Питання 1

Проблема людини у філософських роздумах Г.Сковороди. Ідея «Сродна праця» Світ символів, відповідно до вчення Г.С.Сковороди, виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині. Основним символом у Біблії, на думку Сковороди, виступає Сонце, що символізує вічну натуру, або Бога. Мета кожного символу Біблії полягає в тому, щоб вести розум людини до пізнання начала, невидимості. Справжній, прихований зміст Біблії Г.С.Сковорода відрізняє від буквального, який є “вздором исторіальним”. Лише перед тим, хто спрямовується до осягнення прихованого змісту, “фігуральна завіса” спадає і перед ним відкривається вічність, начало. Оскільки Біблія є книжкою про Бога, а Бог – це начало всьому існуючому, то Біблія насамперед є світом начала, в ній “сіє истинное начало образуется и всъм тъм, что походило на начало”. Оскільки символом, що зображує начало, є кільце, або змій, що звивається в кільце, то вони, власне, і виступають символом Біблії. Завдяки третьому символічному світові невидимий світ перетворюється на видимий і стає досяжним для сприйняття. Проблеми етики посідають чільне місце в колі питань, що розробляються Г.С.Сковородою. Вчення Г.С.Сковороди спрямоване на інтенсифікацію внутрішнього життя людини, яка не має опори в навколишній дійсності. Тому шлях до щастя пролягає, на його думку, через моральне вдосконалення людини. Цим зумовлюється підкреслений персоналізм, в центрі якого жива людська особистість, завдяки якому буття особистості змальовується як безперестанне творіння людиною себе. Буття для Г.С.Сковороди виступає передусім як моральне діяння. Вирішальне значення у вченні Сковороди посідає концепція “сродної праці”. Принцип “сродності”, отже, є принципом відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. “Закон сродності” не знає винятків. У кожної людини є нахил до “сродної”собі справи. Головним принципом розрізнення життя відповідно до принципу “сродності” чи всупереч йому, вважав Г.Сковорода, є ступінь доступності потреб, на задоволення яких спрямовує свої зусилля людина. Ось чому поняття “потрібне” і “непотрібне” у філософії Г.С.Сковороди зіставляються з парою понять “легке” – “важке”. Через індивідуально неповторний зв’язок з Богом кожна людина відрізняється від інших за своєю внутрішньою природою. Ідея рівності має сенс з огляду на створення достатніх передумов кожному реалізувати свій потяг до “сродного” життя. Своєрідність виявів Бога у кожній людині визначає людей та їх різні долі. Відповідність життя людини моральному ідеалові, що обгрунтовував Г.С.Сковорода, визначається не тільки властивостями, що є “сродними” для людини, а тим, наскільки вона виявиться здатною збагнути ці властивості та перебудувати своє життя відповідно до них. Отже, шлях від визнання принципу “сродності” до вчення про щастя пролягає у Г.Сковороди через самопізнання, що, як вже зазначалось, є стрижневим принципом всієї філософії українського мислителя

Питання 2

Висновки

Українська філософія, хоча її теорії у своїй більшості і не здобули світового визнання та поширення, органічно вписана в історію українського народу та його духовної культури: вона була присутня на всіх основних етапах української історії і відігравала важливу роль у розвитку громадської думки. Постаючи переважно внутрішнім культурним явищем, українська філософія постає концентрованою формою виразу особливостей національного характеру та світосприйняття українців, їх суперечливих одвічних прагнень, їх самоусвідомлень та ціннісних орієнтацій. Внаслідок цього українська філософія має цілу низку особливостей, що, почавши формуватися за часів Київської Русі, зберігають свою значущість і по сьогодні. В умовах наявності самостійної української держави перед філософською думкою України відкриваються нові, небачені раніше перспективи, і лише майбутнє покаже, чи змогла українська інтелектуальна еліта використати їх належним чином.

Особливості виникнення філософської думки в Україні. Філософські ідеї та джерела часів Київської Русі. Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з'явилася на території України в часи Київської Русі, і занесеною сюди вона була разом із християнством із Візантії - православної грецької держави, що утворилася на Балканському півострові після розпаду Римської імперії На час хрещення Русі християнська думка у Візантії набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції, то у її філософському вжитку весь час перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культури Київської Русі. Історик^ В. О.Ключевськж писав: "Коли серед нас стало набувати розповсюдження мистецтво читання і писання, разом з ним з'явилися і книги, а разом із книгами прийшла до нас книжна мудрість... Тоді руський розум жадібно припав до книжок, до цих "річок, що населюють всесвіт, цих сходищ мудрості". Від тої пори розумною і тямущою людиною почала у нас вважатися людина "книжна", тобто така, яка має науково-літературну освіту, і самою глибокою рисою в характері цього книжника стала смиренно мудрість особиста і національна". ♦ Отже, в Київській Русі освіта та освіченість, а разом із ними і премудрість, набули особливого соціального статусу. ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ - від самого початку християнська мудрість постала в Київській Русі у поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема, тут буяй знаними Піфагор, Геракліт, Сократ, Платан, Арістотель, Сеиека; - філософія і мудрість сприймалися перевалюю як найперші настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини; такесприйняття фЬософїїсприя.юпоиві'пособливого типу, характерного для давньоруської культури- "філософствування у Хрікті": вищі духовні цінності поставши невід'ємними від життя, так, що життя повинно було їх демонструвати та підтверджувати, а вони повинні були давати найперші сі шелові засади жипупя; - на першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання аб-страктио-теоретичного системотворення, будь-які теоретичні розбудови повинні були слугувати творенню життя, а тому вся ця фпіосо-фія була схильною до морального повчання та життсво'і насіпаиони. сувались звичаї та світоглядні людські уявлення. І хоча описане літописцем не зовсім точно передає реальні події, самий факт концентрації уваги на аргументі краси є досить красномовним: він, власне, засвідчує давні корені українського естетизму, що постав зрощеним із релігійністю. У відомому зібранні текстів "Ізборник Святослава 1073р." вміщений вик-лад твору Арістттля "Категорії" Ь коментарем неоплатоніка Порфірія, що, знову-таки, засвідчує про шанування книжкової (філософської) мудросіі, оскільки із цією збіркою князь не лише проводив своє дозвілля, а й їздив у військові походи. Твір "^ Слово про закон та благодать" Київського митрополита Ілларіона (1030-1050) був надзвичайно популярним у Давній Русі, оскільки до нас дійшов він у 52 списках. У ньому творі митрополит також вписує історію Київської держави у загальний світовий процес. . Із першої третини X ст. дійшов до нас "Шестидень" Іоаина, екзарха Болгарського, в якому звучить своєрідний гімн Мудрості Бога, що проявилася у гармонії світобудови. "Повчання" Володимира Мономаха, вельми вшанований твір давньої Русі (кінець XI ст.), розпочинається із захопленого описування краси та гармонії світобудови, де все, по-перше, має своє місце та призначення, а, по-друге, постає індивідуальним та неповторним. Звідси випливає настанова дітям- будувати своє життя у злагоді зі світом, тобто шукати шляхів до гармонії та злагоди, не втрачаючи свого обличчя. ^ У "Постанні Никифора, митрополита Київського, князю Володимиру Все-володичу (Мономаху)" (XII ст.) ми зустрічаємося із намаганням осмислити природу людини: головне в людині - це душа, що складається із розуму, почуттів та волі. Найціннішим в душі є розум, оскільки саме ним людина відрізняється від тварин. У "^ Посланні пресвітеру Формі" Кгимента Смолятича чи не єдиний раз в усій тогочасній літературі відстоюється думка про можливість використання філософії для кращого розуміння Святого Письма. При тому уточнюється, що філософія перш за все необхідна для пояснення божественних істин простим людям, бо клірики розуміють їх на більш високому рівні. "Слово Данила Заточеника" - наступний популярний твір давньоруської книжкової мудрості. Головна думка твору- утвердження мудрості й розважливості, основних чинників розвитку суспільства: "Серцерозумного у кріптясть-ся в тілі його красою й мудрістю... Не зри на зовнішність мою... Я, пане, хоч одежею вбогий, ти розумом багатий, юний вік маю, та розум старий в мене

У творі "^ Житіє Кирила фічософа " філософія - це вміння сказати у небагатьох словах речі великого розуму. Популярною була також збірка афоризмів та життєвих повчань під назвою "Бджола" (вона містила фрагменти з праць Плутарха, Діогеііа, Сократа, Піфагора, Епікура) та інші джерела. Отже, філософська думка часів Київської Русі була переважно світлою, оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально-історичні питання. Проте тут мало місце й намагання осмислити природу людини, оцінити значення розуму та духовного начала в людині. При цьому людина розглядалася як органічна складова та певний аналог світобудови, в яку Бог заклав мудрість, красу, доцільність та гармонію.