Питання 21

Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Що таке розвиток? Розвиток — це закономірна якісна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів, яка має незворотний і спрямований характер. Це — загальна властивість матерії, її найважливіша ознака. Розвиток — це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна є розвит­ком. В процесі розвитку створюється нове, необхідне, здатне до самору­ху, самовідтворення. Саморух і саморозвиток — важливі моменти діа­лектики як теорії розвитку. Саморозвиток "генетично" виростає з само­руху як невід'ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних.

Що ж таке рух? Рух — це будь-яка зміна, це внутрішньо пов'язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плин­ності, того, що зникає, з тим, що з'являється. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху.

Діалектика як теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв'язок, взаємодія, відношення. Поняття зв'язку є одним із найважливіших у діалектиці. Що таке зв'язок? Поняття зв'язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ. Є багато видів зв'язків. Вони класифі­куються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класи­фікації. Наприклад, залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв'язки можуть бути фізичні, хімічні, біологічні та суспільні. Суспільні зв'язки у свою чергу можуть бути виробничі, класові, національні, ро­динні, групові, особисті тощо. Зв'язки можуть бути об'єктивними і су­б'єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, про­стими і складними, необхідними і випадковими, причинними і наслідковими, сталими і несталими, постійними і тимчасовими, прямими і опо­середкованими, повторюваними і неповторюваними тощо. Зв'язки мо­жуть бути одиничними, загальними і всезагальними. Зрозуміло, що дуже важливими для науки і практики є закономірні зв'язки, їх пізнання.

Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття взаємодія, що відображає процеси взаємовпливу різних об'єктів один на одного. Гегель стверджував, що взаємодія виступає "взаємною причинні­стю" взаємно зумовлених субстанцій.

У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є її певними відношеннями з іншими речами. Річ має здатність бути самою собою й іншою, залежно від її зв'язків із зовнішнім світом. Тобто річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей або лише через зіставлення з інши­ми речами. Звідси випливає висновок про філософську вагомість такої категорії, як відношення, котра характеризує взаємозалежність елементів певної системи.

Питання 22

1. ХАРАКТЕРНІ МОДЕЛІ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН Стосунки держави та церкви (релігійних організацій) набували різного характеру в залежності від багатьох чинників, як от: політика владного режиму, соціальна активність релігійних організацій, врешті-решт – регіональні та історичні особливості процесу розбудови тієї чи іншої держави тощо. Міжнародна спільнота презентує значну кількість правових моделей врегулювання державно-церковних відносин, які різні дослідники класифікують по-різному, наприклад, у зв’язку з правовим статусом релігійних організацій у державі (чи існує державна церква, чи релігійні організації відокремлені від держави) [5], або на підставах співіснування релігійної та світської структури суспільства (відповідно, сепараційна та коопераційна моделі) тощо. Однією з полярних моделей у відносинах держави та церкви є сепараційна схема, яка пропонує концепцію повного розведення держави та релігійних інституцій, а також не передбачає якихось втручань у право на свободу совісті з боку держави. Найбільш далеко в такому напрямку зайшла правова модель США, яка зорієнтована, перш за все, на Першій поправці до Конституції США (де проголошено, що Сенат ніколи не прийматиме норм, що регулювали б свободу віросповідання, слова, зборів тощо) [6]. Коротко можна схарактеризувати таку модель як таку, де декларується рівність всіх релігійних організацій перед законом, держава не спонсорує жодну релігію чи конфесію і не підтримує її в інший спосіб, держава не втручається у справи релігійних організацій, якщо не йдеться про випадки правопорушень із боку останніх, церква не виконує жодних державних функцій, релігійна освіта надається виключно в недержавних освітніх закладах. 2. ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ Питання державно-церковних відносин в Україні регламентуються відповідною нормативно-правовою базою. По-перше, це міжнародні нормативно-правові акти, по друге – Конституція України та Закони України, а по-третє – підзаконні акти органів державної влади та місцевого самоврядування. До міжнародних актів, присвячених даним питанням, можна віднести три групи нормативно-правових актів: по-перше – декларації, пакти, та інші акти, прийняті ООН та її структурними одиницями (Загальна декларація прав людини, прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у Нью-Йорку 16 грудня 1966 р.; Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань, проголошена резолюцією 36/55 Генеральної Асамблеї ООН від 25 листопада 1981 р.; Декларація принципів толерантності, прийнята в Парижі на двадцять восьмій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 25 жовтня-16 листопада 1995 р. тощо); по-друге – регіональні документи з прав і свобод людини, прийняті Радою Європи, ОБСЄ та СНД (Конвенція про захист прав людини і основних свобод підписана державами-членами Ради Європи у Римі 4 листопада 1950 р.; Паризька хартія для нової Європи підписана керівниками 32 держав Європи, США і Канади 21 листопада 1990 р. тощо), насамкінець - двосторонні міжнародні договори України, в яких є норми присвячені свободі віросповідань [9, с. 210-224]. Проте міжнародне законодавство стосується, перш за все, проблеми свободи совісті, а не конкретних моделей державно-церковних відносин. Останнє є прерогативою національних законодавств, тому далі досліджуватимуться конкретні положення українського законодавства. Конституція України є головним національним нормативно-правовим актом, що регламентує модель державно-церковних відносин в Україні. Окрема стаття, де прописані право на свободу совісті та стосунки держави та релігійних організацій – стаття 35. Перший її пункт проголошує право кожного на свободу світогляду і віросповідання, а також розкриває це поняття як «свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» [2, с. 9]. Другий пункт статті 35 упорядковує можливість обмеження цього права, четвертий унеможливлює звільнення від обов’язків перед державою за мотивами релігійних переконань. Власне про взаємини держави та релігійних організацій ідеться у пункті 3: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова» [2, с. 10]. Також проблеми державно-церковних відносин торкаються статті 11 (де проголошується державне сприяння «розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» [2, с. 5]), 23 (рівність конституційних прав і свобод незалежно від релігійних переконань), 37 (заборона створювати політичні партії з метою пропаганди релігійної ворожнечі. Серед Законів України таким, що найповніше відображає державно-церковні відносини в період незалежності, є Закон № 987 ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991р. [1]. Цей Закон у своєму першому розділі проголошує та конкретизує право громадян України на свободу совісті, рівність громадян перед законом незалежно від релігійних переконань, відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави, а школи – від церкви. Другий розділ стосується визначення різних релігійних організацій, початку та припинення їхньої діяльності, порядку реєстрації статутів. Третій розділ регламентує майновий стан релігійних організацій, четвертий і п’ятий відповідно – права громадян і організацій, що пов’язані зі свободою совісті, та особливості трудової діяльності в релігійних організаціях. Шостий розділ покликаний визначити права та обов’язки спеціального державного органу, що відповідає за налагодження державно-церковних відносин (нині це Державний комітет України у справах національностей та релігій) та встановити відповідальність за порушення Закону. В цілому можна говорити, що даний Закон розвиває положення Конституції України щодо відокремлення церкви від держави, а школи від церкви, хоча дає дещо інше визначення свободи совісті, поширює право на неї лише на громадян України. Цей нормативно-правовий акт є основним джерелом, на яке орієнтуються учасники державно-церковних відносин. Окрім нього такі стосунки згадані в Законах України № 1975-ХІІ «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12.12.1991р., № 3929-ХІІ «Про правовий статус іноземців» від 04.02.1994р. тощо. На даний момент у стадії обговорення знаходиться проект Закону України «Концепція державно-церковних відносин в Україні», який проголошує наявність в Україні «партнерських взаємовідносин держави і церкви (релігійних організацій)». Партнерська модель державно-конфесійних відносин ґрунтується на визнанні того, що «обидва ці суспільні інститути, будучи відокремленими та суверенними один від одного в питаннях, що належать до їх виняткової компетенції, діють в інтересах українського суспільства» [3]. Пункт 1.3 даного законопроекту передбачає, що спільною метою держави та релігійних організацій є забезпечення права людини на свободу совісті, консолідація українського суспільства, збереження та примноження його традиційної культури, формування ціннісних орієнтацій та розв’язання загальносуспільних проблем. Обрання власне партнерської моделі відносин держава і церква розглядають як засіб подолання упередженості, проявів релігійної нетолерантності, міжконфесійних незгод, недовіри між конфесіями, між державою і церквою, церквою і суспільством. Вказаний законопроект, серед іншого, надає відповідно до Конституції та міжнародних нормативних актів визначення права людини на свободу совісті, недоторканість цього права, рівність людей і конфесій одна відносно одної (п. 1.1), регламентує відокремлення церкви від держави, школи від церкви та встановлення партнерських взаємовідносин між державою і церквою (п. 1.2 – 1.3), визначає права та обов’язки держави та релігійних організацій у налагодженні партнерства (п. 2), встановлює пріоритетні напрями державної політики у сфері забезпечення права на свободу совісті та діяльність церкви; у сфері забезпечення права релігійних організацій на безперешкодне здійснення релігійної практики; у сфері освіти та у сфері соціально-трудових відносин (п. 3), а також забезпечує контроль за виконанням відповідних положень (п. 4). Також треба вказати, що в конкретних випадках той чи інший Закон часто потребує уточнення, тому є значна низка підзаконних актів, які регулюють окремі конкретні питання з площини відповідного дискурсу. Наприклад, щодо питання передання релігійним організаціям культового майна та приміщень існує Указ Президента України № 125/92 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» від 04.03.1992р., Постанова КМУ № 137-2002-п «Про умови передачі культових будівель – визначних пам'яток архітектури релігійним організаціям» від 14.02.2002р. тощо. Подібні документи існують по багатьох питаннях конкретної взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування з релігійними організаціями. Таким чином, можна стверджувати, що на даний момент в Україні нема єдиного нормативно-правового акту, що регламентував би концепцію державно-церковних відносин, хоча вже готується до підписання відповідний законопроект. Проте існує цілий комплекс документів, що стосуються проблеми державно-церковних відносин та пов’язаної з ними проблеми свободи совісті. Насамперед, ідеться про Конституцію України, акти міжнародного права (універсальні, регіональні та двосторонні) та відповідні Закони й підзаконні акти України. Ці документи проголошують «партнерський» тип державно-церковних відносин, коли за відокремлення церкви від держави та школи від церкви та суверенітету кожного з даних інститутів існує постійна співпраця між ними у галузі соціальних програм, що покликані врегулювати життя українського суспільства.