання землі є регульованим і означає, що не кожна фізична або юридична особа може вільно придбати у власність земельну ділянку, оскільки згідно зі ст. 14 Конституції України підстави і порядок набуття права власності на землю мають бути визначені законом.

Традиційно ж у практиці і теорії земельного права під поняттям «право власності на землю» розуміється суб'єктивне право, що включає в себе тріаду правомочностей: володіти, користуватися і розпоряджатися землею й іншими природними ресурсами.

І. Право володіння землею - це заснована на законі можливість фактич­ного утримування земельної ділянки чи певної її частини з земельного фонду України. Володіти землею, може і не власник, але тільки відповідно до закону.

Володіння землею здійснюється шляхом перенесення на місцевість проектів землеустрою із закріпленням меж земельної ділянки в натурі.

У правових системах країн ЄС, США, деяких інших держав право володіння землею включає в себе чотири елементи:

• право на вільний доступ до придбання землі;

• право на зайняття землі;

• право на абстрактне володіння землею, тобто без зайняття;

• право виключного володіння (право не допускати інших осіб на землю).

У країнах з ринковою економікою кожна фізична або юридична особа

має необмежене юридичне право придбання землі або нерухомості, якщо для цього є власні кошти або можливість одержати позику.

Власник земельної ділянки зможе реалізувати свої права повною мірою за умови створення належних юридичних гарантій щодо виключного воло­діння землею. Право виключного володіння землею є невід'ємним у концеп­ції римського права власності на землю і ефективно здійснюється в країнах з розвинутими ринками землі.

2. Право власника використовувати земельну ділянку – це визначена законом можливість господарської й іншої експлуатації землі, вилучення її корисних властивостей і використання її для задоволення потреб суспільства.

У західноєвропейських правових системах використання землі власником розуміється як право:

• споруджувати будівлі;

• використовувати для себе всі природні ресурси на поверхні землі (дерева та інші рослини, водні об'єкти, диких тварини тощо);

• мати будь-який зиск від абстрактної вартості, пов’язаної із землею (сонячне Проміння, «право на простір» — дозволені квоти міської забудови, що виникають в результаті територіального планування чи зонінгових правил, кредити та субсидії для сільського господарства, що розраховуються відпо­відно до площі угідь);

• використовувати ресурси, що є під землею в межах земельної ділянки: мінерали, нафту, газ та підземні джерела води.

3. Право власника на розпорядження землею також не зазначено в чинному земельному законодавстві Україні. Право розпорядження землею - це при­пустима законом можливість визначати юридичну долю цього об'єкта (продавати, віддавати, передавати у спадщину, обмінювати).

Розпорядження землею може виражатися в трьох основних формах:

• зміна фактичного стану землі (земельної ділянки), що спричиняє зміну її юридичного статусу. Наприклад, освоєння земельної ділянки під городи спричиняє присвоєння цій ділянці статусу сільськогосподарського угіддя;

• зміна правового режиму земель;

• зміни в складі осіб, що є власниками земельних ділянок. Це може бути, по-перше, процес надання земельних ділянок у власність, оренду і користування, здійснюваний з дотриманням установлених процедур; по-друге, процес вилучення земельних ділянок; по-третє, процес обміну земельних ділянок між суб'єктами права власності.