Чарльз Дженкс:

«Мова архітектури постмодернізму»

3.5. Теоретичні й методологічні засади творчості

провідних майстрів постмодернізму

3.5.1. Роберт Вентурі [r. Venturi] (нар. 1925)

«Великий провозвісник й майстер-духовний речник постмодернізму в архітектурі», - виявився чи не найпершим, хто звернув увагу на необхідність радикального перегляду професійних вартостей на фоні кризи функціоналізму. Цьому було присвячено його відому «програмову» книгу «Складність і протиріччя в архітектурі» (1966), яка разом з роботами Ч. Дженкса заклала теоретичну основу архітектурного постмодернізму, - такі ж значимі й етапні для сучасної архітектури свого часу були твори Ле Корбюзьє.

Зміщення уваги архітекторів до поп-арту – одне з нововведень Вентурі. Він порівнює Рим і Лас-Вегас, абстрактний експресіонізм і поп-арт, Вітрувія й Гропіуса, Міс ван дер Рое й «Макдональдс», Скарлатті й Бітлз, - у цьому підході легко змішуються усі часи, стилі й жанри щоб зробити виразною ідею архітектури постмодернізму, для якого вже нема відмінності між минулим і сьогоденням й між глобальними культурнами (Європа-Америка-Схід). Усе є простором для видостання цитат.

Докоряючи архітектурному модернізмові у надмірній цілісності, прямолінійності, ясній простоті, безликості й нудності, Вентурі віддає перевагу гібридним, викривленим, невизначеним, традиційним, протирічним, двосенсовним формам. Віднайдення життєвості полягає у характерній хаотичності й багатстві значень. «Менше - це нудота». (Пор.: «Менше - це більше». – Міс ван дер Рое). Твори Р. Вентурі можна назвати «архітектурою, що йде навпростець».

Ключ до розуміння архітектурної постмодерної поетики Р. Вентурі надається глядачеві в осягненні певного “першозмісту” творів, - у створенні, перед усім, апології “складності й протиріч”: це - безладна життєвість, - замість очевидної єдності, непослідовність та двозначність, багатозначність та багатоплановість.

Модерністські етико-естетичні ідеали немов би вивертаються “навиворіт”. Створюється так званий “включний” підхід, що містить ідеї анонімного будівництва та “несамоусвідомленої” архітектури, - з поетизацією потворного й буденного. Об’єктами архітектурної діяльності – за іронічним визначенням Р. Вентурі, - є або “декорований сарай” (“там, де просторові системи і конструкція безпосередньо служать програмі, а орнамент застосовується незалежно від них”), або ж - “качка” (тобто такі споруди, що стають скульптурами), - де “архітектурні системи простору пригнічені й спотворені всеохоплюючою символічною формою” (назва на честь будівлі у формі качки з праці П. Блейка).

Проекти приватних будинків фірми “Вентурі і Раух”: Такер-хаус (Катона, Нью-Йорк, США), 1975, Брант-Джонсон-хаус (Вейлі, США, 1977). Ці найпростіші архітектурні об’єкти містять своєрідні визначення постмодернізму – у його вузькому трактуванні, - як зовнішнього кола явищ архітектурного процесу 1970-1980-х р.р., що лежать на поверхні, й - у широкому трактуванні, тобто – концентрації прихованого внутрішнього змісту, сутності архітектурних явищ. От як інтерпретує “Такер-хаус” Ч. Дженкс: “Екстер’єр перебільшує елементи популярного коду – нависаючі карнизи й живописне вікно, в той час як в інтер’єрі використано білий площинний “міжнародний стиль” – в якості фону для кічу й інших об’єктів. Фактично камін з його круглястим дзеркалом – це дім у мініатюрі, дотепне трактування традиційної ідеї… лялькових будиночків.”

Отож, - з суто зовнішнього боку - “потворно деформовані за масштабом й водночас сентиментальні й буденні, іграшкові й показово символічні, недоладні й грубуваті фронтони”, утворені найпростішими геометричними фігурами, - трикутниками, колом, напівциркульною аркою. Одначе, - за власною сутністю, – це втілення поетики майстра, - ідеї “потворної й буденної архітектури”, безликого скромно декорованого “укриття”, придатного для подальшого обживання його споживачами. Згідно авторській концепції “хаосу як архітектури” (вперше сформульованої у книжках архітектора “Уроки Лас-Вегаса” й “Уроки Левіттауна”), архітекторові слід вчитися в середовища, яке складається природно – витворюється власниками, а не професіоналами.

Франклін-корт, - Меморіальний комплекс Б. Франкліна у Філадельфії (разом з Раухом, 1972-76): “відкритий каркас з неіржавіючої сталі лише приблизно фіксує контури старого особняка Франкліна, а «сад сюрпризів» зберігає об’єкти, пов’язані з його пам’яттю. Оточуючі будинки відреставровано. Переконливе й водночас стримане пов’язування старого й нового”. У цьому комплексному об’єкті експоновано характерне для постмодернізму схематизоване образотворче відтворення “слідів минулого” у сучасності. В кожному випадку глядачеві надається запрошення до цікавої мовної гри у розшифровку сенсів й значень, їх доповнення й інтерпретації власною присутністю.