1.5.4. Постметаболізм: ідея “капсульної архітектури”

Як модерністська архітектура виразила

інтереси індустріального суспільства, так

постмодерністська архітектура виражатиме

інтереси інформаційного суспільства...

Тоді як індустріальне суспільство про-

голосило універсальність і однорідність, ін-

формаційне суспільство оголосить своєю

метою складність і розмаїтість.

Кішо Курокава:

“Передбачення значення” (1989)

Творчість К. Курокави належить до так званої “нової хвилі” японської архітектури й знаменує перехід від вартостей модернізму до принципово інших – вартостей постіндустріального, або ж – інформаційного, - суспільства (див. “Медійна архітектура” у розділі 3). Він, перед усім, стверджує, що слідом за модерним етапом архітектурного розвитку постали стрункі закономірності набуття архітектурою індивідуальності й неповторності, бо “універсальна уніфікована інформація має обмежену цінність. Щоб обґрунтувати свої індивідуальність і неповторність, люди намагаються відрізняти себе від інших... І архітектура не виняток... Поява високо диференційованої архітектури, бурхливе зростання семантичних тенденцій в методології проектування, розвиток цілої галузі сенсовної проблематики й пошуку значень, - усе це свідчить про становлення архітектури доби інформаційного суспільства.

Безперечно, ця нова архітектура істотно змінить концепції композиційного й просторового формоутворення: від симетрії до асиметрії, від закритого до нескінченно відкритого, від цілого до часткового, від структурування до реконструкції, від центричності до браку центру. Це забезпечуватиме волю й унікальність усіх людей, симбіоз різних культур, розвиток духовно багатого плюралістичного суспільства”.

1972 року Кішо Курокава споруджує так звану “Капсульну вежу” - готель “Накагін” у Токіо. Цей твір увійшов до історії архітектури як виразний приклад “різночитання” архітектурних метафор. Приміром, з погляду європейців, капсули цієї будівлі нагадують кубіки-шматочки цукру-рафінаду або ж корпуси пральних машин. Ч. Дженкс: “144 капсули-блоки було піднято на двох бетонних стовпах. Метафора поставлених одна на одну цеглин або грудочок цукру з’являється приблизно кожні п’ять років відтоді, як її запропонував 1922 року Вальтер Гропіус”.

Ця метафорична інтерпретація його твору здивувала автора, який відповів на це зіставлення таким чином: “В Японії ми будуємо для птахів бетонні ящики-сідала з круглими отворами й розвішуємо їх по деревах. Натомість я побудував їх... для мандрівних бізнесменів, бакалаврів, які так часто злітаються до них зі своїми пташками.”

Власне капсули являють собою “міні-універсуми”, - цілісне житлове середовище, що його розміри не перевищують 2,5х4х2,5 м. Слід додати, - розміри готельної житлової капсули є звичними саме для японців ще й тому, що збігаються з розмірами будиночка “на шість татамі”, - призначеного для традиційних чайних церемоній.

Японці, виховані у культурі, де пустий - незаповнений – простір є не лише утилітарною, але й сакральною вартістю, здатні відчувати комфорт у приміщеннях, що європейцям здалися б затісними. Однією з базових етико-естетичних категорій у Японії є “вабі”, - букв.: “сільська простота”, - поетизація бідності, виявлення краси в скромності. Як інші категорії філософії “дзен”, що на ній ґрунтується традиційне світосприйняття й життєвий устрій в Японії, - “вабі” також основано на поетико-метафоричному мисленні. Воно дозволяє розкрити внутрішній сенс мистецького твору за посередництва образу-символу, образу-знаку. Головні риси “вабі” – мінімум художніх засобів, сувора простота й водночас – вишуканість.

У ХХ ст. до цієї традиційної основи додалися ще й можливості високих технологій, - фундаменту японського “економічного чуда”, - зокрема, - широко розвинуті промислові технології виробництва контейнерів для трансокеанських транспортувань, - саме вони зробили можливим налагодження у величезних масштабах експорту високоякісної продукції “зроблено в Японії” по всьому світові.

Наступним кроком у розвиткові концепції “капсульної архітектури” стала розробка К. Курокавою комбінацій спеціалізованих капсул, - службових, спальних й житлових. Прикладом такої архітектури є власний літній будинок архітектора у Каруідзаві (так званий “Капсульний будинок К” (1974), - мініатюрна бетонна вежа з підвішеними до неї чотирма сталевими капсулами (центральна гостина пов’язує дві спальні, кухню й чайну кімнату. Суворо техніцистський зовнішній вигляд будинку контрастує із затишним інтер’єром, - стіни кімнат всередині обшито деревом, а капсула-чайна кімната всередині повторює чайний будиночок Коборі Енсу – відомого в Японії майстра чайної церемонії. У чайній кімнаті літнього капсульного будинку окрім татамі відтворено ще й інші традиційні для японської архітектури елементи – декоративну нішу токонома, розсувні рами сьодзі й декоративні полиці різного рівня – тигайдана.