11,Філософія піфагорейців.

Піфагореїзм — напрям у давньогрецькій філософії, який абсолю­тизував та обожнював поняття числа і проголошував його першо­основою світу та сутністю речей.

Піфагор та його послідовники вба­чали основу світу в числах, в кількісних пропорціях. У всьому — в русі планет, архітектурі, звучанні струни — вони прагнули відкрити кількісні відношення, числову гармонію. Числа піфагорійці мислили не абстрактно, а як чуттєво-споглядальні відношення. Відрив загального (чи­сла) від одиничного (речей) був наївним, а саме загальне вони уявляли чуттєво.Піфагор звертав увагу не на стихії, а на їхні арифметичні структури. Числова структура охоплює весь світ. Із рівності вони виводили справедливість. Досконале число – 10 – це число повноти та завершеності. У світі існують 10 пар протилежностей.

Ще Піфагор сповідував крнцепцію переселення душ, душа – як вічне матеріальне начало, існує циклічність душ, речовин. Метеопсихоз переходить на іфлософський рівень. Піфагорейці сповідували аскетичний спосіб життя, проповідували до доброго володіння знаннями  з філософії, математики і медицини. Вони прагнули удосконалити тіло, для цього потрібно було знатися на музиці.

Піфагор та його послідовники порушили проблему квантифікації (кількісного вираження) сущого, зведення всього сущого до величин, які можна вимірювати. Зреш­тою, універсальність математики як науки про кількісні відношення і пояснюється тим, що все існуюче в просторі та часі має кількісні виміри. Ідея квантифікації перехо­дить від піфагорійців до платоніків і неоплатоніків, в яких кількісна гармонія також посідає особливе місце. В епоху Відродження це справило вирішальний вплив на форму­вання європейської науки Нового часу.

Поглядам піфагорійців властива і містика. Стосовно всього, навіть любові, дружби, справедливості, вони шу­кали числові відношення. Піфагорійці приховували своє вчення від людей. їхня школа була організована на зра­зок релігійного ордену, де тільки найбільш наближених до Піфагора посвячували в заповітні таємниці.

12. Елейська школа(онтологія Парменіда, апорії Зенона )                   Елеати (Ксенофан, Парменід, Зенон) вважали, що світ є незмінним і нерухомим буттям. Вони вперше протиставили мислення і чутттєві пізнання. При цьому вони відзначали нестійкість та мінливість людських почуттів, саме трому головна роль надавалась мисленню. Вони брали за першооснову не конк­ретну речовину, а одну з універсальних характеристик речей — буття. Все суще, на їх погляд, має буття, отже, буття є щось всезагальне. Парменід стверджував, що є тільки буття, небуття немає, його не можна і помислити, бо мислячи щось як небуття, людина тим самим надає йому буття. Буття єдине, незмінне і неподільне. Таке ро­зуміння буття відриває його від видимого світу матеріаль­них речей і перетворює на ідею. Справді, тільки про ідею (наприклад, Бога) можна сказати, що вона єдина, незмінна і неподільна, тобто тотожна сама собі.

У вченні про буття елеати, по суті, дали своєрідне фор­мулювання логічного закону тотожності. (Для того щоб розмова мала сенс, потрібно, аби співрозмовники однако­во розуміли поняття, щоб ці поняття були тотожними.) Парменід переніс вимогу цієї тотожності на світ, став ми­слити світ (буття) як ідею. Протиставляючи буття світові речей і водночас беручи його за основу сущого, елеати продовжили ідеалістичну традицію піфагорійців. Однак буття в елеатів є поцейбічним — ідеальне у них ще не було відірваним від матеріального, не перетворилося на його протилежність.

Елеати протиставляли видимий світ, в якому панують рух і зміни, справжньому буттю, яке не знає змін. Оскільки небуття немає, то й неможливі переходи від буття до не­буття (зникнення), від небуття до буття (виникнення). Мін­ливий світ, яким людина його бачить, — всього лише по­зірне, уявне, оманливе знання. Істина полягає в незміннос­ті буття. Зенон навіть висунув кілька апорій (суперечностей).

Апорії Зенона є величною пам'яткою логічної могут­ності давньогрецької філософії. Безумовно, Зенон розу­мів, що рух існує. Однак у його вченні йшлося не про видиме, а про суть, про те, як передати рух у поняттях. А за допомогою понять, тобто логічно, математика зуміла передати рух тільки в XIX ст. До того часу апорії Зенона стимулювали думку. Суть апорій проти руху полягає в тому, що рух мислиться як сума точок спокою, а за цієї умови рух зникає. Його не можна звести чи передати че­рез спокій, хоча він і мислиться як сума точок спокою, порушуваних тілом, яке в ці точки послідовно потрапляє.