Токата і фуга для органу ре мінор.

Найвідоміший твір Баха, в якому проявилася така риса його стилю як органне мислення. Органні якості звучання слухач зустріне і в творах для клавесину, і в хоровій музиці, і в концертах для струнного оркестру тощо.

Токата – швидкий твір, що народився з імпровізації. Вільна побудова. Багато віртуозних пасажів, нагромадження акордів, насичена фактура, примхлива ритміка. Основний образ – оспівування величі людського духу. Музика велична, напружена і урочиста.

Фуга (з лат. - біг) – складний поліфонічний твір, де кожен голос розвивається самостійно. Зміст фуги – складна життєва філософія, роздуми, які перериваються могутніми емоційними сплесками.

Токата і фуга ре мінор складають цикл (поєднання), в якому композитор показує людину з різних боків: рух і піднесення думок.

Хоральна прелюдія фа мінор

Цей органний твір нині часто використовується для супроводу радіопередач, кінофільмів, спектаклів, в хореографічних постановках. В основі твору – мелодія григоріанського хоралу. Вона розташована у верхньому голосі, мелодійна, плавна. Рух прелюдії повільний. Загальний характер п’єси піднесений, сповнений високих мрій про Добро з великої літери.

Прелюдія До мажор з циклу «Добре темперований клавір» для клавесину (фортепіано)

Прелюдія має світлий, молитовний колорит. Тут оспівується все найкраще в людині. Мелодія захована у специфічній фактурі, де акорди розкладені в арпеджіо. У 19 столітті французький композитор Шарль Гуно відчув образ прелюдії як молитву «Ave, Maria».

«Жарт» - Скерцо з сюїти № 2 для флейти.

Твір пройнятий радістю, танцювальними ритмами. Бах, як і Гендель, виступив новатором у жанрі сюїти. Він сміливо вводив в сюїту нові танці та п’єси. Скерцо замість Жиги саме і демонструє нову знахідку Баха.

Заняття № 5.

Віденський класицизм. Йозеф Гайдн.

18 століття було часом, коли конфлікт старого і нового (феодалізму і капіталізму) досяг кульмінації. Прогресивна частина європейців прагнула змінити устрій, звільнитись від абсолютної монархії, вибороти можливості будувати вільне і демократичне суспільство. В лідери пробивалась молода буржуазія (так званий «третій стан»). Їх перш за все цікавила природа людини, її розум, її можливості і права. Цим питанням присвячувала свої філософські твори ціла плеяда вчених-мислителів (Вольтер, Дідро, Руссо – знамениті «енциклопедисти», які намагалися систематизувати знання людства). Вони малювали нове суспільство як «державу розуму», де править закон, чесність, справедливість, рівність, свобода і братерство. На прапорі Великої Французької революції 1789 року будуть написані саме ці слова.

18 століття увійшло в історію європейської культури як епоха Просвітництва.

Розвиток наук, технічний прогрес, бурхливе зростання економіки – все це породжувало впевненість в можливості розумної організації людського суспільства. Але людина для цього мусить ще й постійно розвиватись, вчитись. Для цього по всій Європі відкривалися школи, колегіуми, університети, поширювався просвітницький рух. Героєм багатьох творів літератури стає людина, не зв’язана соціальними забобонами, оптимістично настроєна, наділена знаннями, талановита, що дає їй можливість вийти переможцем із складних життєвих ситуацій (Робінзон Крузо Д. Дефо).

Художня культура епохи Просвітництва відрізнялася поєднанням різних стилів і багатством тем, жанрів, образів, фарб.

Ще дуже сильним був стиль бароко з його пишністю, величчю масштабів, перенасиченістю прикрасами, перевагою різких контрастів. Особливо в 1 половині і середині століття.

Але все більше поширення діставав класицизм. Цей напрямок стартує ще у 17 ст. у Франції. Назва походить від латинського classicus, що означає зразковий. Це слово було відомо з античних часів, коли в Древньому Римі класиками називали вищі прошарки суспільства. В 17 столітті античне мистецтво розглядалося як зразок ідеальних форм, ліній, краси та закономірностей, які треба наслідувати. Принципи класицизму знайшли яскравий вираз у художників 17 століття (Лоррен, Пуссен), в архітектурі (Версаль), драматургії (Корнель, Расин). Саме в театрі і склалися основні правила, канони класицизму. Головний: єдність місця, часу, дії. В інших мистецтвах: панування чіткості, строгості, логічності, симетрії, відповідності, розумності.

Своєрідною реакцією на раціоналізм класиків був стиль рококо (від французького «рокайль», що означає ракушка). Це був галантний стиль, придворний. Мистецтво носило світлий, витончений характер. Пасторалі і ідилії – типове явище в театрі, поезії, живописі та скульптурі рококо, яка була обтяжена великою кількістю дрібних деталей.

В 2-й половині 18 століття сформувався сентименталізм. Його головна риса – занадто підкреслена цікавість до чуттєвої природи людини.

Поруч із цими напрямками почав поширюватись реалізм, тобто, намагання відобразити правду життя, обстановку, звичайні людські заняття.

Ось таке переплетення тенденцій в мистецтві відображувало напруження суспільства і пошуки справедливості у 18 столітті.

В музиці епохи Просвітництва проходили процеси, які були тісно пов’язані із змінами в світогляді людей і суспільній системі. Поступово такі міста як Лондон, Париж, Мілан, Лейпциг, Дрезден, Гамбург, Відень стають центрами музичного життя, концертного руху, вогнищами оперної та інструментальної музики. Кожне з таких міст мало свої капели, оркестри, інструментальні ансамблі. Придворні капели тримали аристократи. Це все створювало грунт для кристалізації нових музичних принципів мислення. Такі принципи знайдуть відображення у новому специфічному музичному стилі віденський класицизм.

Віденським цей стиль назвали тому, що головні його представники жили і творили в столиці Австрії Відні. А слово класицизм означає, що музика заснована на засадах логіки, чіткості, ясності побудов, відповідності і симетрії всіх засобів виразності, тобто, на законах класицизму.

Видатними представниками віденського класицизму у 18 столітті стали Гайдн, Моцарт та Бетховен. Бетховен в свою чергу безпосередньо підготував перехід до іншого стилю вже 19 століття – романтизму.

У 18 столітті в рамках віденського класицизму багато жанрів змінювалось та удосконалювалось. Від невеликих п’єс побутового призначення початку століття інструментальна музика приходить до створення складних композицій, де відображується узагальнена картина світу в усіх його протиріччях та зв’язках, конфліктах та динаміці.

Виникали нові види музики і форми. Кінцевим результатом цього процесу розвитку стало формування симфонії, сонати, концерту для сольного інструменту з оркестром, квартету. Все це були багаточастинні твори з обов’язковою формою сонатного алегро в першій частині. Ця форма мала жорстку структуру: експозиція, розробка, реприза. В експозиції – 4 образи (головна партія, зв’язуюча, побічна, заключна). Із співвідношення цих образів і виростав безперервний рух, енергія музики.

Розвиток інструментальної культури означав одночасно прогрес в розвитку як окремих інструментів, так і формування різного складу оркестрів. Так виник симфонічний склад оркестру. В такому оркестрі 4 групи інструментів: дерев’яні духові (флейти, гобої, кларнети, фаготи); мідні духові (труби, валторни); ударні (літаври); струнні (скрипки, альти, віолончелі, контрабаси).