1. 6. Відновлення актуального творчого архітектурного різноманіття

другої половини ХХ ст..

Радикальний перегляд теоретичних засад архітектурного модернізму.

Повернення до актуального творчого різноманіття в

архітектурі другої половини ХХ ст..

Теоретичні засади неоекспресіонізму.

Починаючи із середини 1950-х р. р. на фоні кризових явищ у функціоналізмі починається повернення до творчого різноманіття, що позначилося ще на початку ХХ ст.. Перед усім це стосується неоекспресіоністичних й органічних архітектурних тенденцій, які означають повернення до виразних можливостей архітектурної форми, що поєднують її з надвиразним формоутворенням новітніх конструкцій і технологій. Схожі тенденції охоплюють світову архітектуру у творчості дуже різних майстрів, проте спільним є пошук нової метафоричної й символічної виразності архітектурної форми.

1.6.1. Подальший розвиток ідей органічної архітектури

в середині ХХ ст.

Зодчі “Епохи майстрів” створють на початку другої половини ХХ ст. нові зразки, що виходять за межі суто функціоналістичних уявлень. Це стосується, перед усім, розвитку ідей органічної архітектури у творчості її піонера, продовжувача й лідера. У 1958 р. Ф. Л. Райт отримав архітектурну премію нью-йоркського журі, яке відзначило три його зразкові й “знакові” роботи: будинок Робі (“за відмову від замкнених коробок”), віллу Кауфмана (дім “над водоспадом”, - 1937, - “за зв’язок з природою”) й башту лабораторії компанії “Джонсон” (1950, - «за найбільше досягнення з часів хмарочосів»). Кожний з цих творів запам’ятовується унікальним на свій час вирішенням, - з формуванням певного яскравого просторового ефекту: у віллі Кауфмана, що виявилася хрестоматійною “іконою” архітектури ХХ ст., це – конструктивно-просторова структура, яку складено різнорівневими залізобетонними консолями, що віялом відходять від центрального масиву на фоні унікального природного утворення; у лабораторній башті в м. Рейсин (заввишки 47,6 м) це - новаторське вирішення конструкції у вигляді заглибленого на 15 м “сердечника-стовбуру” діаметром 7 м, де скупчено шість шахт з вертикальними комунікаціями й інженерним постачанням. Зовнішнє огородження лабораторної башти, утворене скляними теплообмінниками, створює ідеальне середовище для зосередженої наукової дослідницької праці (архітектурне журі визначило цей твір як “найбільше досягнення будівельного мистецтва після хмарочосів”). Не менш знаковим виявився й образ створеної архітектором будівлі музею сучасного абстрактного мистецтва Соломона Гуггенхейма у Нью-Йорку, - де ідея просторової спіралі експозиції, що парадоксально починається зверху вниз, стає ідеальним вирішенням музейної функції й нового образу “собору ХХ ст.” в урбанізованму середовищі.

Залишаючись вірним власному постулатові єдності форми й функції, Ф. Л. Райт все ж віддає перевагу яскраво-унікальній формі, що потрактовує й трансформує “типову” функцію також як унікальну.

Скандинавська луна ідей органічної архітектури

Творчість Алвара Аалто

Ідеї органічної архітектури розповсюджуються зі США на терени Скандинавії й, перш за все, - у творчості фінського архітектора Алвара Аалто (1898-1976).

Перший твір архітектора початку п’ятдесятих років – громадський центр селища Сяюнатсало (поблизу м. Ювескюля, Фінляндія– 1952), - у складі зали місцевого управління з робочими кімнатами, бібліотеки, магазину й службової квартири, - стає зразком органічного підходу до створення невеликої громадської споруди, що сполучає у собі “такі рідкісні архітектурні переваги й достоїнства, як вишуканість і монументальність”.

У споруді збережено корінні масиви ґрунту, так що в підсумку центральний простір виявився на поверх вищій від оточуючого простору, - це дозволило створити мале внутрішнє подвір’я, куди веде двійко сходів. Одні сходи, - монументальні парадні, - прилягають безпосередньо до зали селищної ради й облицьовані сірим гранітом. Інші, що знаходяться на протилежному боці подвір’я, вирішено дуже своєрідно, - у вигляді широких, порослих травою й квітами ступенів, які ніби повторюють природній профіль схилу.

Усі фасади будівлі, а також інтер’єри адміністративної частини облицьовано місцевою червоною цеглою (що й надало можливості назвати цей період органічної творчості А. Аалто “червоним”), - цеглою бруковано частину підлоги й внутрішніх сходів. Кубічна зала засідань має дерев’яну кроквяну покрівлю, що підтримує підвісну дерев’яну стелю.

Прийом включення елементів терасованого природного рельєфу до громадського простору архітектор використав також і у вирішенні міського центру Сейняйокі (1959).

Найбільшою реалізацією А. Аалто виявився комплекс міського громадського центру м. Хельсінкі (проект 1959-64). Вздовж західної берегової лінії затоки Тьойоле передбачено розмістити головні громадські споруди столичного міста - академічну залу конгресів “Фінляндія” (1971), концертну залу, оперний театр, музей образотворчого мистецтва, міську бібліотеку й резервні будівлі.

Південну частину трикутної ділянки центру відведено під торговельно-адміністративний центр з підземним паркінгом на 6 тис. авто. Автор залишає недоторканою історичну частину міста й, - з урахуванням загальної тенденції розвитку міста на північ, - проектує новий громадський комплекс на березі затоки, створюючи початок лінійної системи, що надає можливість міському ядрові розвиватися паралельно зростанню території всього міста. Таким чином, утворюється міський ансамбль відкритого типу.

Домінантою центру став комплекс Зали Конгресів “Фінляндія”, який складається з універсальної зали на 1700 глядачів, малої концертної зали на 350 глядачів, ресторану на 300 місць, фойе та службових приміщень. Оздоблений білим карарським мармуром, чорним фінським гранітом, міддю, деревиною й керамікою, комплекс має зали, чий внутрішній прстір “настроюється” на звучання різних музичних інструментів або голосів підчас концертів і виступів.