3.5.5. Джеймс Фрейзер Стерлінг [j. F. Sterling] (1926-1992)

Музей сучасного мистецтва – мистецька галерая у Штутгарті (Німеччина, 1977-1984) є прикладом характерної для постмодернізму “гри в архетипи”. Концептуально важливим “шляхом до Штутгарту” були конкурси на художні музеї у Дюссельдорфі й Кельні.

Умови конкурсу передбачали відтворення у невисокій споруді “стежки” впоперек ділянки для підтримки “духу місця”. Переможець, - англійський архітектор Стерлінг, - створив розпластану безфасадну композицію, “розчинену” у просторі.

Комплекс нової галереї розміщено на кількох платформах-терасах, що постають одна над одною й частково перекриваються. Перша, найрозвинутіша за площею, платформа з гаражем під нею – вона ніби розширює вулицю, компенсуючи дефіцит пішохідного простору, й водночас послугує своєрідним подіумом-основою, де згруповано різновеликі приземкуваті об’єми своєрідного “акрополю”, де явно домінують два архетипи – “палаццо” й “ротонда”. З цієї основної платформи влаштований вхід до будівлі, звідси ж рампи-пандуси й сходи ведуть до наступного рівня просторої “тераси скульптур”, де домінує барабан ротонди з гіпертрофованою викруткою “єгипетського” карнизу. Ще вище простір охоплено розкритими П-подібними в плані корпусами саме галееї з гранично скромною архітектурою.

Комплекс ніби “розчиняється” в оточуючому середовищі, - з декларованою автором свідомою відмовою від будь-яких претензій на “особість” й домінування в місті. “Де ж фасад?” – лунали критичні запитання авторові. У навмисній “безфасадності” і є прояв принципово нового рівня архітектурного мислення – контекстуального. Майстер дарував місту постсучасний шедевр: у перші півроку після відкриття нова галерея у Штутгарті піднялася з 52 на 3 місце за популярністю серед глядачів та відвідувачів у ФРН.

“Стежина” крізь комплекс передбачає послідовне розкриття різних образів – прихованих й відкритих архітектурних архетипів: “Акрополь”, “палаццо”, “ротонда”. У проекті Стерлінга міститься постмодерністська “гібридність”, явлена у змішуванні першоджерел: цитування планувальних схем й просторових вирішень вілли Адріана, рафаелевої вілли Мадама, палацу Карла V в Альгамбрі, мотиви Е. Л. Булле, музейного шедевру К.-Ф. Шинкеля тощо; на додаток у композиції містяться ще й зумисні “рознесеність у просторі” й “безфасадність”. Стерлінг відмовляється від претензій на домінування архітектури музею у міському середовищі, - розчиняючи її в довколишньому оточенні.

На думку Ч. Дженкса, кожний віковий прошарок глядачів знаходить “своє” у штутгартському комплексі, - у практично нескінченній складній грі асиметрії в симетричному цілому, у сполученні хай-теку з численними ретроцитуваннями, - свідченнями “освіченого плюралізму” автора.

У творчості Стерлінга присутні два характерних для післясучасного руху полярних аспекти: “абстрактне” й “репрезентативне”. “Абстрактне, - писав архітектор, - це стиль, пов’язаний з сучасним рухом, - мова, яка бере початок у кубізмі, конструктивізмі, манері “Де Стиль” й усіх “ізмах” нової архітектури. “Репрезентативне” пов’язано з традицією, вернакуляром, історією, впізнанням знайомого й взагалі – з проблемами архітектурної спадщини. Лише останнім часом обидва аспекти присутні й взаємно врівноважені в єдиній і кожній споруді”.