1.6.2. Тенденції нового експресіонізму

в творчості Ееро Саарінена

Американські архітектори зобов’язані Саарінену

розривом з функціоналістськими захопленнями, що

паралізували американську архітектуру.

С. Моголі-Надь

Райт, Ле Корбюзьє і Міс Ван дер Рое

розробили “три великих принципи”

сучасної архітектури: функціональну

цілісність, відверте виявлення кон-

струкцій і розуміння сучасності...

Я смиренно слідую за Ле Корбюзьє

і я проти Міс ван дер Рое.

Е. Саарінен

У 1951-55 р. р. Ееро Саарінен проектує й будує Технічний центр компанії “Дженерал моторс” (у складі 25 споруд, розташованих на території у 150 га, між іншими – купольної виставкової будівлі діаметром 56, 7 м, водогонної вежі заввишки 40 м тощо). – “Перший великий завершений ансамбль, виконаний у кращих традиціях функціоналізму”, - новизна полягала саме в ансамблевому вирішенні комплексу, зі створенням у глядача відчуття причетності до технічного прогресу. “Як витончений художник, Е. Саарінен зміг не лише подолати небезпеку техніцизму (пригноблення людини технікою), але й створити своєрідний разючий еквівалент сучасного науково-технічного рівня цивілізації в архітектурі.”

Найхарактернішим твором Саарінена є будівля авіакомпанії у комплексі аеропорту ім. Джона Кеннеді у Нью-Йорку (1958). Символічно-образотворчий характер споруди (оболонка операційної зали нагадує птаха, який з розкритими крилами готується до злету) послуговує у поданому випадку метафоричному виразові хвилюючого відчуття повітряної мандрівки. Аеровокзал трактовано не як статично замкнену будівлю, а як простір, де все промовляє про рух. Чотири взаємопов’язані оболонки з монолітного залізобетону, поділені світловими зазорами, спираються на у-подібні опори. Усі архітектурні елементи мають безперервний інтегральний характер, тому проектування велося за допомоги просторової моделі. (Пластичне вирішення дуже нагадує експресіонізм Е. Мендельсона з його архітектурних фантазій з часів “башти Ейнштейна”).

1. 6. 3. Ідея “архітектури-скульптури” Йорна Утцона

Початок архітектурної творчості датського архітектора Йорна Утцона позначений працею у майстерні А. Аалто (Гельсінкі, 1946) й зв’язком з розвитком стилістики скандинавського різновиду органічної архітектури.

Популярність і славу Й. Утцонові принесла участь у конкурсі на проект Оперного театру для австралійського міста Сіднея (1956). Архітектор виборов першу премію і право на реалізацію у великому змаганні з 216 іншими проектами. За умовами конкурсу оперний театр повинен був виявитися “однією з визначних споруд світу”.

Великий комплекс сіднейської Опери складається з великої зали на 3 тис. місць, призначеної для оперних спектаклів, малої зали на 1200 місць для драматичних вистав, ресторану на 250 місць, бару, бібліотеки, двох залів для засідань. Для розміщення Опери було приділено ділянку на березі Сіднейської бухти, неподалік пасажирських причалів морського порту.

Будівля театру за проектом Утцона складається з двох композиційних елементів: високої платформи й просторової оболонки покриття театру. Складним чином згруповані оболонки висотою до 67 м, що візуально ширяють над подіумом театру, повинні нагадувати наповнені вітром паруси й таким чином символічно пов’язувати море з містом.

Втім, метафорика споруди неоднозначна, - автор отримував натхнення не лише з “вітрильної” символіки, збереглися авторські начерки, що асоціюють пластику образу з хмарами, скупченими над морем.

Уся нижня частина об’єму театру прорізана численними парадними сходами і входами: чотири входи ведуть до великої зали, три – до малої, два – до ресторану й інших приміщень театру; платформа підіймається до рівня планшету сцени й чітко відмежовує усі підсобні функції театру, що зосереджено всередині неї, від видовищної частини, розміщеної понад платформою, під оболонками. Такий композиційний прийом не новий, - досить згадати хоча б споруди монументальних комплексів майя на Юкатані, або ж Парфенон на Акрополі в Афінах чи комплекс Великої мечеті в Делі, а ще – Тадж-Махал.

Робота над конструктивним вирішенням оболонок Опери в Сіднеї тривала дев’ять років. На відміну від первинної ідеї тонкостінних стрілчастих оболонок було реалізовано складну ребристу конструктивну систему з пустотілих залізобетонних елементів (кількістю 2500 й вагою від 7 до 12 т) - з наступним її напруженням, - вона несе плити, які мають задану проектом криволінійну форму. За основу елементів “вітрил” було прийнято сферу діаметром у 74,8 м.

Ще мало досконала на той час електронна обчислювальна техніка потребувала 18 місяців розрахункової роботи, а неодноразовий перегляд конструктивної системи викликав затягування термінів будівництва й перевищення первинної вартості будівництва, - за незмінного будівельного об’єма, - майже у шість разів (від 3,5 до 20 млн. австралійських фунтів).

Іншими негативними явищами, що виявилися вже підчас облаштування інтер’єрів театральних залів, біла певна “нав’язаність” геометрії оболонок традиційній театральній функції, - зовнішня метафорична пластика майже ніяк не кореспондується з головною функцією, а надто – з акустичними вимогами.

Втім, попри те, що завершення будівлі Опери виконувалося без участі автора, він все ж отримав у 1966 р. Першу міжнародну премію Союзу німецьких архітекторів під гаслом “Дух створює матерію”. На думку журі, будівля Сіднейської Опери виявилася спростуваннями чи не найголовнішого постулату сучасної архітектури: “з винаходом сталевих конструкцій й залізобетону архітектурні форми стають такими, що походять від конструкцій”.