Питання 29

Джерела пізнання

Органи почуттів - зір, слух, дотик та ін - це єдині «ворота», через які в нашу свідомість можуть проникати відомості про навколишній світ.

Чуттєве пізнання (або споглядання) здійснюється в трьох основних і взаємозалежних формах - відчуття, сприйняття і представлення.

Елементарної формою чуттєвого пізнання є відчуття - чуттєвий образ окремих сторін, процесів, явищ дійсності. Це результат окремих впливів реальності на органи чуття. Взаємодіючи в свідомості людини, різноманітні відчуття формують цілісний чуттєвий образ дійсності - сприйняття. Основні особливості сприйняття-предметний характер, константність і свідомість. Представлення - це опосередкований цілісний чуттєвий образ дійсності, що зберігається і відтворюється у свідомості за допомогою памяті.

Для чуттєвого (перцептивного) пізнання характерне відображення зовнішнього світу в наочній формі, відображення переважно зовнішніх сторін і звязків. Значення почуттєвого відображення в розвитку пізнання надзвичайно великий, навіть якщо враховувати тенденцію значного зростання ролі мислення, абстрактно-обєктів ідеалізованих в сучасній науці.

Питання 30

Новий час -- це історико-культурна система, що склалася та існувала з початку XVII ст. до 80-х pp. XIX ст. у Західній Європі й Північній Америці. Ця система -- неповторне поєднання цивілізаційних, економічних, соціальних, політичних, культурних явищ, історичних форм життя людини. У XVII--XIX ст. новоєвропейська цивілізація досягає розквіту, реалізує закладені у ній можливості. З кінця XIX ст. розпочинається період переосмислення та критики ідей і цінностей Нового часу.

XIX ст. майже повністю вкладається у другий період нової історії. Хронологічні межі цього періоду - - 1789--1880 pp. Це доба ствердження капіталістичної формації в усій Європі. Вирішальну роль у цьому процесі відіграла Велика Французька революція 1789--1799 рр. і правління Наполеона Бонапарта (до влади Наполеон прийшов у 1799 р. -- у цьому році він був обраний першим консулом. З 1804 до 1815р. Наполеон -- імператор Франції). У державі Наполеона економічна, політична і правова системи буржуазного суспільства набули своїх класичних форм. Ці форми у ході наполеонівських війн нав?язувалися іншим державам або переймалися ними добровільно. Відбувається промисловий переворот, виникає механізоване виробництво, різко прискорюється економічний розвиток Європи й Північної Америки. У середині XIX ст. загострюються класові й національні суперечності, що призводить до революцій 1848--1849 pp., цілої низки внутрішньоєвропейських війн, громадянської війни у США (1861--1865). У 80-ті pp. XIX ст. в Європі встановлюється політична стабільність, яка зберігалася до першої світової війни (1914--1918).

У XIX ст. продовжується бурхливий розвиток науки. У літературі й мистецтві виникають такі стилістичні напрями, як романтизм, імпресіонізм та постімпресіонізм. Міцно стверджується в літературі й образотворчому мистецтві творчий метод реалізму.

Розвиток європейської цивілізації у другий період Нового часу поєднує еволюційні й революційні моменти, повільне накопичення певних явищ та різкі болісні стрибки, що спричиняли перевороти в економіці, політиці, культурі.

Новий час характеризується подальшим розвитком капіталістичних відносин. На відміну від Середньовіччя державна влада тепер не залежала від церковної, безпосередньо не підпорядковувалась їй. Ця ситуація певною мірою пояснює основний напрям зусиль передових філософів і соціологів названої епохи, зокрема їх боротьбу проти церковників, релігії, схоластики. Основні зусилля мислителів були спрямовані на захист віротерпимості, свободи совісті, звільнення філософії від впливу теології. В цій боротьбі використовувалися й надбання попередньої філософської думки, зокрема вчення Демок-ріта і Епікура, ''теорія двох істин'' та ін. Основною особливістю філософії Нового часу була її орієнтація на науку як найвищу цінність.

Вивчаючи філософію Нового часу, треба врахувати, що на її зміст впливали як специфіка суспільного життя і наука цієї епохи, так і філософські традиції, оскільки, будучи викликаною до життя об'єктивними чинниками, вона (філософія) набуває відносної самостійності й розвивається за своїми внутрішніми законами.

Важко переоцінити вплив на передову тогочасну філософію науки, зокрема, досвідно-експериментальних досліджень природи і математичного осмислення їх результатів. Видатні філософи цієї епохи нерідко були великими природодослідниками й математиками (Р. Декарт, Г.В. Лейбніц), а деякі природодослідники були авторами важливих філософських ідей. Особливий вплив на філософію здійснювала механіка, яка була на той час зразком експериментально-математичної науки, що прагнула повністю пояснити рух тіл, включаючи й небесні тіла.

У новий час філософія за традицією ототожнювалася з метафізикою в арістотелівському її розумінні, тобто визнавалася ''першою філософією'', умоглядною наукою про найзагальніші принципи буття і знання. Метафізика Нового часу почала доповнюватися природничонауковим змістом. Завдяки цьому вонадосяглазначнихуспіхіву сфері математики, фізики, інших спеціальних наук. У передових мислителів розглядуваної епохи метафізика виражала гармонійну єдність умоглядно-раціонального мислення і експериментальної практики, а також і ту ініціативу, котра, як правило, належала тоді саме умоглядно-теоретичному компоненту, а не досвідному елементові науково-філософського знання'. І до аналогічних гіпотез змушені були звертатися і ті мислителі, які абсолютизувавши раціоналістично-дедуктивний метод пізнання, відривали мислення від чуттєвого досвіду, матеріального світу, існуючого способу виробництва, державного устрою, політичної ідеології, права і судочинства, релігії, мистецтва, моралі.

Виникнувши в Англії (Дж. Локк), просвітницька ідеологія набула широкого поширення у XVIII ст. у Франції (Ш.Л. Мон-теск'є, К.-А. Гельвецій, Вольтер, П.А. Гольбах). У другій половині XVIII і на початку XIX ст. ідеологія Просвітництва поширилась і розвивалася в багатьох країнах Європи і США.

На відміну від ренесансних мислителів, які дивились на античну спадщину не тільки з повагою, а й знизу вгору, "нові" європейці оцінюють античність вже з висоти досягнень більш як тисячолітньої християнської цивілізації, досягнень, що включали в себе на початок "століття геніїв" (XVII н.е.) геліоцентризм, відкриття Нового Світу, кругосвітні подорожі, мануфактурне виробництво, винахід пороху, друкарства, компаса і ще багато чого іншого.

Наукові відкриття Галілео Галілея у сфері астрономії і, головним чином, механіки, дали змогу їхньому авторові вперше в історії людської думки сформулювати поняття об'єктивного й не антропоморфного закону природи. Звід законів Природи є книгою Божественного утвору, що її Галілей протиставив, розвиваючи в нових умовах концепцію "двох істин", книзі Божественного одкровення. У той час як Священне Писання пристосоване до розуміння навіть неосвічених людей, читати "велику книгу Природи" неможливо без спеціальної підготовки. Читач повинен знати мову математики і вміти кваліфіковано ставити запитання Природі; останнє становить мистецтво експерименту.

На початку нової європейської філософії піднімається колоритна фігура Френсиса Бекона. І по своїх намірах, і в дійсності, Бекон грав у філософії роль реформатора. Проголосивши принципово нову орієнтацію й значимість філософії, Бекон у розумінні якщо не завдань, то обсягу її компетенції примикав до класичної античної традиції, одночасно надаючи цьому поняттю й те широке значення наукового знання взагалі, яких надовго вкорениться в англо-саксонському побуті. Він включав у філософію майже всю сукупність наук і бачив її завдання у вивченні як природи, так і людини з деякої методологічно єдиної точки зору. Натурфілософія Відродження поряд з міцною традицією англійського номіналізму й емпіризму підготувала ґрунт для бекінівської філософської реформації. Його філософія була продовженням натуралізму Відродження, але він разом з тим звільняв від пантеїзму, містицизму й різних марновірств. Продовженням і разом з тим його завершенням.

Представником ще одного плину у філософії Нового часу - раціоналізму був французький філософ Рене Декарт. Він стверджував, що наукове знання, що володіє логічними властивостями, досяжно за допомогою розуму, що виступає як його джерелом, так і властиво критерієм істинності. Звертання до розуму, як до єдиного наукового джерела знання, привело раціоналіста Декарта до висновку про існування вроджених ідей. Декарт, будучи одним з основоположників "нової філософії", був засновником картезіанства, був глибоко переконаний, що на істину "... натрапить скоріше окрема людина, чим цілий народ". При цьому він відштовхувався від "принципу очевидності" при якому всяке знання повинне було перевірятися за допомогою природного "світла розуму". Це припускало відмову від всіх суджень прийнятих на віру ( наприклад звичаї, приклади, як традиційні форми передачі знань.

Нова орієнтація привела до того, що практичне життя людини набувало характеру динамізму й організованості, тому вже вимагало наукового обґрунтування, а виробництво -- технічного оснащення. Життя вимагало раціоналізації діяльності та освічених людей, наука одержала могутній стимул до розвитку, стала важливим компонентом культури, найвищою цінністю, а освіченість -- мірилом культури особистості і її суспільної значимості. Разом з тим із виходом на історичну арену нових соціальних сил, нових ідеалів та принципів на всі сфери суспільного життя і діяльності людей розповсюджуються принципи вигоди і утилітаризму як виправдання й обґрунтування активності та необхідності мобілізувати для цього всі потенції і сили людей та суспільства. Переконання в тому, що, зживши невігластво і просвітивши людей, тільки і можна привести їх до справді моральної досконалості, сприяло раціоналізації і такої суто "людської" сфери як мораль, яка послідовно раціоналізувалася в Новий час майже усіма мислителями, включаючи Ф.Бекона, Р.Декарта, Б.Спінозу, Г.Лейбніца та інших. Можна говорити, що на цих же висхідних принципах будується і більшість соціально-філософських і політичних концепцій: намагання пояснити основу і підвалини суспільства, входячи із уявлень про розумність, природність цих підвалин. Сумнівність таких суджень очевидна, але на той час вони були досить дієвими, бо підкреслювали нерозумність існуючих феодальних порядків, а, відповідно, і їх незаконність, що і підтвердилося буржуазними революціями, зокрема, в Франції.

Теорія суспільного договору. Автором цієї теорії став Ж. Руссо. На його думку державі надаються лише ті повноваження, котрі їй надали "громадяни, що домовилися". Держава має знайти таку форму співжиття людей, яка спільними зусиллями захищає особистість та її власність, створює асоціацію, в якій кожний (будучи з усіма і водночас підкоряючись тільки собі) вільний так само, як і в недержавному об'єднанні.

Соціально-економічна теорія передбачає, що держава стала результатом прагнення людини до покращення соціально-економічних умов.

Психологічна концепція передбачає, що виникнення держави пов'язане з особливостями людської особистості, а саме, що людська психологія передбачає утворення угрупування суспільного типу, що згодом призводить до утворення продержавного устрою.

Вся політична система Джона Локка базується на теорії суспільного договору, який людство уклало для захисту своїх невід ємних прав і свобод, у першу чергу права на власність.

”Для створення гарантій природних прав і законів, - вважав Локк, - люди відмовились від права власноручно забезпечувати ці права і закони. В результаті суспільної угоди гарантом природних прав і свобод стала держава, що має право видавати закони, озброєні санкціями , використовувати сили суспільства для втілення цих законів, а також відати відносинами з іншими державами.”“Держава на його думку, має отримати рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо, щоб досягти головної мети політичного співтовариства: збереження та реалізації громадських інтересів людей на життя, здоровя, свободу володіння власністю.”

Як пише Локк: ”Добровільна згода дає політичну владу правителям на благо їх підданих, щоб забезпечувати їм володіння і користування їх власністю.”

Проте, різні дослідники не одностайні у думках про те, чи вважав Локк суспільний договір історичним фактом, чи використовував його лише як раціональну схему.

У міру того, як в надрах феодалізму поступово розвиваються товарно-грошові відносини і складаються зачатки капіталістичного виробництва, назріває потреба у новому баченні світу. Феодальні привілеї, станові кордону, як і численні бар'єри між феодальними королівствами і князівствами, виявляють свою несумісність із розвитком капіталістичної промисловості і торгівлі. Звільняючись від пут феодальних відносин, людина прагне до самоствердження, до усвідомлення самого себе, до більш вірного розуміння свого місця у світі.

З цим прагненням пов'язана нова епоха культури - епоха європейського Відродження або Ренесансу. Хоча філософи Ренесансу (ХIV-ХVII ст.) І вважали, що просто відроджують інтерес до античної філософії і науці, вони, часто того не бачачи, створювали новий світогляд. Для християнства і середньовіччя єдина творча сила - бог. Навіть людина, що володіє богоподібної душею, лише черв'як земний. Зароджується капіталізм розвивав ініціативу і активність особистості, і мислителі Відродження ставили в центрі світобудови людини, підкреслюючи, що саме людина є головною фігурою і вищим суддею свого розумного і доцільного. Звідси й інтерес до людської гідності, до свободи і розуму людини. Поступово звільняючись від авторитету середньовічної філософії, мислителі епохи Відродження створюють антропоцентрістское (від грец 2. 0 antropos-чоловік) світогляд, вітаючи і обгрунтовуючи гуманізм та індивідуалізм.

Найважливішою відмінною рисою світогляду епохи Відродження виявляється його орієнтація на мистецтво. Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження - епохою художньо-естетичної. І якщо в центрі уваги античності була природа, космос, в середні віки - бог і пов'язана з ним ідея спасіння, то в епоху Відродження в центрі уваги опиняється людина.

В епоху відродження, як ніколи раніше, зросла цінність окремої людини. Ні в античності, ні в середні століття не було такого пекучого інтересу до людини у всьому різноманітті його проявів. Вище всього в цю епоху ставиться своєрідність і унікальність кожного індивідуума. Витончений художній смак скрізь вміє розпізнати і оцінити це своєрідність. Оригінальність, несхожість на інших стає тут найважливішим ознакою великої особистості.

Саме епоха Відродження дала світу цілу плеяду видатних індивідуальностей, великих гуманістів, що володіють яскравим темпераментом, всебічної освіченістю, що виділялися серед інших своєю волею, цілеспрямованістю, величезною енергією. Але філософія Відродження була перехідним ступенем до філософії зрілого буржуазного суспільства. У ХVII-ХVIII ст. розпочався наступний період у розвитку філософії, який прийнято називати філософією Нового часу. У цей час внаслідок інтенсивного розвитку промисловості, мореплавства, торгівлі та великих географічних відкриттів потік інформації різко зріс, у результаті чого колосально розширився кругозір європейських учених. Завдяки великим відкриттям М. Коперника (1473-1543), Г. Галілея (1564-1642) та І. Кеплера (1571-1635) виникає нове природознавство. Його відмінна риса - з'єднання теорії, сформульованої на мові алгебри і геометрії, із заздалегідь запланованим спостереженням і експериментом. Швидко розвиваються нові галузі природознавства - механіка, фізика, хімія, біологія експериментальна. Чим більше накопичується складних наукових проблем, тим гостріше відчувається потреба у філософському аналізі знань - у загальній методології пізнання. Разом з тим нові знання докорінно змінюють наукову картину світу. Пізнання стає центральною проблемою філософії, а його відношення до досліджуваних матеріальним предметів - стрижнем нових філософських напрямів. Цей період у розвитку філософії отримав назву гносецентрістского (від грец. Gnosis - знання, пізнання). Один з таких напрямків раціоналізм (від лат. Ratio-розум) - висуває на перший план логічні підстави науки. Головним джерелом знання вважаються ідеї, тобто думки і поняття, що нібито спочатку притаманні людині або є його вродженими здібностями. Але відповісти на питання, яким чином ці ідеї можуть дати істинне, правильне знання про навколишній світ, що гарантує істину, раціоналізм не може. Найбільш яскравими представниками раціоналізму в той час були Р. Декарт (1596-165О), Б. Спіноза (1632-1677), Г. Лейбніц (1646-1716) і ряд інших мислителів.

Інше філософський напрямок - емпіризм (від грец. Empiria досвід) стверджує, що всі знання виникають з досвіду і спостережень. При цьому залишається неясним, як виникають наукові теорії, закони і поняття, які не можна отримати безпосередньо з досвіду і спостережень. Найбільш яскравими представниками цього напряму були Ф. Бекон (1561-1626), Т. Гоббс (1588-1679) і Д. Локк (1632-1704).

Всередині кожного із цих напрямків у явній або прихованій формі відбувається складна боротьба матеріалістичних і ідеалістичних поглядів. І раціоналізм, і емпіризм підходять односторонньо до процесу пізнання. Ідеалісти настійно підкреслюють активну роль мислення і явно недостатньо уваги приділяють процесам і явищам, що відбуваються в реальному світі. Матеріалісти того часу в свою чергу недооцінюють активний, творчий характер людського мислення.

В останній третині ХVI - початку ХVII століття відбуваються перші буржуазні революції (в Нідерландах, Англії), які поклали початок розвитку нового суспільного ладу - капіталізму. . Розвиток нового, буржуазного суспільства породжує зміни не тільки в економіці, політиці і соціальних відносинах, але й у свідомості людей. Це знаходить відображення і в розвитку філософії. Вже в епоху Відродження філософи приділяли велику увагу критиці середньовічної схоластики. Ця критика набуває ще більшого розмаху у ХVII-ХVIII ст.

Розвиток науки і суспільного життя виявляє обмеженість всіх колишніх філософських систем, їх світоглядних і методологічних установок. У міру розвитку капіталістичного способу виробництва все гостріше стають протиріччя між народжується капіталістичним ладом і пережитками феодалізму. Тому буржуазна філософія нового часу, відображаючи глибокі зміни і суперечності в самій суспільного життя, виступає з гострою критикою феодалізму. Це знайшло своє відображення насамперед у боротьбі матеріалістичних поглядів і ідеалістичних поглядів.

Передові мислителі ХVII-ХVIII ст. , Спираючись на досягнення сучасного їм природознавства, ідеологічно готували революційні перетворення в суспільному житті та просунули філософську науку. Боротьба матеріалізму та ідеалізму в цей період набула ще більш гострого характеру,, ніж у давнину. У ХVII-ХVIII ст. боротьба проти релігії як панівної ідеології ізжівшего себе феодального ладу відповідала самим насущним потребам прогресивного розвитку суспільства.

Уже в період ранніх буржуазних революцій в найбільш розвинених країнах Західної Європи був висунутий ряд матеріалістичних теорій, розвинулися в боротьбі проти теології і схоластики. Наприкінці ХVI-початку ХVII ст. в Англії виникла сильна матеріалістичне напрям, який плідно розвивалося протягом ХVII і частково ХVIII століть. Англійська матеріалізм ХVII ст. представлений філософськими теоріями Ф. Бекона, Т. Гоббса і Д. Локка. Блискучим представником передової наукової думки у Франції в XVII ст. був видатний природодослідник, математик і філософ Р. Декарт. Почесне місце серед передових мислителів ХVII століття належить голландському філософу Б. Спіноза.

Матеріалістична думка епохи ранніх буржуазних революцій спиралася на досягнення природознавства. Однак у цей період з усіх областей наукових знань найбільший розвиток отримали такі дисципліни, як математика, механіка, фізика. Це відповідало потребам розвитку виробництва, але в той же час накладало свій відбиток на філософське осмислення світу. Так, зокрема, філософи того часу намагалися пояснити багато явищ у галузі біології з позицій механіки. Це зумовило специфічну форму матеріалізму того часу, а саме його механічний характер.

Поряд з цим необхідно відзначити таку обставину. Найголовнішим придбанням природознавства ХVII-ХVIII ст. з'явився експериментальний метод і метод аналізу. Застосування методу аналізу, використання експерименту зумовили великі відкриття природознавства тієї пори. Однак метод аналізу став поступово виявляти свою однобічність, обмеженість. Дослідження явищ природи чисто аналітично, без застосування синтезу породило у вчених звичку розглядати природні процеси та явища у відриві один від одного, поза їх загального зв'язку і взаємодії, тобто не діалектично, а метафізично. Тому в природознавстві, а потім і в філософії став панувати метафізичний метод мислення.

Наприкінці ХVII-початку ХVIII ст. , Після завершення циклу ранніх буржуазних революцій, в країнах Західної Європи піднялася хвиля релігійної реакції та ідеалізму. Одним з найбільш активних її представників був єпископ Д. Берклі (1685-1753). Але всі спроби Берклі та інших філософів-ідеалістів зупинити поширення матеріалістичних ідей виявилися безуспішними. У ХVIII столітті виступу матеріалізму проти релігії і ідеалізму придбали ще більш гострого характеру. Основним центром боротьби в Західній Європі стала Франція.

Французька матеріалізм XVIII століття був передовим світоглядом, ідеологічно підготували французьку буржуазну революцію. Найбільш яскравими його представниками були Ж. Мельє (1664-1729), Ж. О. Ламетрі (17О9-175О), Д. Дідро (1713-1784), П. Гольбах (1723-1789), К. Гельвецій (1715-1771 ). Французькі матеріалісти XVIII ст. виступали з різкою критикою релігії, спираючись на міцний фундамент матеріалістичного розуміння природи.

XVIII століття в історії людської цивілізації не випадково називають епохою Просвітництва. Наукове знання, колишнє раніше надбанням вузького кола людей, тепер поширюється вшир, виходячи за межі лабораторій і університетів. Впевненість у мощі людського розуму, в його безмежних можливостях, у прогресі наук - в цьому полягала найважливіша риса поглядів передових філософів того часу. На прапорі просвітителів написані два головних гасла: "Наука і прогрес". В Англії філософія Просвітництва знайшла своє вираження у творчості Д. Локка, Д. Толанда (167О-1722). У Франції плеяда просвітителів була представлена Ф. М. Вольтером (1694-1778), Ж. Ж. Руссо (1612-1778), Д. Дідро, М. Д. Аламбером (1717-1783), П. Гольбахом, Ж. Ламетрі . У Німеччині носіями ідей Просвітництва стали І. Гердер (1744-18О3) молодий І. Кант (1724-18О4).

Онтологічні концепції Нового часу істотно різняться між собою. Поряд з матеріалістичною онтологією Ф. Бекона, Т. Гоббса, П. Гассенді, Д. Локка, Б. Спінози і французьких матеріалістів XVIII ст. (Ж. Ламерті, Д. Дідро, П. Гольбах) мала місце і дуалістична онтологія Р. Декарта, об'єктивно-ідеалістична Г.В. Лейбніца та суб'єктивно-ідеалістична Д. Берклі і Д. Юма. Та всі ці концепції мали й деякі спільні риси, зокрема механістичне тлумачення переважної частини природи і навіть суспільства. До того ж більшість із цих концепцій мала матеріалістичний характер, хоча це й не позбавляло їх суперечностей.

Декарт визнавав дві субстанції -- духовну, яку він наділяв атрибутом мислення, і матеріальну, необхідною властивістю якої вважав протяжність. Причому, матерія в нього є самодостатньою, такою, яка ні в чому не має потреби, крім Бога, і то лише для акту її виникнення Гоббс також вважав протяжність атрибутом матерії, твердив, що існують лише конкретні тіла (тобто поділяв номіналістичні погляди), виходячи з властивостей яких можна пояснити і природу свідомості людей. Рух він ототожнював з механічним переміщенням, визнавав існування атомів.

Декарт, Спіноза й Лейбніц у своїх онтологічних концепціях виходили із визнання надчуттєвих принципів буття і пізнання. Та перебуваючи в органічному зв'язку з даними тогочасної науки, ці концепції сприяли розвитку математики, фізики та інших природничих наук.

v На думку Спінози, матеріальна субстанція поєднує в собі два атрибути -- протяжність і мислення. Ця субстанція є причиною самої себе. Концепція Спінози містила в собі догадку про матеріальну єдність світу. До того ж вона не потребувала доповнень у вигляді ідеї Бога. Правда, з певних міркувань Спіноза вдається до слова "Бог", називаючи цим терміном матеріальну субстанцію, природу.

В основі онтології Лейбніца лежало об'єктивно-ідеалістичне вчення про монади -- найрізноманітніші неподільні духовні субстанції, які становлять собою ідеальний світ (первинний щодо матеріального), доступний лише розуму. Монади, на думку Лейбніца, координовані і субординовані. Найнижчими в системі їх упорядкування є ті з монад, які утворюють в основному неорганічну природу. Вищий клас монад уже має відчуття і споглядання. До найвищих з відомих нам класів монад Лейбніц відносив душі людей, здатні до мислення і самосвідомості. Заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до розв'язання матерії і руху[5, c. 67-69].

Найвищого розвитку матеріалізм досяг у Франції у XVIII ст. Ж. Ламетрі стояв на позиціях механістичного матеріалізму. Д. Дідро і П. Гольбах застосували принцип матеріалізму для узагальнення досягнень наукової думки в пізнанні природи і суспільства. Перебуваючи загалом на позиціях метафізичного методу, Дідро і Гольбах разом з тим розвивали деякі діалектичні ідеї, зокрема ідеї єдності матерії й руху, якісної різноманітності всього існуючого. Гольбаху належить визначення матерії як всього того, що діє будь-яким чином на органи чуття людини.

Авторами суб'єктивно-ідеалістичного і агностичного тлумачення буття були англійський філософ Дж. Берхлі і шотландський -- Д. Юм.

Деїсти, зокрема деїсти-просвітники (Вольтер), виходили з метафізичної онтології кінечності світу, абсолютизації дуалізму матерії і руху, причини і наслідку, еволюції і доцільності.

Висновок

філософія новий час знання

Отже, проблема знання, його одержання і застосування стала однією із центральних у філософії XVII -- XVIII ст., а вчення про пізнання стало найважливішим розділом філософії Нового часу. На цій основі в філософії XVII ст. формується два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм, в якому головну роль відігравали матеріалісти (Ф.Бекон, Т. Гоббс, Д.Локк), вважав, що достовірне знання можна одержати тільки за допомогою досвіду, експерименту. Раціоналізм (Р.Декарт, Б.Спіноза, Г. Лейбніц), навпаки, вважав, що його можна досягти тільки за допомогою принципів організації наукового знання, тому орієнтувався насамперед на математику[8, c. 107-109].

Особливого значення набула у філософії того часу проблема обґрунтування знання і способів його досягнення. У розв'язанні цієї проблеми розрізняють два напрями -- раціоналізм і емпіризм. Раціоналізм (у вузькому розумінні цього терміна) прийняв за еталон одержання достовірного знання певні принципи організації останнього, підпорядковані суворим правилам логічного виводу й однозначності результатів. Переконливим прикладом раціоналізму може бути творчість Б.Спінози. Орієнтація ж на досвідне природознавство як еталон одержання достовірного знання породила емпіризм (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк -- матеріалісти; Д.Юм, Дж.Берклі -- ідеалісти).

Питання 31 таке саме як 3 питання

Питання 32

Поняття закону Закон — це, передусім, об'єктивність, те, що не залежить від волі і бажання людини, від її свідомості. Звичайно, мова не йде про юридичні закони, які сьогодні приймаються, а завтра — скасовуються. Якщо, наприклад, ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосується також і об'єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокрема, як залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного соціологічного закону про вирішальну роль способу виробництва у суспільному житті. Отже, найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він відображає об'єктивний стан речей, об'єктивні зв'язки між речами, предметами, явищами. Закон — це суттєве відношення, зв'язок між сутностями, який є: 1)об'єктивним;2)необхідним;3)загальним;4)внутрішнім;5)суттєвим;6)повторювальним. Можна виділити три групи законів: 1) окремі закони, притаманні певним формам руху матерії (закони механіки,хімії,біології//тощо); 2) особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження); 3) загальні, універсальні закони (закони діалектики). Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Перші діють стихійно. Другі виявляються через свідомі дії людей. І це накладає певний відбиток на дію законів. Закони суспільства можуть ігноруватися, гальмуватися людьми тощо. Суспільне життя підпорядковане певним об'єктивним законам, їх системі. Однак ці закони не рівнозначні. Одні діють завжди і скрізь, інші — лише в певний час і на певній стадії розвитку. Тому у філософії і розрізняють закони розвитку і закони функціонування суспільства. Закони розвитку — це закони, які діють протягом усієї історії людства і характерні для соціальної форми руху матерії. До таких законів слід віднести закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості тощо. Закони розвитку визначають зміну стану суспільної системи у часі. Це масштабні закони. До них також належать основні закони діалектики, які виявляють свою дію і в суспільстві. Закони функціонування — це закономірні об'єктивні зв'язки, які діють у даний момент часу, на даному етапі розвитку суспільства, на певній його стадії. Скажімо, закон вартості діє лише за умов існування товарного виробництва. Закони розвитку і закони функціонування співвідносяться як загальне і особливе. Є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер — "так, а не інакше піде процес розвитку". У статистичних законах передбачення носять імовірний характер" — "може бути, а може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи, скажімо, соціальних колективів, соціальних груп, тощо. Вони не дають, звичайно, однозначних, достовірних передбачень, але є єдино можливими під час дослідження масових явищ випадкового характеру і відбивають діалектику необхідності та випадковості, їхнього взаємозв'язку. Динамічний закон — закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон — закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума законів розвитку окремих явищ, зв'язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам. З категорією "закон" має зв'язок категорія "закономірність". Це — не тотожні поняття. Вони є однопорядковими, бо у них відображені необхідні, об'єктивні, загальні зв'язки, що існують в об'єктивній дійсності. Але закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства. Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв'язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується. Основні закони діалектики Закони діалектики — загальні форми суттєвого зв'язку в процесі розвитку, які виконують важливу методологічну функцію в побудові теорії. Вони (закони), власне, формують предмет теорії як спосіб зв'язку між категоріями, що є фундаментальними поняттями, які відображають різноманітні аспекти процесу розвитку. Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці особливе місце як закон, що відображає джерело розвитку. Відображаючи об'єктивне джерело розвитку, визначаючи шлях його пізнання, розглядуваний закон орієнтує на діяльність, спрямовану на теоретичне і практичне вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і практичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики. Протилежності — це взаємозв'язані сторони єдиного,. які одночасно покладають і виключають одна одну, знаходяться у відношенні єдності і «боротьби»; єдність протилежностей—це їх взаємна приналежність до однієї і тієї ж суті, їх взаємопокладання, взаємопроникнення, нероздільність; боротьба протилежностей—це процес їх взаємови-ключення у рамках єдності, конкретний механізм якого визначається природою явища, що розвивається; суперечність—це відношення протилежностей як сторін єдиного цілого. Суть його в тому, що сторони, які взаємовиключають одна одну, не можуть існувати одна без одної. Діалектична суперечність — це не просто відношення одвіку даних протилежностей, а сутнісний процес. Як універсальна логічна категорія, «діалектична суперечність» є відображенням загальної форми буття розвитку як єдності і боротьби протилежностей, що фіксується логічним законом «тотожності протилежностей», який стає законом пізнання і законом об'єктивного світу. Отже, для того, щоб розкрити суперечливість предмета, необхідно його роздвоїти на складові протилежності і зрозуміти їх взаємовідношення. В найбільш загальній логічній формі це означає, що предмет, який досліджується, має розумітися як єдність протилежних визначень: теза — антитеза — синтез.

Єдність протилежностей як сторін однієї й тієї ж суті є умовою існування та функціонування явища в його цілісності: життя функціонує як життя, лише будучи єдністю асиміляції та дисиміляції; матеріальне життя суспільства — як єдність і виробництва, і споживання і т. д. Взаємодія протилежних сторін однієї і тієї ж суті є джерелом саморуху. Саморух явища — це процес його самовідтворення, який здійснюється на основі взаємодії його-сторін, що взаємообумовлюють і взаємно доповнюють одна одну. Як така взаємодія та чи інша система (природа, живий організм, суспільство) не потребує зовнішньої сили, яка приводила б її в рух, а містить це джерело в собі. Взаємодія, взаємообумовленість, взаємодоповнення протилежностей і є те, що перетворює явище в саморухливе. Такий один бік проблеми джерела саморуху, який, однак, не вичерпує даного питання в цілому. Як єдність протилежностей те чи інше явище, існуючи в своїй цілісності, містить в собі джерело саморуху. Проте,. будучи єдністю протилежностей, це явище утримує в собі внутрішню необхідність «роздвоєння єдиного», «боротьби» протилежних тенденцій, які, зрештою, ведуть до його зміни. Цей суперечливий процес взаємовідносин протилежностей і постає «мотивом», «імпульсом», збудником зміни. Існуюча суперечність вимагає свого розв'язання, тобто зняття своєї основи. Умови цього процесу—в активній взаємодії протилежностей, їх «боротьбі», що веде до розв'язання суперечності. Оскільки розв'язання суперечності виявляється можливим лише за допомогою виходу за межі даної основи, суперечність постає джерелом розвитку, виникнення нового. Закон заперечення заперечення. Спочатку з'ясуємо зміст •^категорії заперечення, який насамперед виступає як єдність протилежностей: збереження і подолання. Категорія заперечення постає загальною і необхідною формою наступної діяльності, формою духовного освоєння майбутнього, його практичного втілення в дійсність. Тому природно, що спосіб заперечення визначається в кожному конкретному випадку як загальною, так і особливою природою процесу. «...Для кожного виду предметів, як і для кожного виду уявлень та понять,— писав Ф. Енгельс,— існує свій особливий вид заперечення, такого саме заперечення, що при цьому виходить розвиток» 6. Діалектичне заперечення відносно конкретного явища являє собою його перехід у свою протилежність. Закон заперечення заперечення і виступає законом зв'язку таких етапів у розвитку явища, які постають як його переходи в протилежність. Просування через переходи в протилежність і є формою руху суперечності по шляху свого вирішення. Наприклад, відношення мислення і буття в сфері суспільного розвитку постає у формі заперечення заперечення: наявна дійсність — її заперечення в мисленні (понятті) — заперечення поняття як процес формування нової дійсності відповідно до поняття про неї. Сутнісна єдність указаних ланок заперечення реалізується в діяльності людини. Заперечення заперечення тому і виступає всезагальною, вирішальною формою суперечності, що вона (форма) є внутрішньою формою розвитку суперечності. Тобто заперечення заперечення охоплює весь процес розвитку суперечності — від його виникнення, через дозрівання та вирішення, включаючи і результат цього вирішення. Становлення результату в процесі і зняття процесу в результаті є не чим іншим, як моментами, що виражають характер заперечення (заперечення заперечення, як самозаперечення). Оскільки кожен із цих моментів розрізняється за змістом і формою, то діалектичне витлумачене заперечення ніби «розщеплюється» — на себе (перше заперечення) і на свою протилежність (друге заперечення). Зрозуміло, що друге заперечення «у зародку», в потенції містилося в запереченні першому. Відображаючи складний, суперечливий характер спрямованості процесу розвитку (поступальність і «повернення», повторюваність, збереження і знищення), закон заперечення заперечення виступає світоглядно-методологічним регулятором освоєння як минулого в розвитку людства, так і освоєння його майбутнього. У відношенні до минулого цей закон передбачає необхідність розкриття тих рис, властивостей здійсненого розвитку, заперечення яких було здійснене наступним розвитком, а відповідно — їх мобілізацію для теоретичного обгрунтування можливостей майбутнього розвитку, їх практичного розвитку в освоюваному майбутньому. Закон заперечення заперечення не знищує альтернативності розвитку можливостей у реалізації майбутнього, але постає законом свідомої реалізації того майбутнього, яке виражається гуманістичною суттю діалектичної теорії розвитку. Закон взаємопереходу кількісних і якісних змін розкриває. механізм формоутворення нового, ще не існуючого. Однак, говорячи про специфіку вказаного закону, нам не обминути питання про його зв'язок з іншими законами. Отже, постає питання про діалектику самих законів. Цілісність процесу розвитку виражається у взаємоперетворенні законів, кожен з яких, у свою чергу, конкретизує зміст іншого. Наприклад, процес «роздвоєння єдиного» є становленням і розвитком самозаперечення предмета, яке являє собою процес кількісних змін, оскільки він здійснюється у межах даної якості. Разом з тим це — і процес формоутворення визначеності протилежностей у складі цілого, і кількісної визначеності їх відношення у ньому. Єдність і протилежність законів діалектики забезпечує розуміння системності розвитку внутрішньорозчленованої цілісності. Це розуміння зумовлює необхідність виведення законів діалектики одного з іншого. Виведення одного закону з іншого є розкриттям їх внутрішнього необхідного зв'язку як способу обгрунтування їх один одним і в цілому їх самообгрунтування. З огляду на закон взаємопереходу кількісних і якісних змін об'єктивний процес розвитку в самому собі розрізняє діалектичне протилежні форми свого існування: еволюцію та революцію. Особливості їх об'єктивного змісту виявляються як у самому розвитку, так і в його пізнанні. В еволюційний період суперечності зароджуються, зріють, йде кількісний процес їх розвитку і нагромадження. Вони сховані у надрах буття і не проявляються в ньому. Категорія якості постає перш за все методологічною основою процедури виділення об'єкта пізнання. Як вихідний пункт категоріального визначення об'єкта пізнання зазначена категорія є передумовою подальшого руху категорій. Але це стає можливим тому, що пізнання якісної визначеності предмета—суперечливий процес, відображений та узагальнений у самій категорії якості. У найнагальнішому вигляді пізнання якісної визначеності тієї чи іншої речі йде від відображення нерозчленованої, відчутно-конкретної специфіки як певної цілісності до виявлення її багатозначних властивостей, і від них — до виявлення їх внутрішнього зв'язку. У цьому, власне, й полягає безпосередня функція категорії якості. Щодо змісту цієї категорії, то вважаємо цілком справедливою думку Гегеля про те, що якість — це реальність, яка мислима разом з її запереченням. Безпосередньо ж заперечення постає як межа. Якість взагалі у своїй визначеності є межею. Діалектична природа межі полягає в тому, що вона не тільки відмежовує один предмет від іншого, але й поєднує їх. Якість виражає стійку специфіку предмета в процесі його безперервного розвитку. Відношення ж якості до самої себе як самототожньої і водночас до такої, що змінюється, в самій собі знаходить своє вираження у його кількісній визначеності (кількість). Кількість нерідко визначають як якість у просторово-часовому аспекті його буття. У цьому разі кількісні відмінності постають як відмінності всередині однієї й тієї ж якості або відмінності між якісно однорідними речами. Так виникає об'єктивна основа кількісного порівняння речей. Виявлення субстанціональної якості є основою для пізнання кількісної визначеності специфічної якості. Іншими словами, цілком відносний характер якості зумовлює її визначеність. Через це кількісні зміни — це такі зміни (величин, елементів, структур, функцій тощо), які здійснюються в межах даної якості. Ці зміни, які самі ще не перетворилися у свою протилежність, є якісними змінами. Якість не може інакше себе заперечувати, як через свої внутрішньо-якісні зміни. Це—перша заперечуваність. її змістом стають кількісні зміни. Чому вони відбуваються? Суспільство, яке реалізує свій саморозвиток, що відтворює і розвиває свої внутрішні суперечності, відтворює і розвиває зовнішню суперечність між собою і природою. Розвиток продуктивної сили людство здійснює шляхом використання самих сил природи. У відповідності з рівнем пізнання, предметом дослідження стають різні сторони об'єкта, які визначають рівні якісного і кількісного аналізу. В міру розвитку пізнання зв'язок кількісного і якісного аналізу ущільнюється аж до їх «взаємопроникнення». Зазначена категорія посідає особливе місце в діалектичному відношенні кількості і якості. Суть цього відношення у найзагальнішій формі в тому, що це — взаємоперехід. З цього боку він являє собою специфічну форму «ядра» діалектики. Специфіка взаємопереходу полягає у взаємопереході не взагалі протилежностей, а якості й кількості: кількість переходить у нову якість, а стара якість — у кількісну визначеність нової якості.

Оскільки це діалектичний перехід, то його внутрішню форму становить заперечення заперечення. Отож, кожна із сторін цього переходу характеризується діалектичним запереченням, тобто в цьому переході щось долається, щось зберігається. Якщо врахувати, що суперечність є тим, що «вирішується і відтворює себе», то в ній немає «стрибків», бо вона вся складається із «стрибків». Однак «стрибок» є і запереченням заперечення, через те він завжди являє собою єдність як знищення, так і виникнення, тобто він є становленням, єдністю буття і небуття. У цьому разі він є становленням нової якості і її кількісної визначеності. Але становлення якості не є якістю, а його протилежністю є «невизначеність». Аналогічно можна сказати й про кількісну визначеність становлення, тобто за своїм змістом воно є «невизначеністю», в якій знято протилежність між переходами одного в одне, якістю і кількістю. В момент переходу вони (якість і кількість) ні те, ні інше, але щось третє, що містить в собі лише зародки їх відмінностей. З іншого боку, в момент «стрибка» міра переходить у безмежне, кінцеве — в безконечне. Тому тут «стрибок» постає «пе-рервністю поступовості»: перервність поступовості розвитку якості і порушення його (розвитку) міри і в той же час поступовості кількісних змін, їх нагромадження, яке прориває межу міри. «Поступовість» і «стрибок» — дві нерозривно пов'язані сторони єдиного процесу розвитку. Діалектична єдність цих сторін обумовлює як послідовність, так і якісне розрізнення між послідовними етапами у розвитку того або іншого явища. Ця розрізненість і зв'язок, як відомо, знаходять своє відображення у еволюції та революції як етапах розвитку природничо-історичних процесів.