Розгульність композиції роману Загребельного «Диво»

У всі часи людина жадала дива. І чим, як не дивом, є Софія Київська, втілення духовної величі нашого народу. Стоїть вона, належачи як XI століттю, такою ж мірою і XXI — надзвичайне, вічне диво, символ мудрості й сили, таланту й слави. Величний образ собору, цього надзвичайного дива, «що ніколи не кінчається і не переводиться», став центром роману Павла Загребельного «Диво», у якому вдалося «показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, залишений нам історією, існує не самодостатньо».  Серед інших визначних пам'яток історії Софія вирізняється тим, що стала першим символом духовного надбання нашого народу. Велика руська держава потребувала великого храму. У муках народжувалася християнська Київська Русь, і задумав князь Ярослав звести величний собор. Але, маючи задум підняти Київ гідним суперником Константинополю, він наполягав на копіюванні всього візантійського. Та слов'янська земля мала багато і своїх справжніх митців. За романом, одним з них був Сивоок — хлопчина з пущі, який за 30 років поневірянь на чужині став досвідченим зодчим. Він має своє бачення храму, бо не приймає повторення, сліпого наслідування чужих канонів. Саме його переконлива наполегливість (створений з воску макет церкви майстер показує князю) призводить до того, що Ярослав призначає його відповідальним за будівництво. Сивоок мав величезний талант, який виріс із народних коренів. Його, сироту, який не пам'ятав батьків, виховував дід Родим, який займався гончарством та виготовляв язичницьких богів. У майстрині Звенислави Сивоок вчився малювати. Взагалі, він багато мандрує у своєму житті. «Що є мистецтво? — роздумував Сивоок. — Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців». Поставив майстер собор, «дав йому оті дивні барви; ті велетенські мозаїчні постаті, оту невпинність руху, гру світла, немеркнуче сяяння». І ця Софія стала поєднанням і завершенням мрій Ярослава Мудрого, сподівань і розчарувань князя, коли виводив він Русь «на широкі простори світу». Але не для князя цей собор, а для рідної землі, для слави майбутніх поколінь. Як актуально, по-сучасному звучить це саме сьогодні, коли триває розбудова незалежної, самостійної України! І де той Сивоок-зодчий, що зведе храм України, відкриє для неї простір, у якому вона займе достойне місце? Стираються надписи, зникають імена князів, а ім'я народу — вічне.  Образ Софії Київської зображено як символ духовної незламності та нескореності всього народу. Доля собору є долею народу, з давньоруськими епізодами чергуються події 1941-1942 та 1965— 1966 років: вистояла Софія і перед варварами XX століття, які нищили Європу, бо стали на захист тисячі таких, як Гордій Отава, що сприймав її як коштовність, цінну тим, що це лише своя, неповторна і єдина святиня, без якої неможливо уявити націю. У романі перегукуються епохи: Сивоок віддає своє життя на зведення собору, Гордій Отава, створивши «власний фронт проти фашизму», перешкоджає професору Шнурре вивезти найкращі фрески до Німеччини ціною свого життя.  Ми не знаємо, як насправді звучало ім'я автора Київського дива. Не розгадана ця таємниця вченими, та й, скоріш за все, не буде розгадана. Але імена губляться, а справа зостається. Тільки ділами можна себе возвеличити або зганьбити. Софія Київська — не лише мистецька споруда, вона — оплот духовного надбання нашого народу. Вічно стоятиме вона під небом історії символом твердині людського духу та прославлятиме народ слов'янський.