Питання18

Первісні вірування

Первісний лад склався приблизно 40 тис. років тому і пройшов три основні стадії розвитку: ранній матріархат, пізній (розвинутий) матріархат і патріархат. Кожній з них відповідала форма релігії, яка відображала особливості світосприйняття людей у конкретних умовах: ранньому матріархату — тотемізм, пізньому — землеробський культ, патріархату — шаманізм. Усі ці форми не поширювалися поза родом чи племенем, тому їх називали родоплемінни­ми віруваннями. До ранніх форм релігійних вірувань нале­жать також магія, фетишизм і анімізм, які виникли в період формування родового ладу (від 100 до 40 000 років тому).

Магія (гр. mageia — чаклунство) — віра в можливість впливу на довколишній світ через надприродне — фе­тишів, духів тощо шляхом чаклунського дійства.

Магію поділяють (з урахуванням її мети) на такі ос­новні види: виробничу, лікувальну, застережну, військову, метеорологічну (магія погоди) та ін. Особливим різновидом застережної магії були релігійні табу. Слово "табу" запозичене з мов жителів Гавайських островів і означає заборону будь-що робити, аби не накли­кати на себе біди. Магія дійшла до наших днів як елемент сучасної релігії (віра в надприродну силу обрядів) в са­мостійній формі (гадання на картах тощо).

Фетишизм (порт, fetico — зачарована річ) — віра в існу­вання у матеріальних об'єктів надприродних властивос­тей.

Якщо магія посилювала вплив на природу, то фетишизм наділяв неабиякими вла­стивостями матеріальні об'єкти.. У фетишизмі в за­родковій формі з'являється ідея Бога.  У сучасних релігіях фетишизм зберігся у вигляді по­клоніння священним предметам (хрести, ікони, мощі) та талісмани й амулети. Су­часними фетишами є, наприклад, іконки, ладанки, куло­ни, слоники, іграшки, "щасливі" квитки.

Анімізм (лат. апіта — душа) — віра в Існування в тілі лю­дини її двійника — душі, від якої залежать життя особи, її фізіологічний І психологічний стан.

У слов'ян для визначення двійників застосовували два терміни: менш могутніх називали душами, могутніших — духами. Отже, анімізм — віра в існування душ і духів.

В анімізмі здійснюється подальше роздвоєння світу: світ реальних об'єктів нібито доповнюється світом духов­ної сутності. У багатьох народів головними двійниками бу­ли душі померлих родичів. Тому первісний анімізм ще на­зивають культом предків. У початковому анімізмі двійни­ки уявлялися як інше тіло, невидиме і невідчутне. У бага­тьох народів побутувала думка, що за деяких обставин двійника можна побачити, почути, відчути: уві сні —- як відображення, у воді — як тінь. двійни­ки мислились як інша плоть, що має всі речові характе­ристики: форму, об'єм, вагу, колір, запах.  Наприклад, гренландці вважали, що душі людей мають такі форми, як і їх тіла.

Оскільки люди уві сні "бачили" й душі померлих, ви­никло уявлення про безсмертя двійників, яке переросло в уявлення про потойбічне життя. Первісні анімісти вважали, що країна мертвих розташована не на небі, а десь на землі чи під землею. Життя душ уявлялось їм звичай­ним продовженням реального життя. Так, за уявою індійців-алконгінів, душа мисливця у країні мертвих га­няється за душами лося і бобра. В окремих народів існува­ло уявлення про переселення душ у нові тіла.

Уявлення про Бога, сатану, ангелів, без­смертні душі — все це є ускладненим анімізмом. Са­мостійно анімізм живе у вірі в привиди і спіритизмі (віра у можливість спілкування з душею померлого за допомо­гою блюдця, що крутиться).

Анімалізм, зоолатрія (лат. animal — тварина; гр. zon — тварина, latrela — служіння) — сукупність магічних обрядів і вірувань, в основі яких — уявлення про тварин, рослин — покровителів роду.

Аніматизм (лат. animatus — уособлений, оживлений) — перенесення психічних властивостей людей на природу, ставлення до неї як до живої істоти.

Головна особливість його в тому, що всі предмети при­роди уявлялися наділеними людськими рисами.

Тотемізм (індіан. от-отем — його рід) — віра в надпри­родну спорідненість груп людей (роду, племені) з певни­ми видами тварин, рослин.

Тотемами називають тварин, яких первісні люди вва­жали своїми надприродними родичами. У тотемах вони вбачали покровителів роду й племені, захисників, помічників у розв'язанні всіх конфліктів. Тому свої родові колективи первісні люди називали іменами тотемних тва­рин. Наприклад, родові колективи північноамериканських індійців з племені журавля у XVII ст. мали назви журавля, сома, гагари, ведмедя. А в Австралії наприкінці XVIII — на початку XIX ст. на запитання європейців "Хто ти та­кий?" — абориген відповідав: "Я — кенгуру" або "Я — ли­чинка комахи". Такими відповідями вони начебто підтри­мували свій кровний зв'язок з тотемами.

Наприклад, в австралійців тотемами були соба­ка Дінго, водяна лілея, оливкове дерево, великий камінь, гарячий вітер, дощ, сонце.

А в умовах, коли полювання було основним видом трудової діяльності,  людина дуже  відчувала  свою  за­лежність від тварин. Ця залежність — ^особливість ранньо­го матріархату, втілена в тотемізмі. Його характеризують дві головні риси. Перша — поклоніння не тотемічним ду­хам, а двійникам тотемів. Воно виявлялося через молитви (прохання), танці, табу, жертвопринесення, виготовлення зображень тотемів, спеціальні тотемні свята. Особливим способом поклоніння були обряди уподібнення тотему .Так, окремі жи­телі Африки, намагаючись бути схожими на антилопу-зе­бру, вибивали собі нижні зуби. Друга риса — дозвіл убива­ти і з'їдати тотема тільки за умови дотримання особливих релігійних обрядів, щоб не нашкодити тотемному духові. Так, індійці-шевенези (Канада) ще на початку XX ст. ста­вили перед мордою забитого родича-оленя посуд з їжею, танцювали мисливський танець, просили вибачення і ба­жали щастя духові оленя в країні мертвих.

Землеробський культ — поклоніння двійникам чинників природи, які впливають на врожай.

Типовий приклад — релігійні погляди індійців-ірокезів, кі жили на території нинішніх канадських міст Квебек і Монреаль. Ще в XIX ст. ірокези вшановували чо­тирьох головних духів: землі, бобів, кукурудзи і гарбуза. Ці духи, за їхніми уявленнями, були жінками. Духів кукуруд­зи, бобів і гарбуза міфологія ірокезів зображувала у вигляді

трьох сестер, одягнених у листя відповідних рослин. Крім духів-жінок, вшановували також духів-чоловіків — сонця, дощу і вітру.

Цю релігійну систему характеризують кілька рис:

1. Вшанування двійників природних факторів, які в уяві людей впливали на врожай. Наприклад, багато народів (вавилоняни, єгиптяни та ін.) гадали, що на врожай вплива­ють місяць і планети, тому поклонялися також духам цих об'єктів.

2. Головна роль жінки в релігії. Землеробський культ — своєрідне жіноче вірування.

3. Людське жертвопринесення як система. Не розуміючи суті землеробських процесів, люди вважали врожай вдячністю духів за пожертвування, тому намагалися свої дари духам зробити дорожчими, ціннішими. Так виникла ідея необхідності людського жертвопринесення.

4. Ідеї смерті та воскресіння деяких духів. Спостерігаю­чи за зерном, люди помітили, що після "поховання" воно воскресає. Так зародилося уявлення, нібито деякі духи мо­жуть тимчасово померти, щоб потім воскреснути.

5. Переселення країни мертвих із землі на небо. Багато благ і прикрощів землеробам посилало небо: світло, теп­ло, дощ, вітер, сніг, град. Це породило уявлення про те, нібито духи живуть на небі. За аналогією і країну мертвих переселили із землі на небо. Саме тоді вперше постала ідея про життя душ мертвих у царстві небесному.

Із землеробського культу прийшли в хрис­тиянство свята Різдва Христового (в минулому — свято народження духу хсонця) і Пасхи (в минулому свято вос­кресіння духу зерна).

Шаманізм (евенк, шаман — знахар) — віра в можливість спілкування служителів культу (шаманів) з духами.

Якути ще в XIX ст. вважали, що людину може виліку­вати тільки шаман. Процедура його лікування складалася із заклинань, пісень, танців, звернень до духів. Якщо після такого "лікування" людина перемагала хворобу, слава приписувалася шаману, а якщо помирала, винним оголо­шувався злий дух, що вкрав душу хворого.

Шаманізм характеризують:

1. Поява професійних служителів культу.. Шамани не ма­ли власної організації, а діяли в межах родоплемінної, підкоряючись ватажкам роду і племені.

2. Виокремлення головного об'єкта релігійного по­клоніння — шаманських духів. З погляду тогочасних людей, ці духи служили шаманові, виконували його волю, допо­магали пізнавати таємниці, билися зі злими духами.

3. Головна роль чоловіка в релігії. Кількість духів-жінок різко зменшилася, їх витіснили на задній план духи-чоловіки.

4. Використання істеричних нападів як засобів виконан­ня релігійних обрядів. У багатьох народів шамани входили в екстаз і доводили себе до нападів, що призводило до нер­вових захворювань.

5. Використання оманливих дій як засобів виконання релігійних обрядів. Релігія виникла без будь-якого обману. І лише на стадії шаманізму до несвідомого одурманення додався свідомий обман, який став водночас і засобом відправлення релігійних обрядів, і однією з додаткових причин збереження релігійності. Елементи шаманізму існують в усіх сучасних релігіях. Національні релігії

Розпад суспільства на класи спричинив зміну ре­лігійної діяльності людей, а на місце давніх релігій прий­шли нові. За змістом вони були складніші, тому їх назива­ють розвинутими релігіями. Всі розвинуті релігії поділя­ють на три групи: ранні національні, пізні національні та світові. Розвинуті релігії наділені новими рисами. У них головними об'єктами релігійного поклоніння були не ду­хи, а боги. Церква користувалася всіма засобами для задово­лення своїх потреб, контролювала дотримання віруючими релігійних обрядів, захищала існуючі порядки, пропагува­ла і насаджувала релігійні ідеї.

Ранні національні релігії — релігійні вірування, які виражали ідеологічне протистояння різних верств населення у межах однієї національної держави.

До них відносять давньоєгипетську, давньоіндійську, давньоєврейську, давньогрецьку, давньоперську, давньо­римську та ін. Історичним підґрунтям їх виникнення та існування був рабовласницький лад.

Головні риси ранніх національних релігій:

1. Усунення від офіційного культу низів суспільства. У цих релігіях до культових відправлень не допускали рабів, а в окремих випадках і частину сільської бідноти.

2. Нетривалість існування. Давні національні релігії існували тільки в межах рабовласницького суспільства.

3. Суворий політеїзм. Усі ранні національні релігії були політеїстичними (гр. poly — багато, teoc — Бог), тобто ба­гатобожні. Із багатьох богів виділяли невелику групу го­ловних, а серед них — верховного Бога. За віруваннями, на­приклад давніх греків (VIII—III ст. до н.е.), верховним бо­гом був Зевс. Крім нього, вшановували богиню шлюбу і подружнього життя Геру, головного суддю в країні мерт­вих Аїда, богиню мудрості, наук і ремесел Афіну, бога ми­стецтва й охоронця доріг Аполлона та ін. У дав­ньоіндійській релігії (X—-І ст. до н.е.) брахманізмі як вер­ховного бога шанували Брахму. Йому допомагали Шива — бог створення і руйнування, народження і смерті, Вішну — бог-охоронець, Індра — бог війни та ін. У ранній національній релігії давніх євреїв верховний бог Ягве, бо­гиня шлюбного життя Аннат, бог Сонця Самсон, бог війни Саваоф, бог землеробства — Ілія, бог пустелі — Аза-зел та інші утворили пантеон богів.

4. Зародження вчення про посмертну віддяку (наявність причинного зв'язку між поведінкою людини в земному житті та її долею у загробному). Це вчення визнає посмертну винагороду для одних людей (праведників) і кару для інших (грішників). Однак віддяку пропагували не всі релігії й течії й не на всіх етапах їхнього розвитку. До того ж ранні національні релігії не обіцяли небесної винагороди рабам.

5. Обов'язковість жертвопринесень. У жертву богам приносили пшеницю, виноград, мед, молоко, вино, за­пашні трави, дику птицю, півнів, кіз, овець, свиней, биків тощо. Чимало національних релігій вимагали і принесен­ня в жертву людей. За повідомленням Плутарха (II ст. до н.е.), жителі Карфагена, прихильники давньофінікійської релігії, в жертву богу війни Молоху приносили не тільки військовополонених, а й дітей-первістків. Це було харак­терне і для давньоєврейської, давньовавилонської, дав­ньоєгипетської та інших ранніх національних релігій.

Пізні національні релігії — релігійні вірування, що поста­ли з намагань приборкати найпригніченіші верстви насе­лення держави.

Виникли з розпадом рабовласництва і зародженням феодальних відносин. Вони позбавлені ідеологічного про­тистояння низів і верхів.

Головні риси пізніх національних релігій:

1. Великі масштаби впливу. У відправленні культу брали участь не лише правляча верхівка, заможні та середні верстви, але й найбільш експлуатована частина суспіль­ства. 2. Живучість. Багато різних національних релігій існу­ють і до цього часу.

3. Єдність політеїзму й монотеїзму (багатобожжя та єди­нобожжя). Більшість релігій цього типу політеїстичні. Але ^СЄРЗД них є і монотеїстичні.

4. Спрощення жертвопринесень. Жертвопринесення худоби,  птиці  зменшено або зовсім  відмінено.   Повністю скасовано людські жертвопринесення.

5. Розвинутість учення про загробні відплати. Прикладом пізньої національної релігії є іудаїзм, який у VII ст. н.е. прийшов на зміну давньоєврейській релігії.

Світові релігії

Світові релігії — монотеїстичні релігії, які в процесі сво­го історичного розвитку подолали етнонаціональні межі й стали відкритими для всіх.

Такими релігіями є християнство, іслам, буддизм.

Головні риси світових релігій:

1. Виникнення у зв'язку з радикальними історичними змінами.

2. Космополітичний, пропагандистський характер, орієнтація на всіх людей. Незалежно від статі, соціального стану, національної та расової приналежності, всі вони вважаються рівними перед Богом і такими, що потребують спасіння.

3. Відмова від специфічної обрядовості, яка розмежовує людей різних національностей.

4. Велика роль у їх становленні засновника або групи за­сновників.

5. Відображення способу життя великих регіонів, різних станів, каст, народностей, націй.

6. Чітко виражений прозелітизм

7. Наявність за певних історичних умов етнічного забарв­лення, етнічної та релігійної приналежності.

Нетрадиційні релігії, неорухи

Це релігійні комплекси, історично не успадковані від попередніх епох певним етносом, не притаманні його релігійній духовності, культурно-побутово, ментально не укорінені, поширені внаслідок місіонерської дійсності.

Головні риси нетрадиційних релігій, неорухів:

1. Виникнення на хвилі пошуків нових ціннісних орі­єнтирів.

2. Міжрелігійний синтез.

3. Динамічність розвитку і поширення, строкатість і постійна змінність спектра. Нетрадиційними для релігії певного етносу можуть бути як світові, національні віровчення, так і неокульти.

4. Привабливість для високоосвічених людей. Нерідко до них прилучаються особи, які активно розмірковують над сенсом життя, прагнуть пізнати духовні надбання різних народів.