42.Ваше ставлення до Володьки Лободи-персонажа роману

О.Гончара «Собор»

Першу публікацію роману О. Гончара «Собор» літературознавці й критики зустріли з захопленням, адже автор створив галерею позитивних персонажів, які працюють на благо Батьківщини. Але через кілька днів після виходу роману розгорнулася широкомасштабна акція паплюження твору: виявляв свою пильність академік Шамота, одностайно обурювалися в колективних листах «металурги», «шахтарі», «селяни». Певну роль у розгромі «Собору» зіграло те, що Володьку Лободу було легко впізнати. Подібні йому «висуванці» зносили собори, будували атомні станції у густонаселених районах, планували повернути ріки і т.д. У порівнянні з іншими безголовими керівниками Володьці Лободі випадає скромне місце: немає в нього спритності, кмітливості, які були притаманні високопоставленим бюрократам. Він псує собі анкету необдуманим розлученням, здає батька у будинок для ветеранів, безглуздо, по-хлоп'ячому, ховає у себе в кабінеті «охоронну грамоту», зняту вночі з собору, силоміць сватає «безпаспортну» Єльку, приїздить з друзями на браконьєрську юшку у рідне селище, де його всі знають. Він птах невисокого лету, і вся його кар'єра вкладається у ним самим визначені рамки: «...тебе проводжав інструктором, а зараз сам інструкторів ганяю». Лобода наповнений «геніальними» ідеями, які він так і сипле на ходу. «Кімнати щастя», вікторини, карнавали. Палац шлюбів, святкові кольоретки для цукеркових коробок — все це його винаходи. Але душа «генія» прагне до чогось масштабнішого. Погляд кар'єриста зупиняється на обшарпаному соборі, що височіє серед Зачіплянки. Правда, до 300-річчя Переяславської ради Володька запропонував одягти собор у риштовання, але реставрувати його, природно, ніхто не збирався. Лобода зумів зімітувати увагу до пам'яток старовини, а після свята риштовання зняли. Собор зробився притчею во язицех, псував красу робітничого селища і Володьчину кар'єру. Висуванець мріє знести собор, а на тому місці «відгрохати» критий ринок чи молодіжне кафе, щоб «в області тільки ахнули б». Оце «ахнули б», помітили, оцінили, підвищили — головна рушійна сила всієї діяльності Лободи. Вся ця жалюгідна метушня свідчить про його тупуватість, обмеженість і неповороткість думки. Він здається водевільним персонажем, але зараз ми вже знаємо, на що здатна така войовнича посередність на керівних посадах. Це сила, яка іде по світу і задає тон. «Ейнштейн ніщо порівняно з ним. Той робить відкриття, а цей вирішує. Кнопки натискає. Кладе резолюцію на твоїй долі... Для нього ми піддослідні. Він вважає обов'язком нас будь-що обстругати, підігнати під власну подобу... Його мрія — бачити навколо себе легіони, що однаково думають, на тебе й на мене він дивиться як на сировину, як на руду, з якої треба болванки виплавити», — так говорить Ромчик Орлянченко про Лободу. Діяльність таких висуванців призвела до екологічних і соціальних катастроф, до того життя, яким живе народ сучасної нам України — незалежної, вільної, але голодної, збанкрутілої, нещасної країни. 

43.Тематика та поетика новел Григора Тютюнника «Зав’язь», “Три зозулі з поклоном»

Новела - улюблений жанр письменника Григора Тютюнника. Григір Тютюнник вважав, що новела стоїть до поезії найближче. Тому більшість йокі творів - це невеликі оповідання. У короткій новелі він умів повно розкрити внутрішній стан героя. Сучасне село - найглибший біль письменника. Новели «Кленовий пагін», «Вуточка». Старенькі, наче забуті Богом і людьми, герої до останніх днів чекатимуть звільнення від своєї фатальної самотності. Хоча саме це чекання тримиг їх на цій землі.  (Найболючіша проблема, порушена у творі, І це стан українського села. З Катрями, що від’їжджають на Донбаси, лишаючи вдома старіючих батьків, село руйнується, відмирають традиції народу, на які він міг би опертись у своєму відродженні. У творі розкрито суть міщанства, показано ті негативні зміни в народному характері, які відчутно далися взнаки за останні десятиріччя.

 «У Кравчини обідають». Розповідь про життя й побут сімейства Юхима Кравчини. За звичайними побутовими подробицями прочитується стиль життя цілої родини, її традиції, стосунки між домочадцями, їхні звички, уподобання.  «Поминали Маркіяна», «Три плачі над Степаном», «Дядько Никін». Новели, у яких письменник наштовхує читача на думку про минущість буття, неповторність кожної хвилини. Оповідання «Зав’язь» - вічна загадка любові. Це зворушлива лірична оповідь про перше кохання, незабутню ранню весну, коли у гіллі «зав’язуються дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки - зав’язь. Зав’яззю є перше кохання юних Миколки і Соні, сором’язливих і чистих, прекрасних у своїй наївній щирості.

 «Три зозулі з поклоном». Згадка про репресованого батька. Новела присвячена найвищому людському почуттю - любові, яка входить у серце без дозволу і залишається там назавжди. Герої новели Марфа, одружена жінка, яка кохала Михайла, Софія - дружина Михайла та сам Михайло сподівалися на щастя й кохання. Але марно. До всіх них линули «зозулі з поклоном». Григір Тютюнник - правдивий, безкомпромісний, сміливий митець. У новелах митця - правда життя. Він розкриває вічні людські проблеми: для чого людина живе на землі, що таке любов і щастя. Він умів кількома штрихами розкрити внутрішній стан героя, показати високі почуття чи ганебні явища. Говорив також про серйозні деформації не тільки в соціальному устрої, а й у національному українському характері. Говорив про це відверто й сміливо.

44.Життєвий і творчий шлях В.Стуса. Прочитати напам’ять вірш поета.

Головні дати життя і творчості Василя Стуса

6.01.1938 У сім’ї Семена Дем’яновича та Їлини Яківни Стусів народилася четверта дитина – Василь Стус 1940 З села Рахнівки Вінницької обл. родина поета переїздить до м. Сталіно (сучасний Донецьк), де батьки отримують роботу на одному з хімічних заводів міста.  1944-1945 Навчання в середній школі № 75 м. Сталіно. 1954-1959 Навчання у Сталінському педагогічному інституті із спеціальності «Українська мова та література». 15.08-15.10.1959 Вчителював у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області. 11.1959-11.1961 Служба у лавах радянської армії 7.12.1961-16.011963 Вчитель української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки Донецької області. 15-23.03.1963  Підземний плитовий шахти «Октябрьская» м. Донецька. 26.03-26.10.1963  літературний редактор газети «Социалистический Донбасс» м. Донецька. Від 1.11.1963 Аспірант Інституту літератури АНУРСР ім. Т,Г,Шевченка із спеціальності «Теорія літератури». Переїзд до до Києва. 1964 Василь Стус здає до видавництва «Молодь» першу збірку своїх віршів, що має назву «Круговерть». 4.09.1965 Виступ протесту в київському кінотеатрі «Україна» з приводу репресій проти української інтелігенції. 04.09.1965 На прем’єрному перегляді фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві взяв участь в акції протесту проти арештів шістдесятників  20.09.1965 Відрахований з аспірантури за «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», тобто за виступ у кінотеатрі «Україна» 28.09.-23.11.1965 Робота у будівельній бригаді, а згодом кочегаром в Українському науково-дослідному інституті садівництва у Феофанії під Києвом. 10.12.1965 Одруження з Валентиною Попелюх. 14.01-1.06.1966 Спершу молодший, невдовзі – старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР.»Звільнений за власним бажанням – за безсовісними, здається, наполяганнями тов. Зубкова з Інституту літератури» (Автобіографія В.Стуса від 23.07.1966р.) Від 17.09.1966 до арешту     Старший інженер відділу технічної інформації пректно-конструкторського бюро Міністерства промисловості і будівельних матеріалів Києва, а потому – старший інженер пректно-технологічного об’єднання. 1970 У брюссельському видавництві «Зимові дерева» вийшла з друку друга збірка поета «Зимові дерева». В.Стус підготував і видав у самвидаві свою третю експериментальну книгу віршів – «Веселий цвинтар». 12.01.1972 Перший арешт поета 7.09.1972 Суд, згідно з вироком якого Василя Стуса засуджено до 5-ти років ув’язнення та 3-х років заслання 1972 Під час перебування в камері попереднього ув’язнення Київського КДБ поет створює свою четверту книгу – «Час творчості /Dichtenszeit», що складена з оригінальних віршів та перекладів з віршів Гете. Оригінальні твори стали основою майбутньої книги всього життя Стуса – «Палімпсести». 1972-01.1977 Відбуття покарання в таборах у Мордовії. 11.1975-02.1976 Перебування у спеціалізованій ленінградській лікарні з приводу операції на   шлунку. Від 5.03.1977 Заслання у селищі ім. Матросова Тенькінського району Магаданської області 1978 Поета прийнято до PEN-клубу Серпень 1979 Повернення до Києва. Початок жовтня 1979 Вступ до Української Гельсінської групи. 7.10.1979 За Стусом встановлено адміністративний нагляд. Упродовж 1971-80рр. В.Стус остаточно підготував до друку кілька варіантів збірки «Палімпсести». 22.10.1979-11.01.1980  Робота формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім.. Паризької комуни. Від 1.02.1980 Робота в цеху №5 українського промислового об’єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі. 14.05.1980 Другий арешт Кінець вересня 1980 Поета засуджено до десятирічного ув’язнення та п’яти років заслання. Від 11.1980 Відбуття покарання в таборі особливого режиму ВС-389/36 с. Кучино Чуковського району Пермської області. Весна 1981 Останнє побачення з рідними. 1982     Рік камери-одиночки. Упродовж 1980-1985 В.Стус написав останню збірку своїх віршів «Птах душі». Рукопис книги повернути з архівів та справ КДБ-МВС не вдається до цього часу. Ніч з 3 на 4.09.1985  Смерть Василя Стуса у карцері табору ВС-389/36. 1985 Г.Бьолль за книгу «Палімпсести» висував Стуса на здобуття Нобелівської премії. 1986 Збірка «Палімпсести» вийшла у видавництві «Сучасність» 17-19.11.1989 Перевезення на київську землю праху Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. 1991 За збірку вибраних поезій «Дорога болю» Василеві Стусові присуджено Державну премію України ім. Т.Г.Шевченка(посмертно) 25.12.1997 Указ Президента України  Л. Кучми Про нагородження відзнакою Президента України «Орден князя Ярослава Мудрого» V ступеня поета Василя Стуса(посмертно)

Минає час моїх дитячих вір.

І я себе з тим часом проминаю.

І вже не віднайдусь. І вже не знаю,

А чи впізнав би на човні новім

Свій давній берег. Ні, напевно, ні.

Бо сам собі, відринутий від болю,

Пливу за днем, за часом, за собою

в новому необжитому човні.

Ні небожителі, ні жебоніння трав,

Ні перехлюпи хвиль — ніщо не скаже

Тобі про повертання. Не розв'яже

Твого питання: годі чи пора...

Ти сам пливеш, відринутий від себе.

І лиш за гребнем прозираєш гребінь.

45.Ідейно-тематичний зміст поезій В.Стуса «Мені зоря сіяла нині вранці» , «О земле втрачена,явися», «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе». Поезія на пам!ять!

«Мені зоря сіяла нині вранці»

Багато болю й страждань випало на долю поета. А найперше — за ту незгасаючу, безкомпромісну любов до своєї батьківщини, до рідної мови, за обстоювання справедливості й людських прав. Тому й зоря йому — «скалок болю». Він свідомий того, що судилося йому в житті нести тяжкий хрест, тому прагне набратися сили й снаги, щоб виконати своє призначення. 

«О земле втрачена,явися»

Літературний рід: лірика.Жанр: ліричний вірш.Вид лірики: патріотична.Провідний мотив: мрія про повернення на рідну землю.Віршовий розмір: ямб.Про твір: перебуваючи в засланні, В. Стус з ніжністю згадує рідний край, який пізнавав змалку і який залишився теплим спогадом: «сонця хлюпочуться в озерах», «світання тіні пелехаті над райдугою голосів», «плескіт крил і хлюпіт хвиль»… Настрій ліричного героя емоційно під­несений, проте до жорстокої реальності читача повертає питання «де», яке звучить рефреном. Оптимістично звучать останні рядки вірша: «і лазурово простелися, і душу порятуй мені». Ліричний герой (читай В. Стус) сподівається, що спогади про рідний край порятують його душу від несправедливості й зневіри. Вірш «О земле втрачена, явися!..» нале­жить до невольницької лірики.Ліричний герой поезії сумує, страждає в розлуці з рідною землею, він пригадує забуті дні — «сині ниви», «перегуд джмелів», «лет голубів» і її — «грішну і святу», кохану. І просить «землю втрачену», щоб явилася вона йому хоч уві сні — дати силу, порятувати зболену душу

«Крізь сотні сумнівів я йду до тебе»

В. Стус свідомо обрав свою життєву дорогу — це шлях добра і правди. Але там чекають його «сотні сумнівів», «сто зневір» і треба вперто, наполегливо долати щабель за щаблем («йти з щовба на щовб»), щоб досягти мети або хоча б прокласти дорогу іншим, бо він — «предтеча». 

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку. Через сто зневір. Моя душа, запрагла неба, в буремнім леті держить путь на стовп високого вогню, що осіянний одним твоїм бажанням. Аж туди, де не ступали ще людські сліди, з щовба на щовб, аж поза смертні хлані людських дерзань, за чорну порожнечу, де вже нема ні щастя, ні біди і врочить порив: не спиняйся, йди. То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.