50. Правові форми безготівкових розрахунків.

Безготівкові розрахунки — це перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки одержувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, унесених ними готівкою в касу банку, на рахунки одержувачів коштів. Отже, під безготівковими розрахунками в будь-якому випадку розуміється певний процес, а не документ. Форми безготівкових розрахунків поділяються на дві групи — інструментальні форми розрахунків та інтегративні (комплексні) форми розрахунків. Першій групі форм безготівкових розрахунків властива завершена здатність без залучення інших форм реалізовувати завдання платіжної операції, тобто переводити кошти з рахунку платника на рахунок одержувача. Другій групі — інтегративним (комплексним) формам розрахунків така цілісна самостійність, на його думку, не властива. Вони являють собою надінструментальні утворення й можуть бути остаточно реалізовані переважно з підключенням у відповідні відносини інструментальних форм розрахунків. Як наступну підставу класифікації можна виділити час передачі коштів. Розрахунки за цією підставою поділяються на:— негайні (розрахунки в режимі «реального часу» — on-line при електронних розрахунках);— розрахунки з відстроченням платежу з наданням кредиту або без надання такого (за принципом: «praesens obligatio, in diem uutem dilata solutio» (зобов'язання є, але платіж відстрочений).Усі розрахункові операції, що здійснюються комерційними банками, можна класифікувати за різними ознаками: — за складом учасників розрізняють операції: міжбанківські; клієнтські; внутрішньобанківські; — за видом платіжних документів: платіжними дорученнями; платіжними вимогами-дорученнями; чеками; векселями; картками; — за формою проведення: перекази; акредитивні; інкасові; клірингові.

51. Бюджетна класифікація: поняття, зміст, призначення.

Бюджетна класифікація - єдине систематизоване згрупування доходів, видатків, кредитування, фінансування бюджету, боргу відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів. Бюджетна класифікація використовується для складання і виконання державного та місцевих бюджетів, звітування про їх виконання, здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення фінансового аналізу в розрізі доходів, організаційних, функціональних та економічних категорій видатків, кредитування, фінансування і боргу, а також для забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників. Бюджетна класифікація є обов'язковою для застосування всіма учасниками бюджетного процесу в межах бюджетних повноважень. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики, затверджує бюджетну класифікацію, зміни до неї та інформує про це Верховну Раду України. Бюджетна класифікація має такі складові частини: 1) класифікація доходів бюджету; 2) класифікація видатків та кредитування бюджету; 3) класифікація фінансування бюджету; 4) класифікація боргу.

52. Акцизний збір:порядок обчислення та сплати.

Акцизний збір може розраховуватись за ставкою у процентах до обороту з продажу: — з товарів, що вироблені на митній території України, — виходячи з їх вартості, за встановленими виробником максимальними роздрібними цінами на товари, які він виробляє, без податку на додану вартість та акцизного збору; — товарів, що імпортуються на митну територію України, — виходячи з їх вартості, за встановленими імпортером максимальними роздрібними цінами на товари, які він імпортує, без ПДВ та акцизного збору (але не менше митної вартості таких товарів з урахуванням сум ввізного мита без ПДВ та акцизного збору).

Ставки акцизного збору затверджує Верховна Рада України. Єдина для всіх країн Гармонізована система опису і кодування товарів дає чітке визначення підакцизного товару (це позбавило можливості зменшувати суми акцизного збору). Ставки акцизного збору єдині на всій території України та забезпечують надходження коштів до державного (з товарів, ввезених на територію України) та місцевих бюджетів (частково з товарів, вироблених на даній території, за місцем їх виробництва) у співвідношеннях, встановлених Верховною Радою України.

Терміни сплати акцизного збору: а) підприємства—виробники алкогольних напоїв сплачують акцизний збір на 3-й робочий день після здійснення обороту з реалізації. Підприємства вторинного виноградного виноробства сплачують акцизний збір при придбанні акцизних марок на суму, розраховану із ставок акцизного збору на готову продукцію, виготовлену з виноградних виноматеріалів або сусла з використанням спирту етилового; б) підприємствами — виробниками, які реалізують тютюнові вироби, — щомісяця до 16-го числа місяця, що настає за звітним, виходячи з фактичного обсягу реалізації тютюнових виробів за останній місяць; в) власниками (замовниками) алкогольних напоїв, що містять спирт питний або етиловий, пиво і тютюнові вироби, які виготовлені на території України з використанням давальницької сировини, — не пізніше дня одержання готової продукції; г) підприємствами (крім підприємств-виробників), що реалізують алкогольні напої (включаючи спирт питний або етиловий,пиво, тютюнові вироби) і власників давальницької сировини, у яких середньомісячні суми акцизного збору за минулий рік становили понад 25 тисяч гривень, — щодекадно 15—25 числа поточного місяця, 5 числа місяця, що настає за звітним, виходячи з фактичного оподатковуваного обороту за відповідну декаду; ґ) підприємствами (крім підприємств-виробників), що реалізують алкогольні напої (включаючи спирт питний або спирт етиловий, пиво, тютюнові вироби), і власниками (замовниками) таких, виготовлених у межах України з використанням давальницької сировини, у яких середньомісячні суми акцизного збору за минулий рік складали до 25 тисяч гривень включно, а також особами, що займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи і мають постійне місце проживання на території України, — щомісяця не пізніше 15 числа місяця, що настає за звітним від фактичного оподатковуваного обороту за минулий місяць.

53. Поняття банків та банківської системи.

Банки є одними з найстаріших і найбільших за активами фінансових посередників. Вважають, що перші банки виросли з контор міняйлі з'явилися в епоху Відродження в італійських містах. Україна після проголошення незалежності одним з невідкладних і пріоритетних завдань визначила реформування банківської системи та, відповідно, розробку і прийняття національного банківського законодавства. У прийнятому 20 березня 1991 р. Законі України "Про банки і банківську діяльність" банками визнавалися установи, функцією яких було кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій. Банківська система виступає складовою кредитної системи держави й являє собою сукупність різних за організаційно-правовою формою та спеціалізацією національних банківських установ, що Існують у межах єдиної фінансової системи та єдиного грошово-кредитного механізму в певний проміжок часу (певний історичний період).

В Україні побудовано дворівневу банківську систему, яка основана на взаємовідносинах між банками у двох площинах - по вертикалі та по горизонталі. По вертикалі - відносини підлеглості центральним банком як таким, що керує, управляє і низовими ланками - комерційними банками; по горизонталі - відносини рівного партнерства між будь-якими низовими ланками. Розподіл адміністративних функцій і операцій, пов'язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість враховувати інтереси двох категорій клієнтів - комерційних банків і урядових структур, причому перевага віддається функціям "банк банків" та управлінню діяльністю банківських установ з метою регулювання та контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг.

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до положень Закону України "Про банки і банківську діяльність". Банки в Україні функціонують як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).

54. Операції та функції комерційних банків.

Різноманітні операції комерційних банків поділяються на наступні види; пасивні (за допомогою яких банки утворять свої ресурси (пасиви). Пасиви банків складаються з їхніх власних капіталів і притягнутих засобів), активні (за допомогою яких банки пускають в обіг свої ресурси з метою одержання прибутку. Їх можна розділити на двох груп: операції, зв'язані з наданням позичок, і з інвестиціями в цінні папери), акцентн і, розрахункові, факторингові, лізингові, трастові, торгово-комісійні.

Основними функціями комерційних банків, що визначають їх суть та роль у кредитній системі, є: прийом депозитів від юридичних та фізичних осіб; кредитування підприємств і населення; організація та здійснення розрахунків у господарстві; випуск кредитних знарядь обігу. Усі функції тісно пов’язані між собою та дозволяють комерційному банку виступати у якості органа, що емітує платіжні засоби для обслуговування усього кругообороту капіталу в процесі виробництва й обігу товарів.

Найважливіша особливість комерційних банків полягає у їх можливості створювати за рахунок кредиту додаткові платіжні засоби шляхом збільшення залишків на поточних рахунках клієнтів. Усі інші інститути кредитної системи, крім центрального банку, не можуть використовувати емітовані кошти як джерело кредитних ресурсів. У той же час комерційні банки не мають права самостійно емітувати готівкові кошти, оскільки це є монополією центрального банку.

Окрім зазначених базових функцій, комерційні банки можуть виконувати ряд інших операцій, конкретне коло яких визначається особливостями різних секторів ринку і потребами тих груп клієнтів банку, на які він орієнтує свою діяльність. У цьому полягає відмінність комерційних банків від спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, що надають обмежене коло послуг. Так, комерційні банки можуть здійснювати операії з купівлі та продажу іноземної валюти, організовуючи фінансування зовнішньої торгівлі, виконувати довірчі операції, пов¢язані з управлінням майном, грошовими коштами та іншими матеріальними цінностями фізичних та юридичних осіб за їх дорученням, надавати консультаційні послуги своїм клієнтам з питань організації господарсько-фінансової діяльності, проводити лізингові та факторингові операції, організовувати зберігання фінансових і матеріальних цінностей у спеціально обладнаних сховищах, видавати гарантії за третіх осіб, надавати економічну й фінансову інформацію, здійснювати операції з цінними паперами, а також ряд інших операцій, пов’язаних з обслуговуванням різних клієнтів.

55. Організація страхування в Україні.

Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів. Страховиками визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом України "Про господарські товариства" з урахуванням особливостей, передбачених цим ЗУ «Про страхування», а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Функції контролю і нагляду у сфері ринку страхових послуг покладено на кабінет у справах нагляду за страховою діяльністю. Державний нагляд здійснюється з метою дотримання вимог законодавства України про страхування запобігання неплатоспроможності страховиків та захисту інтересів страхувальників з метою ефективного розвитку страхових послуг.

Надання цих послуг здійснюється страховиком. Ними визначаються юридичні особи, які отримали державну ліцензію на ведення страхової діяльності. Відносини між страховиками і страхувальниками здійснюються безпосередньо через представництво страхових брокерів. В основу законодавчої бази страхової діяльності в нашій державі покладено Декрет Кабінету Міністрів України "Про страхування" від 10.05.1993 р. № 47-93. Згідно з цим прийнята інструкція про умови ліцензування страхової діяльності на території України та контролю за її дотриманням.

Ліцензії видаються юридичним особам, які створені у формі різних товариств, мінімальний розмір статутного фонду повинно встановлюватися в сумі еквівалентній 5 тис. Доларів США за курсом НБУ.

56. Договір страхування: поняття та умови.

Договір страхування є цивільно-правовою угодою між страхувальником і страховиком, що регулює їхні взаємні обов'язки відповідно до умов визначеного виду страхування. Підставою для укладення договору є заява страхувальника. Вона містить явно виражений та адресований страховику намір страхувальника укласти договір страхування на відповідних умовах. У ній обов'язково повинні бути викладені всі суттєві особливості ризику, який передбачається страхувати. Страховик, розглянувши заяву, може прийняти її або відхилити. Підтвердженням укладення відповідного договору страхування є страховий поліс (свідоцтво, сертифікат), який містить усі істотні умови договору страхування і видається страхувальнику. Договори страхування можуть укладатися з громадянами та юридичними особами і передбачати виконання зобов'язання на користь третьої особи, а не страхувальника. Виплата страхових сум і страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування або законодавством на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою.

57. Порівняльна характеристика державного та банківського кредиту.

58.Фінансово-правові акти, їх характеристика.

Правовою формою відображення фінансової діяльності держави є фінансово-правові акти. Вони поділяються на дві великі групи: 1) акти органів законодавчої влади; 2) акти органів виконавчої влади, тобто на закони і підзаконні акти. Можна стверджувати, що фінансово-правові акти, у формі яких і здійснюється фінансова діяльність держави це належним чином прийняті органами державної влади та місцевого самоврядування відповідні рішення з питань фінансової діяльності, що віднесені до їх компетенції та мають юридичні наслідки. Форма фінансово-правового акту насамперед залежить від того, яку галузь фінансової діяльності держави покликаний регулювати цей акт, яке значення для життя держави і суспільства ця діяльність має. Такими формами можуть виступати: Конституція України; закони України; укази Президента України; декрети Кабінету Міністрів України; накази, інструкції чи положення Мінфіну України чи Державної податкової адміністрації України; методичні вказівки, листи, телеграми Національного банку України тощо.

Фінансово-правові акти видають і органи місцевого самоврядування в межах фінансових повноважень, визначених їм Конституцією України (стаття 143) і законами України

Широке коло актів, що регламентують фінансові відносини в Україні, складають її фінансове законодавство, а сукупність правових норм, що включені в ці акти для регулювання фінансових відносин, становлять фінансове право України. Тобто фінансове право є системою правових норм, що регулюють фінансове господарство держави. Фінансове право складова частина публічного права в цілому. З допомогою фінансово-правових норм держава мобілізує фінансові ресурси сукупність всіх цільових фондів грошових коштів держави, необхідних для функціонування (законодавство про доходи держави), веде облік руху зібраних фондів грошових коштів (казначейські приписи), використовує їх у відповідності з волею органів законодавчої влади (акти про бюджет), тобто здійснює фінансову політику.

59. Відповідальність за порушення податкового законодавства.

Виконання платниками податків та іншими суб'єктами податкового обов'язку об'єктивно не може спиратися лише на високий рівень їх правової культури та усвідомлення суспільної значущості передбаченої нормами податкового права на­лежної поведінки. У сучасних умовах для забезпечення необхідного рівня податкових надходжень вирішального значення набуває застосування заходів державного примусу в податковій сфері. Останні мають такі специфічні ознаки:

1)здійснюються з метою забезпечення режиму законності у сфері оподаткування та дотримання правил сплати податкових платежів;

2)поширюються як на юридичних, так і на фізичних осіб; підстави та порядок їх застосування визначаються фінансовим, адміністративним і кримінальним законодавством;

3)їх застосування є результатом реалізації державно-владних повноважень посадовими особами спеціальних державних органів;

4) метою податкового примусу є спонукання платників по датків до виконання податкового обов'язку;

5)різнобічний характер цих заходів (за значущістю» силою впливу та масштабом застосування);

6)спрощений процесуальний порядок застосування податкового примусу;

7)забезпечення законності при застосуванні заходів податкового примусу, здійснення прокурорського нагляду, а також забезпечення можливості оскарження відповідних рішень.

Державний примус у податковій сфері реалізується через установлений законодавством механізм юридичної відповідальності.

Особливістю відповідальності за порушення податкового законодавства є її компенсаційно-каральний характер. Зміст компенсаційної ознаки полягає в необхідності відшкодування збитків держави та органів місцевого самоврядування внаслідок неотримання Надходжень податків, зборів, інших обов'язкових платежів до бюджетів і державних цільових фондів. Поряд із цим застосування відповідальності спрямовано на покарання конкретного правопорушника (платника податків, податкового агента) у зв'язку з невиконанням ним покладеного на нього обов'язку, а також на попередження податкових правопорушень.

Поряд із загальними ознаками юридичної відповідальності, податкова відповідальність характеризується низкою специфічних рис:

—підставою податкової відповідальності є вчинення діяння, що містить усі ознаки складу податкового правопорушення;

—настання відповідальності врегульовано нормами податкового права;

—відповідальність полягає у застосуванні до правопорушника податкових санкцій фінансового характеру (штрафів);

—законодавство передбачає особливий порядок притягнення до відповідальності;

—суб'єктами цієї відповідальності є платники податків та інші фіскально-зобов'язані особи.

60. Види рахунків, що відкриваються в банківських установах.

У відповідності з діючим законодавством суб’єктам підприємницької діяльності дозволено відкривати більше одного розрахункового рахунку, але не більше чим в двох установах банків. З моменту відкриття наступного (2) рахунку підприємство визначає один з рахунків як основний. На основному рахунку враховується заборгованість, яка списується в безспірному порядку. Підприємство повідомляє номер основного рахунку податковій адміністрації та банкам, в яких відкриті інші рахунки.

Види рахунків, які відкриваються в установах банків регулює Інструкція №146 “Про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті” від 14.04.2000 року.

Для зберігання грошових коштів та проведення всіх видів розрахунків, кредитних і касових операцій банки відкривають підприємствам наступні види рахунків:

• в національній валюті: поточний, поточний бюджетний, депозитний та кредитний рахунки;

• в іноземній валюті: поточний, розподільчий, депозитний.

Поточний рахунок відкривається підприємствам усіх видів та форм власності, їх відокремленим підрозділам, а також фізичним особам – суб’єктам підприємницької діяльності для зберігання грошових коштів та здійснення усіх видів операцій за цими рахунками відповідно до чинного законодавства України.

Поточні бюджетні рахунки відкриваються підприємствам, організаціям, установам, які утримуються за рахунок бюджетів.

Кредитні рахунки відкриваються юридичним і фізичним особам в будь-якому банку, який має право видавати кредити. Такі рахунки призначені для обліку кредитів, які надаються шляхом оплати розрахункових документів та перерахування на розрахунковий рахунок отримувача кредиту відповідно до умов кредитної угоди.

Депозитні рахунки відкриваються підприємствам усіх форм власності на підставі укладеного депозитного договору між власником рахунку та установою банку на визначений в угоді строк. Кошти на депозитні рахунки підприємств та їх відокремлених підрозділів перераховуються з поточного рахунку і після закінчення строку зберігання повертаються на поточний рахунок.

Поточний валютний рахунок відкривається підприємствам для здійснення розрахунків в готівковій та безготівковій іноземній валюті при проведенні поточних операцій так для погашення заборгованості за кредитами в іноземній валюті.

Розподільчий рахунок відкривається при відкритті поточного валютного рахунку. Кошти, які поступають на поточний рахунок через розподільчий:

• готівка від нерезидентів згідно з експортним контрактом;

• готівка, що відмічена в митній декларації;

• готівка, як сплата за державне мито;

• благодійні внески нерезидентів;

• за платіжними документами з-за кордону;

• перерахована з-за кордону гуманітарна допомога та ін.

Кошти, які безпосередньо поступають на поточний рахунок в іноземній валюті:

• кошти, куплені власником рахунку;

• перераховані з кредитного рахунку;

• перераховані з рахунку отримувача гуманітарної допомоги на рахунок добувача та ін.

61 Правові принципи банківської діяльності.

Першим і основним принципом діяльності банку є робота в межах реально наявних ресурсів.

Робота в межах реально наявних ресурсів означає, що банк повинен забезпечувати не тільки кількісну відповідність між своїми ресурсами і кредитними вкладеннями, але і домагатися відповідності характеру банківських активів специфіці мобілізованих їм ресурсів. Насамперед це відноситься до термінів тих і інших. Так якщо банк залучає засобу головним чином на короткі терміни, а вкладає їхній переважно в довгострокові позики, те його ліквідність опиняється під загрозою. Наявність в активах банку великої кількості позик з підвищеним ризиком потребує від банку збільшення питомої ваги власних засобів у загальному обсязі його ресурсів.

Другим найважливішим принципом, на якому базується діяльність банків, є економічна самостійність, що підрозіміває й економічну відповідальність банку за результати своєї діяльності. Чинне законодавство надає всім банкам економічну свободу в розпорядженні своїми фондами і доходами. Прибуток банку, що залишається в його розпорядженні після сплати податків, розподіляється відповідно до рішення загальних зборів акціонерів. Воно встановлює норми і розміри відрахувань у різні фонди банку, а також розміри дивідендів по акціях.

За своїми обов'язками банк відповідає всіма приналежними йому способами і майном, на які може бути накладене стягнення. Весь ризик від своїх операцій комерційний банк бере на себе.

Третій принцип полягає в тім, що взаємини банку зі своїми клієнтами будуються як звичайні ринкові відносини. Надаючи позики, комерційний банк виходить насамперед з ринкових критеріїв прибутковості, ризику і ліквідності.

Четвертий принцип роботи банку полягає в тім, що регулювання його діяльності може здійснюватися тільки непрямими економічними (а не адміністративними) методами. Держава визначає лише "правила гри" для банків, але не може давати їм наказів.