Висновки

Іронія, поряд із гумором та сатирою, є рівноправною формою складного комізму. Для неї, як і для комічного в цілому, характерні такі ознаки: наявність певного протиріччя; здатність викликати у суб’єкта певну реакцію – сміх; соціальний характер. Особливістю власне іронічного вербального вираження є співіснування прямого смислу та імпліцитного, що суперечить прямому.

Мовознавчий підхід до явища іронії класифікує її на: іронію-слово, іронію-речення, та іронію-текст. Відповідно до цих структур варто виділяти й рівні реалізації іронії. Лексичний та словотвірний, які оперують словом та синтаксичний в структурі речення й тексту.

Літературознавчий погляд на іронію передбачає залучення до засобів її вираження таких явищ як: епітет, порівняння, метафора та перифраз. Їх доцільно маркувати іронічними та розглядати на рівні синтаксису.

Іронія – це відображення прихованого значення, що відрізняється, або є протилежним до явного, мовними засобами (мовна іронія) або ситуаціями твору (екстрамовна іронія). Мовна іронія включає два типи: ситуативна іронія – явний тип іронії, що реалізується у мікро- і макроконтексті, і асоціативна іронія – прихований тип іронії, що реалізується переважно в мегаконтексті. Таке розуміння іронії дало змогу виявити діапазон аналізу мовних засобів її реалізації від лексичного рівня до синтаксичного й текстового, довести, що іронія  – явище значно складніше, глибше й змістовніше.

У самому змісті поняття “іронія” закладено поєднання непоєднуваного: серйозних речей, переважно соціального спрямування, з комічним підтекстом. Природа цього явища диктує найпоширеніші засоби його реалізації.

Активно іронія реалізується на усіх мовних рівнях. На рівні синтаксису іронічний смисл може створюватись через звʼязок із контекстом.

Важливу роль у реалізації іронічного ефекту мають порівняльні конструкції, які виражають ставлення автора до об’єкта висміювання через зіставлення його з іншими.

На синтаксичному рівні іронію яскраво виражають явища парцеляції й сегментації. Основною функцією сегментації у створенні іронічного ефекту, як і парцеляції, є експресивне виділення приєднувальної конструкції.

Продуктивними репрезентантами іронічного смислу є синтаксичні транспозиції, побудовані на антифразисі, який передбачає заперечення чого-небудь шляхом ствердження.

Засобами реалізації іронічної позиції автора є лексико-синтаксичний алогізм й парадокс. Алогізм передбачає логічноу несполучуваність різноманітних членів речення. Парадокс, як різновид алогізму, судження, де присудок суперечить підмету або означення означуваному, що створює іронічний контекст.

Іронія може виражатись у діалогах та прямій мові. У структурі речення іронія досягається через зіставлення членів речення в простому та компонентів у складному реченні.

Усі речення й висловлювання, через які виражено іронічний смисл, побудовано переважно за таким правилом: спочатку зображено ситуацію, а потім виражено ставлення до неї. Отже, використання саме зазначених синтаксичних конструкцій зумовлене їхніми сутнісними характеристиками, потенційно закладеними в їхні можливості.